У ніч з 24 на 25 жовтня 2025 року російська армія атакувала Петропавлівку ракетами та ударними безпілотниками. Один із «шахедів» влучив у багатоквартирний житловий будинок. Тієї ночі внаслідок ворожих ударів загинуло 4 людини, серед них — рятувальник та вчителька. Поранення отримали 16 людей; серед тих, хто отримав тяжкі поранення, — 20-річна Катерина Заходякіна.
У момент вибуху дівчина перебувала біля власного дому. Унаслідок атаки вона отримала важкі поранення, пережила кілька складних операцій і тривалу реабілітацію. Спочатку її доправили до місцевої лікарні, потім — до лікарні імені Мечникова у Дніпрі, а згодом — до всеукраїнського центру воєнної травми «Superhumans» у Львові.
Сьогодні Катерина продовжує лікування та вчиться жити з досвідом, який назавжди змінив її життя. Її історія — це не лише особисте свідчення про пережиту трагедію, а й спроба зрозуміти, що відбувається з людиною після втрати дому, безпеки та звичного світу.
Обстріл, що змінив життя
Війна. Коли говорять про втрати від війни, найчастіше називають цифри — кількість загиблих, зруйнованих будинків, переміщених осіб. Але за кожною цифрою стоїть конкретна людина з конкретним обличчям, голосом і болем, який не вкладається в жодну статистику. 20-річна Катерина Заходякіна, мешканка смт. Петропавлівка — одна з тисяч цивільних, які отримали поранення внаслідок обстрілу власного дому 24 жовтня 2025 року. Вона молода, вона пережила те, що більшість людей не може навіть уявити, і вона продовжує жити — з усім тим, що це зараз означає. Її розповідь, зафіксована у форматі інтерв'ю, є рідкісним за своєю відвертістю матеріалом, що дозволяє дослідити психологічні механізми переживання воєнної травми не через абстрактні моделі, а через реальний людський досвід. Саме таке поєднання — особистісного свідчення і наукового аналізу — здатне дати повніше розуміння того, що відбувається з людиною, коли руйнується не просто будинок, а весь звичний світ навколо.
Є люди, для яких дім — це просто місце, де вони сплять. А є ті, для кого він є чимось значно більшим: місцем, де вони себе розпізнають, де їм не треба нічого пояснювати і доводити. Катерина належить до другої категорії. Вона каже, що її дім був затишним і спокійним і що думки поїхати звідти ніколи не виникало. Більше того, куди б вона не від'їжджала, завжди хотілося якнайшвидше повернутися. Це не ностальгія і не звичка. Це те, що психологи називають «прив'язаністю до місця» — глибоким емоційним зв'язком між людиною і простором, у якому вона сформувалася. Коли вона говорить, що любить і любитиме спогади, людей, що її оточували, і місця, де виростала, — стає зрозуміло: для неї дім і ідентичність — майже синоніми. Знищення або пошкодження такого простору — це не побутова катастрофа. Це удар по тому, ким людина себе вважає, по її внутрішній карті світу, яка вибудовувалася роками. І саме тому відновлення після такої втрати — набагато складніший процес, ніж просто знайти нове житло.
Пам’ять, яка не стирається
Є дещо дуже характерне в тому, як Катерина говорить про свою пам'ять. Вона не каже «пам'ятаю щось», не каже «деталі розмиті» — вона каже: «пам'ятаю абсолютно все від моменту поранення і до сьогоднішнього дня». В момент обстрілу дівчина знаходилася на вулиці біля свого будинку. Говорить, що вийшла зустрітися з друзями як і багато разів до цього, нічого не передбачувало біди, спокійний вечір, сусіди поруч спілкувалися, все як завжди. Але неочікувано пролунав свист ракети, вибух, потім — ще один, і буденність закінчилася для когось серйозними травмами, пораненнями і останнім спогадом про дім, який за мить перетворився на руїни, а для когось — останнім днем життя.
Для тих, хто ніколи не переживав гострої травми, це може здатися дивним. Зазвичай ми думаємо, що шок стирає спогади. Насправді — навпаки. У момент загрози для життя мозок переходить у особливий режим: гормони стресу діють на гіпокамп і мигдалеподібне тіло таким чином, що все, що відбувається, фіксується з болісною точністю. Ці спогади потім не зникають — вони можуть спливати раптово, у несподіваних ситуаціях, зі збереженою інтенсивністю. Катерина прямо каже, що «говорити про це завжди буде важко» — і особливо про смерть, крики, біль. Три слова, за якими стоїть досвід, який більшість людей не переживає за все своє життя. І те, що вона здатна про це говорити — навіть із застереженням, що це важко — вже свідчить про певну внутрішню мужність, яка є передумовою будь-якого відновлення.
«Перші дні були наче пекло»
«Перші години, дні, тижні були наче пекло» — Катерина не шукає витонченіших формулювань, і саме тому ці слова діють так сильно. Вона описує стан через нестерпний біль і виснаженість — і знову це поєднання фізичного і психологічного, яке у важкій травмі майже ніколи не існує окремо. Тіло болить — і від цього ще важче думати, ще важче триматися. Думати важко — і від цього ще гостріше відчувається фізичний біль. Це замкнене коло, з якого дуже складно вийти самотужки.
Розповідає про те, що спочатку її відвезли до місцевої лікарні, потім — до лікарні імені Мечникова, а після того, як її стан став задовільним для того, щоб її перевезти, — на неї чекала довга, сповнена болем, важка дорога до всеукраїнського сучасного центру воєнної травми «Superhumans», що у Львові.
У клінічному сенсі те, що описує Катерина, відповідає картині гострого стресового розладу — стану, коли нервова система фактично не справляється з обсягом пережитого і реагує тотальним виснаженням. Важливо, що вона не намагається прикрасити або применшити той досвід. Вона говорить про нього прямо, без дистанції — і в цій прямоті відчувається людина, яка не збирається ховатися від власної правди, хоч яка б вона була важкою.
Люди, які допомагають триматися
Коли людині ставлять питання «що допомагає триматися?» — відповідь на нього інколи каже більше, ніж уся попередня розповідь. Катерина називає 2 речі: рідних і близьких, а також людей зі схожим досвідом, з якими вона познайомилась у лікарні.
Перше — зрозуміло і передбачувано, але від цього не менш важливо. Присутність близьких людей у момент кризи — це не просто емоційна підтримка. Це фізіологічно значущий чинник: живий голос, дотик, відчуття, що ти не один, буквально змінюють реакцію організму на стрес.
Друге — набагато цікавіше з наукової точки зору. Катерина говорить, що доля звела її в лікарні з людьми, які переживають те саме, але найбільша взаємопідтримка — у так званому «жіночому комʼюніті». На фотографії — Оля і Олеся, такі ж дівчата, як і вона. Катя вирізняє їх окремо — як особливу групу підтримки. Це підтверджує те, що добре відомо в реабілітаційній психології: ніхто не може підтримати людину так, як той, хто сам через це пройшов. Не зі співчуття, а зі спільного розуміння — без зайвих слів, без спроб пояснити чи заспокоїти.
Також розповідає, що дуже підтримують наші артисти, бо приїжджають до госпіталю з концертами. А ще вдалося отримати незвичний досвід у зйомках фільму про суперлюдей.
Мрія — просто жити
Про що мріє людина, коли їй боляче і важко, — це питання не риторичне. Воно дуже конкретне і психологічно інформативне. Катерина формулює 2 мрії.
Перша — «щоб закінчилася війна» — це не абстрактне побажання. Це слова людини, яка знає, що таке війна не з новин, а з власного тіла і власної пам'яті. І те, що її перша думка — про всіх, а не тільки про себе, говорить про збережену здатність виходити за межі власного болю.
Друга мрія — «якнайшвидше стати на ноги і жити те життя, яке було колись» — є, мабуть, найбільш психологічно промовистою. Для здійснення цього бажання Катерина перенесла вже 6 серйозних операцій, попереду — ще одна, вирішальна. Вона не говорить «хочу забути», не говорить «хочу помститися» або «хочу зникнути». Вона хоче жити — конкретно, повсякденно, так, як жила раніше. Це реабілітаційно дуже здорова позиція, хоч і сповнена прихованого болю: бо «те життя, яке було колись» вже не повернеться таким самим, і десь глибоко вона це, мабуть, відчуває.
Відстань між «вижити» і «відновитися»
Катерина — не клінічний випадок і не ілюстрація до теорії. Вона жива людина, якій 20 років, і яка опинилася у ситуації, де кожен наступний день вимагає від неї зусиль, які більшість її ровесників не може навіть уявити.
Її наратив — це не просто цінний дослідницький матеріал. Це нагадування про те, що за кожним обстрілом, за кожним зруйнованим будинком стоїть людина з власним внутрішнім світом, власними спогадами і власною мрією про нормальне життя.
Наукова робота з подібними свідченнями важлива не лише для розуміння механізмів травми — вона важлива для того, щоб будувати реальну, а не декларативну систему підтримки для тих, хто вижив. Бо «вижити» і «відновитися» — це 2 різні речі, і відстань між ними вимірюється не місяцями, а роками уважної, послідовної роботи — з боку фахівців, держави і суспільства загалом.
Влада Осадча,
студентка 4 курсу Національного технічного університету
«Дніпровська політехніка»
