На щиті «Докер»: захисник Сергій Глухий — залишився Героєм на війні

Ірина СИТНІК Головна редакторка

27 серпня 14:26

Сергій Глухий народився в шахтарській родині, а його життєвий шлях привів від підземних виробок до найгарячіших точок фронту. Боєць 93-ї бригади «Холодний Яр» із позивним «Докер» пройшов Ізюм, Соледар, Бахмут, Костянтинівку... Він мріяв про мир, родину і власний дім… Він залишив по собі пам'ять воїна, якого поважали всі побратими й любила родина.

Страшна звістка сколихнула наш край 30 липня 2025 року: на захисті України загинув Глухий Сергій з Української громади!

Шість років тому Сергій став на захист Батьківщини. На війні був старшим сержантом, обіймав посаду головного сержанта. 30 липня Сергій загинув поблизу міста Краматорськ на Донеччині. Він віддав Україні шість років служби, і саме в день річниці підписання контракту обірвалося його життя.

Із шахтарської родини

Сергій Глухий народився 17 жовтня 1993 року в шахтарському місті Тернівка. Він був наймолодшим у родині, мав двох старших братів. Його дитинство не було легким — коли хлопцеві було дев’ять років, помер батько. І батько і мама Сергія працювали в гірничій галузі.

Життєвий шлях Сергія привів його до міста Шахтарське, де він навчався в гірничому ліцеї на електрослюсаря. Після навчання у гірничому ліцеї Сергій пішов працювати на шахту “Дніпровська”. Саме на підприємстві зустрів свою долю.

- Познайомив нас мій брат, — згадує дружина Сергія Катерина. — Вони разом навчалися в ліцеї. Перша наша зустріч відбулася у Павлограді, я працювала в піцерії. Саме там і побачилися вперше.

Так почалася їхня історія кохання.

Закохані проводили разом час, спілкувалися — і поступово симпатія переросла у велике почуття. 2014 року пара стала на рушник. Молода родина невдовзі стала батьками.

- Шлюб зареєстрували 29 липня 2014 року в Павлограді, а весілля святкували 2 серпня вже в моєму рідному селі Троїцьке. Того ж року народилася донечка Крістіна. А 2018-го народився синочок Віталій. Я завжди жартувала, що дітей у нас - комплект - і дівчинка, і хлопчик — всі є, — усміхається Катерина.

Після весілля молодята переїхали жити в село Троїцьке.

- Ми вирішили, що в селі краще: свіже повітря, простір, а не як у міській квартирі, де через стіни чути всіх. Село більше підходило для нашого сімейного життя, - каже Катерина.

Так Сергій, міський хлопець із Тернівки, став троїчанином. Він знайшов тут дім, родину й новий етап свого життя.

Сергій продовжував працювати на шахті. У 2019 році життя родини змінилося. Сергій прийняв рішення піти служити за контрактом.

- Це було 30 липня 2019-го, - каже Катерина. - Як сім’я, ми, звісно, підтримували його.

Сергій серйозно підійшов до вибору частини.

- Він читав в інтернеті відгуки про бригади, зважував усі варіанти і зрештою зупинився на 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр» . Йому було важливо, аби можна було ближче добиратися додому і аби у бригади була хороша репутація, - розповідає дружина.

У 93-й бригаді “Холодний Яр” Сергій служив від початку й до кінця. Проходив навчання, підвищувати рівень своїх бойових навичок і боронив країну.

- Він проходив підготовку на Львівщині, потім у Десні на Київщині. Загалом за всі роки служби в нього була “чиста” історія: жодних порушень, штрафів чи поганих характеристик від командування. Для бригади він був цінним бійцем, - підкреслює Катерина.

Сергій не мав досвіду строкової служби, тож усе починав із нуля — звичайним солдатом.

- Все АТО він провів на Донецькому напрямку. Пам’ятаю Новотроїцьке. Потім ще багато населених пунктів там було, але все АТО саме на тому напрямку, — згадує дружина.

Служба Сергія була безперервною: від АТО - до повномасштабної війни.

- Перед початком повномасштабної бачилися, це було 19 лютого, - каже Катерина. - Сказав: “Ми їдемо на Київ, будемо там десь завантажуватися… Щось має початися”. Бригаду направили в Суми, їхали потягами, з технікою, зі всім. І щойно прибули, почали розвантажуватися, як через вулицями вже йшли російські солдати.

Перші дні війни 93-тя бригада зустрічала ворога на Сумщині. Уже 22 лютого він разом із побратимами взяв у полон перших російських солдатів.

- Бригада Сергія була в Сумах, Тростянці... Перші полонені, які з’явилися у повномасштабну війну, , про яких президент Зеленський віддавав наказ одразу повідомляти, — їх взяв Сергій разом з побратимами, - із гордістю говорить Катерина.

Бригада Сергія зупинилася у Тростянці, де місцеві мешканці попри небезпеку допомагали військовим.

- Сергій з хлопцями зупинилися в церкві, куди їх пустили. Люди, які там залишалися, були налякані, магазини швидко позакривались. Паніка: хто міг — виїжджав, хто ні — ховався. А місцеві, у кого була можливість, нишком носили хлопцям гарячі борщі. Сигарет у магазинах не було, то люди крутили їм самокрутки. Воду також приносили тихенько, хоча поруч, на сусідніх вулицях, уже ходили росіяни і були перестрілки. Люди шепотом казали: “Треба хлопцям допомогти, нагодувати їх — вони ж голодні, утомлені, не спали”, — розповідає Катерина.

Незабаром Тростянець звільнили. 93-тю бригаду направили далі, на Харківщину, під Ізюм.

- В Ізюмі вони певний час стояли, допомагали відбивати місто. Там чоловік із побратимами потрапив у тимчасову окупацію, але місто вдалося відбити. Вони вистояли і 93-тя, як одна з кращих бригаж перемістилася під Соледар, — розповідає Катерина.

Відтоді служба Сергія була пов’язана насамперед із Донеччиною.

- Із Соледара — на Бахмут, який вони довго тримали. 93-тя бригада була там до кінця, не виходила ні на перенавчання, ні на відпочинок. Це завжди була одна з найсильніших бригад, яку кидали на найважчі ділянки фронту. Але Сергій жодного разу не пошкодував, що пішов служити саме до 93-ї, — каже дружина.

Далі були Часів Яр, Костянтинівка, Кліщіївка та інші населені пункти, які стали символами запеклих боїв та незламності наших воїнів.

- Сергій побачив усі гарячі точки Донбасу. Він пройшов пекло, — зітхає Катерина.

Не один раз Сергія вважали загиблим, але міцний хлопець, не здавався.

- Його побратими щонайменше двічі заживо “поховали” на позиціях, — каже дружина. Перший випадок був ще під Ізюмом. Групу накрила артилерія. Думали, що він загинув, бо не виходив по рації на зв’язок. Пройшов час і він спромігся вийти на зв’язок. Другий випадок стався вже на Донеччині. Ситуація була майже така ж. Живий вийшов, — пригадує Катерина.

Бойові завдання - це не прогулянки, ворог слідкує, вичисляє і нещадно намагається знищити супротивника, тож не все проходить безслідно.

- Було багато контузій, але він на це не зважав, до лікарів не звертався. Вважав, що це несерйозно. Говорив: “Ну, голова болить, і що?” Лікування ж від контузії особливого немає, — пояснює дружина.

Зв’язок із передовою був важким випробуванням для сім’ї.

- Бувало, що він не виходив на зв’язок і добу, і три, і п’ять днів. Ми вже знали: якщо мовчить — значить, десь виконує бойове завдання. Тим паче, зв’язок там був поганий, — говорить Катерина.

Сергій мав за плечима великий бойовий шлях. Його військова кар’єра почалася з простого солдата, але з часом він піднявся до звання головного сержанта.

- Став головним сержантом. У нього були підлеглі, він командував, будував полігони. На ті полігони приїжджали старші офіцери, привозили інших сержантів і казали: “Дивіться, як треба робити полігони. Запам’ятовуйте, фотографуйте, беріть приклад”. Він ділився досвідом, - пригадує Катерина.

Сергій мав свій позивний — «Докер».

- Це ще з дитинства, — пояснює дружина. — Він взяв це прізвисько на війну.

Сергій не любив говорити про війну. Він беріг рідних від важких розмов, намагаючись залишити для них тільки спокій.

- Ми взагалі про це не розмовляли, — каже Катерина. — Він намагався уберегти мої нерви. Йому достатньо знати: якщо йому спокійно, значить, і ми будемо спокійні.

Сімейні мрії Сергія були простими й водночас великими. Він прагнув миру й повернення до звичайного життя.

- Хотілось, звісно, аби швидше закінчилась війна. Ми жили у власному будинку в Троїцькому, він його купив. Мріяли добудувати — у нас же хлопчик і дівчинка, хотіли зробити для них окремі кімнати. Гараж ми вже збудували, як він хотів, великий, з окремою кімнатою для його робочого кабінету. Він був слюсарем-автомобілістом. У нас був один автомобіль на двох, — розповідає Катерина.

Сергій дуже чекав на відпустку.

- Хотів наприкінці серпня чи на початку вересня поїхати на море. Просто щоб побути з нами, — каже дружина.

У характері Сергія поєднувалися стійкість і щирість.

- Він умів розмовляти з людьми. Як психолог був, завжди знаходив спільну мову.

Були й прості захоплення.

- Сергію подобалися комп’ютерні ігри, стрілялки якісь. Я йому казала: “Тобі реальності не вистачає?” А він відповідав: “Я вивчаю тактику. Спочатку в комп’ютерних іграх, потім — уже як у житті”.

Так і сталося: майже весь свій час Сергій віддав війні.

- Крім мирного життя, коли воно ще було, він фактично увесь час пробув на фронті, — зітхає дружина.

Катерина не лише чекала Сергія вдома, а й сама намагалася бути поруч із ним і підтримувати його підрозділ.

- Я ж волонтерила, — розповідає вона. — Їздила в Костянтинівку, там пів міста знала. І в Дружківку теж. Ми тут збирали різні речі, передавали хлопцям, що потрібно. Деякі волонтери допомагали. Навіть ті, хто вже пішов зі служби, але хотів бути корисним, передавали через мене. Побачили, що я займаюся, то й почали підтримувати.

Допомога почалася з 2022 року.

- Я тоді ще на дрон збирала. Мені одна сім’я допомогла — від побратима, який загинув у 2022-му. Завдяки їм ми придбали “Мавік” для його підрозділу. Потім більше почалося з продуктами, а далі я на машину збирала. Люди вже втомилися, довго виходило, але все-таки я змогла закрити збір. Знайомий допоміг пригнати автівку з-за кордону.

То був пікап.

- Машина ще й гуманітаркою була забита під зав’язку. Бо знали, що вона для хлопців. Але довго той пікап не прослужив: хлопці їхали вночі на Бахмут і наїхали на міну… Але слава Богу, що всі залишилися живі.

Сергій опікувався величезною кількістю людей.

- У нього в підпорядкуванні було майже 600 бійців. Я знаю його: він нічого собі не лишить, усе віддасть хлопцям. І він сам усе розвозив.

Навіть небезпечні міста не зупиняли Катерину, якщо була змога побачитися з коханим чоловіком. .

- Костянтинівка і важка, небезпечна, я все одно їздила. Пригадую, в річницю повномасштабної, у 2024-му, приїхала туди. А Костянтинівку тоді вночі страшно кошмарили. Я бачила виходи з Бахмута, як усе в небо летіло, потім поруч у сусідні будинки прилітало. Дім здригався, сигналізації на машинах вмикалися. Але мені не було страшно… Мабуть, тому що він був поруч. Якщо Сергій не звертає уваги — значить, і мені боятися нема чого.

Сергій любив робити сюрпризи.

- Коханий не казав: “Я їду додому”. Дзвонив, розпитував, чим ми займаємось, що діти роблять. Казав: “Ладно, ми з командиром зараз на позицію, зв’язку не буде. Подзвоню, може, як додому приїду”. Я думаю: ну добре. А тільки вкладу дітей спати, чую — машина у дворі. Виглядаю — приїхав. У нього це завжди так було: якщо є можливість хоча б на годину заїхати додому — він заїде.

До війни він здобув кваліфікацію п’ятого розряду.

- У шахті це цінувалося. Перед тим, як підписати контракт, він ще вивчився на комбайн підземний, отримав п’ятий чи четвертий розряд. І тоді вже пішов служити.

Попри те, що в мирному житті мав добру спеціальність, планів змінювати військову справу в нього не було.

- Він не хотів іти з війни. Йому подобалася військова справа. Це було його, - зізнається Катерина.

Служба стала для Сергія не просто роботою, а справжнім покликанням. Він відчував відповідальність за своїх побратимів і ніколи не думав залишити їх.

- Я питала: "Скільки можна в тій армії сидіти?" — пригадує Катерина. — А він відповідав: "Ні-ні-ні. Там мої хлопці. Куди я без них, вони куди без мене? А хто прийде на моє місце?"

Останній раз Катерина бачила Сергія 27 липня. Переночував удома і наступного дня поїхав у Дружківку.

Остання їхня розмова відбулася 30 липня.

- Він зателефонував о 13:47, — пригадує Катерина. — Ми поговорили хвилин три. Та так, буденно. За кілька хвилин до третьої з ним востаннє поговорила донька — просто дізнатися, як справи.

Після цього телефон замовк.

- Я набираю — не відповідає... У WhatsApp виклики не доходять, повідомлення не доставляються, тільки одна галочка. Тоді я вже написала командиру: “Доброго вечора. Вибачте, а не підкажете, коли Докер вийде на зв’язок?”

Відповідь приголомшила.

- “Сергія більше немає” - почула від командира. Я не повірила. Питаю: “Ви жартуєте?” — А він: “Так не жартують. Я вам правду кажу”.

Причину загибелі теж озвучили відразу.

- “Його більше немає. Прилетів “Ланцет” прямо в ноги”. Це було під Краматорськом, не на бойових позиціях. Командир був разом із ним, отримав уламкові поранення. А Сергій загинув”.

Болісно було пояснити дітям, що тата більше немає.

- Дітям сказала в перший день. Донька почала йому дзвонити, писати… Звісно, він уже не відповів. Їй лише десять, з татом був міцний зв'язок. Синок плакав…

У бригаді Сергія поважали всі без винятку.

- Ніколи не чула, аби хтось на нього образився чи сказав якесь погане слово. Він завжди добре спілкувався, йому дзвонили, радилися, звітували. Хлопці виставляли, що скільки всього разом пройшли… Він стільки всього пережив, пекло пройшов. І так безглуздо вийшло… — з сумом каже дружина.

За 6 років служби та захисту України Сергій був нагороджений: