Катерина Павлівна Тупика, 1936 р.н. с. Миколаївка
У війну жили ми з мамою удвох. Ховатися було ніде, у сінях поклали один стовп саману, другий, а на них – двері. Під оті двері й ховалися. По звуках навчилися відрізняти, чи літак з бомбами летить, чи пустий. Як повний – відразу під двері. Було мама говорить: "Цей бомбардировщик вже пустий з Петропавлівки летить, мабуть, там скинув бомби".
Якось привезли німці для своїх солдат ящик з рукавицями. А мама плаче: "А як же там наші без рукавиць?" Каже мені: "Зможеш вкрасти з ящика" - "Зможу!" - кажу. Поки нікого не було ухопила я з ящика десятки два пар рукавиць, заховала в сінях. Мама переховала, щоб нашим солдатам передати.
Люди розповідали, що за селом розстрілюють наших солдатів. Мама з тіткою Василиною полем по кукурудзі йшли туди, де наших солдатів і розстрілювали. Почули постріли. Пересиділи вони, коли вже поїхали німці. Підійшли до ями й знайшли двох живих, хоча й поранених, наших солдатів.
Один з них – наш батько. Жінки витягли поранених і відвезли додому. Та батько був дуже тяжкий, помер вдома. Після війни дуже бідували, ходила до школи в латаній кофтині.
