Миколаївська громада має сумну звістку з фронту: Герой повертається додому на щиті: на війні загинув нацгвардієць Калашов Юрій Ігорович з Мар’їної Рощі. Односельці провели в останній путь воїна, лишилися без надійної опори батьки, дружина, сини. Втратила свого захисника Україна.
Народився Герой у місті Першотравенську 30 жовтня 1982 року в родині Ігоря та Ірини Калашових. Юрій був наймолодшим з дітей, мав старшу сестру Галину та брата Олега.
Дитинство його пройшло в Мар’їній Рощі. Після закінчення школи пішов на строкову службу в лавах Української армії, повернувся старшим солдатом. Професією свого життя обрав у гірничій галузі. Юрію лише виповнилося 19 років, як він пішов працювати на шахту «Дніпровська» та освоїв професію підземного електрослюсаря.
Своїй праці Юрій присвятив майже все життя. Три роки тому зустрів жінку, у яку закохався. Це була Яна, познайомили на сходинах у друзів, невдовзі Юрій зробив пропозицію коханій. Після одружин переїхали жити до рідного села Мар’їна Роща, на Батьківщину своїх рідних.
Облаштовували свою оселю, займалися городництвом. Юрій почувався в селі дуже добре: любив рибалити, ходити на тихе полювання, любов до природи передав і дружині Яні, тож походи в ліс та до річки стали сімейною традицією. А ще дуже любив шахи, ця гра завжди була йому до душі, він дуже добре грав, завжди ходив то до сусіда, то до товариша, аби зіграти.
- Юра дуже любив рибалити та збирати гриби, ми разом ходили на збирання, завжди з повними кошиками йшли додому, потім допомагав мені чистити та перемивати грибочки, а я вже готувала та консервувала. Навіть коли у відпустку з фронту приїжджав, ми по гриби ходили. Коли обирали, де будемо жити, то Юра одразу сказав, що тільки в Мар’їній Рощі, бо тут природа та спокій. Казав, що піде на пенсію з шахти, прийде з війни, будемо тут жити біля лісочку, займатимемося городиною, - згадує гарні часи вдвох Яна.
Юрій прийняв як рідного Максима, сина Яни. Подружжя мріяло стати батьками, Бог подарував їм щастя батьківства. Про те, що Яна при надії, Юрій дізнався вже на війні.
У березні 2022 року Юрія призвали захищати країну. Він був солдатом-гранатометником 1-го відділення, 2-го стрілецького взводу, 5-ї стрілецької роти, 20-го стрілецького батальйону Національної гвардії України.
- «Повістку вручили – треба йти служити» - це були слова Юри. Він одразу пішов служити. Хоча мав травму ноги, складну операцію та міг лишитися вдома, але не став цим прикриватися. Потрапив до Національної гвардії України, пройшов навчання в Полтавщині, охороняв завод. А потім потрапив на Донеччину: через п’ять місяців дали йому дев’ять бойових вихідних, він їх провів у Полтаві на навчанні та знову повернувся на передову. Отаку мав службу, - розповідає Яна.
Наступні п’ять днів відпустки Юрій отримав, аби поїхати до дружини Яни в пологовий будинок. 11 грудня 2023 року в Юрія та Яни народився син Дмитрик.
- Юра приїжджав до мене на пологи. Плакав, коли побачив сина, обіймав нас, дуже шкодував, що не може бути поруч із нами довше. Його відпустили лише на п’ять днів, і це з дорогою. Чоловік разом із моїм старшим сином Максимом придумали ім’я нашому найменшому члену родини – Дмитрик. Трішки з нами побув і знову на передову, - згадує Яна.
Хрещеного батька Юрій обрав серед побратимів. Через пошуки хрещеного для сина побратими стали називати Кумом, так з’явився позивний.
- Чоловік дуже подружився з побратимом, узяв його в куми. А потім Юра навіть у документах став Кумом - узяв собі такий позивний, - згадує дружина.
Зараз Дмитрику півтора роки. Перші кроки та перші слова синочка Юрій почув через відеозв’язок на війні. Тішився, як синок називав його «тата». І ловив кожен момент, аби побувати вдома й обійняти своїх рідних. Хоч і не часто такий момент випадав.
- Ми щоденно спілкувалися по відеозв’язку. Коли в нього був вільний час, ми говорили. Синок уже почав розуміти, що татко дзвонить. Коли Юра телефонував, я відкладала всю роботу, і ми спілкувалися. Важко було, коли інтернета не було. Я в такий період виходила під нашу абрикосину, ставила стільчик і ловила зв’язок. Мало давали відпусток та вихідних. Бувало, як на передову їхав, ми виїжджали з дітьми на трасу, Юра просив зупини колону, і ми могли дві-три хвилини побачитися, - розповідає Яна.
Останній раз Яна побачила свого Юру саме під час такої зустрічі. Колона поверталася на Донеччину 7 червня.
- Ми постояли дві хвилини, Юра потримав сина на руках. Обійняв мене, поцілував і вирушив далі, бо колона вся чекала. Можна сказати, що побачилися проїздом. Це була наша остання жива зустріч, - говорить Яна.
10 червня солдат заступав на позиції. Це був вечір, Юрій зателефонував дружині, пообіцяв одразу зв’язатися, як прийде із завдання.
- Ми здзвонилися, Юра веселий завжди й мене бадьорить, а в цій розмові був трішки сумний. Питаю, чого сумний, він каже: «Усе добре». Ми із синами тоді в альтанці на подвір’ї були, старший Максим просився, аби повезла їх на річку. Так як роботи було багато заплановано, сину спочатку відмовила, а Юрій каже: «Нікуди робота не дінеться, вези дітей на річку». І ми поїхали, уже на річці знову телефонувала Юрі, це було саме перед тим, як йому заступати на позиції. Він повеселів, з нами сміявся, спостерігав, як синок бігав по берегу. Можна сказати, і провели Юру на завдання. «Через чотири дні, як вийду з позицій, я тобі одразу зателефоную» - сказав мені. Це були його останні слова, - згадує Яна.
10 червня Юрій заступив на завдання, а 11 червня загинув. Наступного дня, після загибелі Юрія, Яні сповістили трагічну звістку: «11 червня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Урожайне Донецької області загинув Калашов Юрій Ігорович». На 41 році життя коханої людини обірвалося.
- Юра, коли їхав на передову, казав, що поїде повоює, поб’є ворога, і війна закінчиться, а він приїде додому. Хотів дуже додому, ми парники поставили, і йому дуже подобалося цим займатися. Тижні два тому я зібрала перші помідори з нашого парника, показувала Юрі під час відеозв’язку, а він, чомусь, зі сумом сказав: «Напевно, я їх і не покуштую». Чоловік усе жартував, що з цією клятою війною син виросте та навчатися піде, а батько так і буде служити. Хвилювався дуже, що син його не пам’ятатиме, бо мало бачиться з ним. Але Дмитрик його дуже гарно знає, у нас вдома плакат Юри висить, і синок знає, що це татко. І завжди біг розмовляти з ним по телефону, знав, що це татко телефонує, - згадує Яна.
15 червня 2024 року в селі Мар’їна Роща зустрічали свого Героя на щиті. У останню путь проводжали воїна його рідні, друзі, сусіди, побратими.
Останні слова про Юрія підтверджували те, що країна втратила сильного воїна, порядну людину, гарного господаря, а рідні лишилися без єдиного чоловіка, татка, друга.
- Юра мене ще від дня знайомства завоював своєї порядністю, спокоєм. А тепер я чула ці слова від інших людей. Не можу уявити нашого життя без мого коханого Юри, - говорить Яна.
На похованні про Юру говорили, що він був безвідмовним другом, працьовитим, навіть після бойового завдання замість відпочити йшов допомагати то кухарю, то в побутових справах. Був дуже дружнім, як справжній Кум.
Схиляємо голови у скорботі. Жодними словами не загоїти рани в душі найрідніших, але світлий спомин про Воїна назавжди в наших серцях.
Вічна пам’ять і вічна слава Юрію!
Як прощалися з Героєм дивіться у відео:
