У ніч на 25 жовтня 2025 року багатоквартирний житловий будинок у Петропавлівці опинився під ворожою атакою. Російська армія завдала удару ракетами та ударними безпілотниками по цивільній інфраструктурі селища. Один із «шахедів» влучив у житловий будинок, унаслідок чого частина квартир була зруйнована, ще десятки — пошкоджені вибуховою хвилею. Також пошкодження зазнали сусідні будівлі, магазини, автостанція та заклади харчування. Внаслідок атаки загинули чотири людини, серед яких рятувальник і вчителька, ще шістнадцятеро мешканців отримали поранення.
Тієї ночі російський удар зруйнував і мою квартиру. Про це я дізналась уже вранці — телефоном, коли перебувала за межами Петропавлівки. Після повернення наступного дня на місце від дому залишилися обгорілі конструкції, уламки стін і запах гару. У цьому матеріалі я розповідаю не лише про втрату житла, а й про те, як війна руйнує відчуття дому, безпеки й нормального життя тисяч українців.
Ніч, яка змінила все
Я дізналась про те, що моєї квартири більше немає, не від рятувальників і не від сусідів — мені зателефонувала знайома, голос якої тремтів так, що я спершу не могла розібрати слова. Це сталося вранці 25 жовтня 2025 року, коли я перебувала за межами Петропавлівки. Перша думка була суто практичною й навіть трохи безглузда в тих обставинах: «Куди тепер іти?» Друга — про подругу, яку госпіталізували з травмами після цього ж удару, про що я пізніше розповіла журналістам Суспільного. Усвідомлення масштабу того, що сталося, прийшло значно пізніше — не в перші години й навіть не в перші дні. Воно приходило поступово, щоразу, коли я рефлекторно думала: «треба повернутись додому», і натикалась на порожнечу там, де раніше була звична точка опори. Ця стаття — спроба осмислити пережите не лише як особистий досвід, а й у ширшому контексті того, що відбувається з тисячами українців, чиє житло знищила російська агресія.
Обстріл Петропавлівки та зруйнований будинок
Ніч на 25 жовтня 2025 року для Дніпропетровщини почалася із тривог і тривожних повідомлень у чатах. Близько 23:00 у Дніпрі пролунали 3 потужні вибухи — за кілька хвилин до цього Повітряні сили попереджали про балістичну та ракетну загрозу в бік міста. Петропавлівка опинилася у зоні ураження. Удари тієї ночі не були випадковими чи поодинокими: впродовж жовтня 2025 року обстріли охоплювали громади Дніпропетровської області із застосуванням ракет, безпілотників, артилерії та реактивних систем залпового вогню. Я не була вдома — і це, мабуть, єдине, за що я можу бути вдячна тій ночі. Те, що врятувало мені життя, не врятувало нічого іншого. Коли я прибула на місце наступного дня, від квартири залишилися обгорілі конструкції, уламки того, що ще напередодні було стінами, і запах гару, який, здається, я відчуваю досі — навіть там, де його фізично не може бути. Моя подруга в той момент лежала в лікарні. Саме про це я говорила в коментарі для Суспільного: оселя майже знищена, людина поруч — у реанімації.
Коли статистика стає особистою
Коли опиняєшся на місці, де ще кілька годин тому стояв твій будинок, статистика перестає бути абстракцією. Однак саме статистика дозволяє зрозуміти, наскільки системним є те, що здається суто особистою катастрофою. Згідно з даними моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, лише протягом жовтня 2025 року загинули 197 цивільних українців. Документування злочинів триває безперервно: станом на початок 2025 року Українська Гельсінська спілка з прав людини зафіксувала 42 860 задокументованих епізодів з початку повномасштабного вторгнення. Правова кваліфікація подібних ударів по житловій забудові є однозначною з точки зору міжнародного права. Руйнування ракетними обстрілами житлових будинків і загибель цивільних, у тому числі дітей, — це не спосіб ведення бойових дій, а акти терору та воєнні злочини, які вчиняє росія в Україні. Відповідна норма закріплена й у національному законодавстві: стаття 438 КК України передбачає відповідальність за порушення законів та звичаїв війни, а стаття 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення від 12 серпня 1949 року відносить умисне руйнування цивільної власності до серйозних порушень конвенційних норм. Мені від цього не легше. Проте знати, що те, що зробили з моєю квартирою, — це злочин, за який має бути відповідальність, — важливо. Це знання утримує від відчуття, що все це просто «сталося саме собою», як стихійне лихо.
Дім як частина людини
Є речі, які складно пояснити людині, що не переживала подібного. Найболючішим виявляється не сам факт зруйнованих стін, а дрібниці. Я думала про блокнот, який залишився на підвіконні. Про куртку, яку збиралася віднести в хімчистку. Про листи, які не встигла забрати — ті, що зберігала роками.
Наукова психологія пояснює цей феномен через поняття «простору ідентичності»: дім — це не лише фізичне місце, а й середовище, яке структурує особистість і підтримує відчуття безперервності «я». Тому втрата житла стає загрозливою подією, що може змінювати базові переконання й цінності людини. Дослідження, проведені вже під час повномасштабної війни, показують: повна або часткова втрата житла є одним із передбачуваних факторів ризику травматизації.
Мій власний досвід збігається з тим, що описують ці дослідження. Перші тижні я жила ніби на автоматі: вирішувала практичні питання, спілкувалася з чиновниками, оформлювала документи. Справжнє усвідомлення прийшло пізніше — і воно виявилося значно важчим, ніж я очікувала.
Тисячі зруйнованих життів
Важливо розуміти, що таких, як я, — мільйони. Це не перебільшення і не риторика, а констатація факту. Після початку повномасштабного вторгнення мільйони українців опинилися в умовах тривоги й невизначеності; ті, хто був змушений виїхати в безпечніші місця, додатково до стресу від війни стикаються зі стресом адаптації — необхідністю налагоджувати побут, знаходити житло та роботу. Відновлення зруйнованого майна — це окрема й дуже виснажлива процедура. За спостереженнями правозахисних організацій, метою правозахисної діяльності у цій сфері є не лише фіксація порушень, а й сприяння відновленню прав цивільних осіб, чиє житло постраждало внаслідок бойових дій. На практиці це означає: комісії, акти, довідки, черги й постійне відчуття, що система не встигає за масштабами трагедії. Для людини, яка щойно пережила удар і намагається просто зібратися, це виявляється додатковим психологічним навантаженням, яке важко недооцінювати.
Писати про це — теж форма опору
25 жовтня 2025 року розділило моє життя на 2 частини. Я не драматизую — я просто констатую, як воно є. Квартира в Петропавлівці була не просто нерухомістю: це був простір, у якому я існувала, де зберігалася моя пам'ять і де я почувалася собою. Тепер цього простору немає. Натомість є досвід, який я намагаюся осмислити й описати — не для того, щоб викликати співчуття, а тому що такі свідчення важливі. Кожна зруйнована оселя — це не цифра в реєстрі збитків. Це конкретна людська доля, конкретний злочин і конкретний доказ того, з чим бореться Україна. Писати про це — теж форма опору.
Влада Осадча,
студентка 4 курсу Національного технічного університету
«Дніпровська політехніка»
