Родина Романа Шмирьова до останнього не втрачала надії. Після повідомлення про зникнення безвісти дружина Ольга зверталася до всіх можливих інстанцій, писала колективні звернення, шукала бодай якусь звістку. Вони вірили, що Роман живий, можливо, в полоні та одного дня повернеться додому. Але війна підготувала для сім'ї найболючішу правду.
Життя шахтаря
Роман Васильович Шмирьов народився 25 вересня 1986 року у Покровську на Донеччині. Після закінчення професійно-технічного училища №105 у Мирнограді у 2005 році Роман здобув спеціальність машиніста підземного електровоза. Згодом пройшов строкову військову службу, після якої повернувся до цивільного життя і присвятив себе шахтарській праці.
Понад усе він любив роботу під землею. За роки праці освоїв професію прохідника, працював на шахтах Донеччини, а після вимушеного переїзду до Дніпропетровщини у 2024 році влаштувався прохідником на шахту «Степова». Саме там за ним і зберегли робоче місце після мобілізації.
Більшу частину свого життя чоловік присвятив шахтарській справі. Працював під землею, був людиною праці, звик до важкої роботи та відповідальності.
Батька Роман втратив кілька років тому. Проте завжди поруч були мама Тетяна, яка нині проживає на Полтавщині, та рідний брат. А ще була зустріч, яку Роман вважав подарунком долі.
Знайомство, яке змінило життя
Історія кохання Ольги та Романа почалася у 2018 році зовсім випадково. Тоді Ольга працювала касиркою в громадському закладі у селі Новоекономічне, а Роман щодня їздив на роботу до шахти й заходив до закладу.
— Він тоді жив у Миролюбівці, а працював на шахті. Дорогою заходив до нас просто посидіти, перепочити після зміни чи перед роботою. Так ми й познайомилися, — усміхається жінка.
Майже рік вони просто спілкувалися.
— Ми ставали ближче один до одного. А 2019 року Рома переїхав до мене в Мирноград, і відтоді ми почали жити разом, — згадує Ольга.
У Мирнограді будували спільне життя, облаштовували побут і мріяли про майбутнє. Там Роман продовжив працювати шахтарем.
— Спочатку працював на шахті імені Стаханова (згодом шахту перейменували на «Капітальну»). А на початку 2024 року Роман перейшов працювати на шахту «Західна», — пригадує дружина.
«Він став справжнім батьком для моїх дітей»
Роман був не лише турботливим чоловіком, а й людиною, яка змогла стати справжнім батьком для дітей своєї дружини Ольги. У великій родині він однаково дбав про всіх своїх дітей.
Від попередніх стосунків у Романа є двоє синів — Олексій та Вадим. Старшому нині 23 роки, молодшому цього року виповнюється 15.
Разом із тим, Роман виховував і двох дітей своєї дружини Ольги — доньку Анастасію та сина Олександра.
— У мене донька Анастасія, їй 18 років, і син Олександр, йому скоро буде 17. Із 2019 року Рома повністю займався їхнім вихованням. Він ходив до школи, відвідував батьківські збори, завжди був поруч. Діти називали його татом. Рома планував записати дітей на своє прізвище. Для них він і був справжнім батьком, без жодних умовностей, — говорить дружина.
Виїзд із рідного дому
Повномасштабне вторгнення родина зустріла в Мирнограді. До останнього вони не хотіли залишати рідний дім, однак улітку 2024 року безпекова ситуація стрімко погіршилася.
— Нас попередили, що до 15 серпня потрібно обов'язково вивезти дітей. Ми дуже довго не могли на це наважитися, бо вірили, що все налагодиться. Переїхали з надією, що швидко повернемося додому, — розповідає Ольга.
З переїздом допомогли знайомі, які проживали в селі Олександропіль Синельниківського району.
— Друзі знайшли нам будинок. 4 серпня ми приїхали його подивитися, а 9-го вивезли дітей, перевезли речі. Діти до Мирнограда відтоді не поверталися. Ми ще кілька разів їздили, вивозили речі, забирали вугілля, аби було чим опалювати новий будинок узимку. Хотілося врятувати хоча б щось із того життя, яке ми будували роками, — каже Ольга.
Наприкінці серпня подружжя остаточно залишило Мирноград.
— Обстріли вже були настільки сильними, що ми зрозуміли: більше їхати не можна. Дуже хотілося вірити, що це ненадовго і ми ще повернемося додому. Але, на жаль, життя розпорядилося інакше. Залишили дім, як і тисячі інших людей. Хотілося лише одного — аби сім'я була в безпеці, — говорить Ольга.
Весілля довго відкладали через життєві обставини. А 9 листопада 2023 року Роман і Ольга стали на рушник.
Рік подружжя були разом. А 18 листопада 2024 року Романа мобілізували до лав Збройних сил України. Він пройшов військову підготовку та вирушив виконувати бойові завдання.
Ольга не може позбутися думки, що долю її чоловіка вирішив збіг обставин. Роман мав законні підстави для відстрочки — і як працівник шахти, і як чоловік, який доглядав дружину з інвалідністю. Усі документи були оформлені, однак не встигли набути чинності через бюрократичні затримки.
— Один день, один документ, один збіг обставин. Але тепер уже нічого не змінити, — тихо каже Ольга.
Навчання і перший бойовий вихід
Після мобілізації Романа направили на навчання до Дніпропетровської області. Після завершення підготовки його розподілили до військової частини А5006 — 157-ї окремої механізованої бригади. Місцем служби стала Дружківка на Донеччині.
— Рома з побратимами виконували різні роботи — копали окопи, облаштовували позиції. Їм навіть говорили, що це ще продовження навчання, хоча вони вже були в підрозділі, — розповідає Ольга.
12 січня Роман прибув до місця несення служби. Офіційне бойове розпорядження отримав вже 25 січня.
— 25 січня вони вийшли на свої перші бойові позиції. Це був його перший бойовий вихід… і, як виявилося, останній, — говорить дружина.
«Вранці напишу, якщо вийде…»
Остання розмова Романа з родиною відбулася ввечері 30 січня 2025 року. Телефоном він говорив і з дружиною, і з дітьми. Ніхто тоді навіть не здогадувався, що це буде востаннє.
— Це була звичайна сімейна розмова. Нічого не віщувало біди, — згадує Ольга.
Наступного дня вони вже лише листувалися. У той час Ольга проходила лікування. Після мобілізації чоловіка її здоров'я різко погіршилося.
— Коли Рому забрали, я майже одразу потрапила до лікарні. Через свої захворювання. У цей час Рома вже вийшов на позиції. Ми ще 25 січня ввечері поговорили. Як завжди, побажав тихої ночі. Повідомив, що у них проблеми з електрикою і зв'язком: «Наберу, коли відремонтують». Після цього була тиша. Вийшов на зв'язок 30 січня зранку. 31 січня листувалися, а після — його телефон уже мовчав.
5 лютого родина отримала сповіщення, в якому йшлося: 1 лютого 2025 року Роман Шмирьов зник безвісти під час виконання бойового завдання внаслідок штурмових дій противника та мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Новоолександрівка Донецької області.
«Ми вірили, що він живий»
Сповіщення не стало причиною того, щоб родина припинила пошуки Романа. Для близьких слово «зник безвісти» означало, що ще є шанс.
— Ні, ми не вірили, що він загинув. Ми до останнього сподівалися, що він у полоні. Зверталися всюди, куди тільки можна було. Писали до Києва, зверталися до всіх можливих служб, до командування бригади, до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, подавали колективні звернення. Навіть на ту сторону передавали звернення, аби лише дізнатися хоч щось про нього, — розповідає Ольга.
Кожен день починався з очікування дзвінка. Кожне повідомлення змушувало серце битися швидше.
Для родини цей довгий період очікування став одним із найважчих випробувань у житті. Вони продовжували жити між надією і невідомістю, не припиняючи пошуків і молитов за Романа.
Шістнадцять місяців між надією і невідомістю
Пошуки не припинялися. Одного разу Ольга випадково знайшла номер побратима чоловіка.
— Коли нам повернули речі Роми, у телефоні залишилися контакти. Я побачила один номер і написала хлопцеві. Він відповів, що проходив із чоловіком навчання. Попросила його розповісти все, що знає. Він написав мені: «Пробачте… Не хочу вимовляти цього слова, але всі, хто тоді виходив на те завдання, загинули. Офіційно ніхто не міг цього підтвердити, бо тіла ще не було повернуто». Ці слова різали серце, — говорить Ольга.
Та навіть після цих слів вона не дозволяла собі втратити віру.
— Я відповідала, що немає жодних доказів. Поки немає підтвердження — не можна казати, що людини вже немає. До останнього вірила, що може статися диво, — каже вона.
Пошуки тривали понад шістнадцять місяців. А потім надійшли перші результати ДНК.
ДНК здавав старший син Романа — Олексій. Згодом аналіз повторно здала і мама військового. Саме повторна експертиза поставила крапку.
— 15 червня нам повідомили, що є повторний збіг за ДНК матері — майже 100 відсотків. Тоді вже сказали: це точно наш Рома, — зі сльозами говорить Ольга.
Тіло захисника було повернуте в межах репатріації ще в липні 2025 року та перебувало у Полтавському морзі, поки тривала процедура ідентифікації.
18 червня 2026 року родина отримала сповіщення, яке остаточно підтвердило найстрашніше: «Старший солдат Роман Васильович Шмирьов загинув».
Для близьких це стало болючим завершенням майже шістнадцятимісячного очікування.
«Ми чекали його додому»
Ольга згадує не про великі слова чи вчинки, а про те, яким чоловіком він був у звичайному житті.
— Добрим. Спокійним. Ніколи не ділив дітей на своїх і чужих. Для моїх дітей він став справжнім татом. Не тому, що так було записано в документах, а тому, що він щодня був поруч. Саме таким його будемо пам'ятати — люблячим чоловіком, турботливим батьком і людиною, — говорить дружина.
Ольга усміхається, коли починає згадувати характер чоловіка. Згадує риси характеру, які привернули її увагу ще під час перших зустрічей. І те, що вона цінувала в ньому найбільше, — це вміння тримати слово.
— Життєрадісним. Завжди усміхнений, відкритий, умів пожартувати. Він був душею будь-якої компанії. Біля нього людям було легко. Якщо Рома щось обіцяв, то обов'язково робив це. На нього можна було покластися в будь-якій ситуації. Він був чоловіком, який не говорив зайвого, а просто робив. Саме цим він мене і підкорив. Коли ми евакуювалися, Рома сказав: «Де б ми не були — головне, аби разом». Для нього найважливішою була сім'я, — каже дружина.
Родині важко прийняти те, що сталося.
— Ми вже знаємо правду, але досі немає відчуття, що це насправді. Я розумію усе, але серце все одно чекає, — каже Ольга.
Романа пам’ятатимуть не лише як військового, який віддав життя за Україну, а й як добру, життєрадісну людину, турботливого чоловіка й батька, який понад усе мріяв про просте сімейне щастя і мирне життя поруч із найдорожчими людьми.
Прощання з Героєм
Сьогодні, 25 червня, Олександропіль зустрічав свого Героя на щиті. Від самого в'їзду в село і до будинку захисника люди утворили живий коридор. Вони ставали навколішки, тримаючи в руках синьо-жовті прапори та квіти. Пелюстки й букети лягали під колеса траурного кортежу, вкриваючи дорогу останньої дороги воїна додому.
Попереду колони йшли троє хлопчиків із прапорами України. Один із них ніс портрет Романа Шмирьова. Здавалося, усе село завмерло в скорботі, проводжаючи свого захисника.
У дворі будинку, який став для Романа рідним після вимушеного переїзду з Донеччини, уже чекали найрідніші — мама, дружина, діти. Під розлогою ошатною деревою, серед літнього спокою та щебету пташок, стояла труна. До неї один за одним підходили діти села, клали квіти й тихо прощалися. Поруч стояли побратими, сусіди, друзі — усі, хто знав, поважав і любив Романа.
Панотець Валентин Богомол відслужив молебень за полеглим воїном.
Після спільної молитви траурна колона вирушила до кладовища, де Героя провели в останню путь. Там, серед схилених прапорів і людських сліз, Олександропіль попрощався зі своїм захисником назавжди.
На кладовищі панувала тиша, яку порушували лише схлипування людей та голоси промовців. Проводжаючи Героя в останню путь, до присутніх звернувся голова Богинівської сільської ради Василь Сінгур.
— Сьогодні тут зібралися люди з Полтави, Мирнограда, Олександрополя. Бо сьогодні всі вони втратили найдорожче — батька, сина, чоловіка, брата. Він хотів, як і всі ми, ходити під цим небом, бачити сонце, підтримувати своїх дітей і дати їм майбутнє. Немає таких слів, які могли б загоїти біль родини. Але я низько вклоняюся вам за вашого сина, за те, що ми маємо можливість жити. Його покладене життя — це наші життя і наша можливість жити далі, — сказав він.
Очільник громади наголосив, що для нього немає поняття внутрішньо переміщених осіб.
— У нашій громаді ВПО немає. У нас є наші люди. Для мене українець, який захищає нашу державу і наші села, — це наша людина. Для мене він дитина, бо йому було лише 40 років, — додав Василь Сінгур.
Від Петропавлівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки виступив Олександр Міщенко.
— Ми вшановуємо пам'ять старшого солдата, командира мінометного розрахунку Романа Шмирьова. Минув уже рік відтоді, як перестало битися його серце, але пам'ять про нього назавжди залишиться в наших серцях. Роман був і буде взірцем мужності, відваги та вірності військовій присязі. Вічна слава воїну, який захищав Україну, — сказав він.
Після цих слів дружині полеглого воїна передали Державний Прапор України — символ вдячності та пошани за службу її чоловіка. Жінка міцно притискала синьо-жовте полотнище до грудей, не стримуючи сліз.
Над кладовищем пролунали три салютні постріли. Здавалося, їх почуло все село.
Дружина Ольга припала до труни, прощаючись із чоловіком. Поруч гірко плакала мама Тетяна. Біля могили стояли діти, побратими, сусіди, жителі громади. Усі мовчки схилили голови перед пам'яттю воїна.
Сьогодні Олександропіль провів у останню путь свого захисника. Чоловіка, який понад шістнадцять місяців залишався для рідних зниклим безвісти, а в їхніх серцях — живим. До останнього вони вірили, що одного дня він переступить поріг рідного дому. Та повернувся Роман Шмирьов на щиті.
Він став уже 33-м захисником Богинівської громади, який віддав життя за Україну.
Тепер його шлях завершився тут, на землі, що стала для нього другою домівкою. А пам'ять про Романа житиме в серцях тих, хто любив його, чекав і вірив до останнього.
Герої не вмирають. Вони залишаються у своїх справах, у спогадах рідних і в мирному небі, за яке віддали найдорожче — власне життя.
Вічна і світла пам'ять Герою!
Прощання з Героєм:
