Він встановлював рекорди з видобутку вугілля зі своєю бригадою шахтарів, переймався комфортом міста для дітей і дорослих, був найкращим у світі чоловіком та татком, готовий був гори звернути заради найрідніших… А коли прийшла велика війна, у перші дні став на захист Батьківщини та пліч-о-пліч із побратимами боронили рідну землю… Дмитро Локтєв повернувся додому на щиті. Одразу дві громади: Петропавлівську та Першотравенську охопила скорбота… Мало хто не знав Дмитра, найдобрішого та завжди усміхненого чоловіка й воїна.
Рідними стали два міста
Страшна звістка із фронту охопила одразу і Петропавлівку, і Першотравенськ. На щиті повернувся захисник України, наш земляк Локтєв Дмитро Миколайович. До свого повноліття Дмитро жив у Петропавлівці, а для самостійного життя обрав місто Першотравенськ.
Дмитро народився 10 листопада 1985 року. Навчався в Петропавлівському ліцеї №1, продовжив навчання в Петропавлівському професійно-технічному училищі, де отримав спеціальність «тракторист». Пройшов строкову військову службу – це був флот у Криму, де Дмитро став справжнім моряком. Однак морська стихія залишила лише теплі спогади в житті Дмитра. Адже щойно юнак повернувся додому, як на нього чекала інші стихія та нові підземні горизонти.
З 2009 року Дмитро переїхав жити до Першотравенська. Влаштувався працювати гірничим на шахту «Сташкова» (після реорганізації підприємства продовжив працювати в ШУ «Дніпровське».
- Діма від шахти навчався, загалом гірничій справі присвятив усі свої роки. Із 2008 року працював ГРОЗом. Він був одним із кращих гірників, постійно зі своює бригадою брали рекорди з видобутку вугілля. Він не вибував зі шпальт газет. У нас зберігається ціла купа вирізок із газет, де писали про Дмитра, - розповідає дружина Ксенія.
Шахта стала другим домом
Дмитра поважали в колективі, він мав авторитет серед гірників, бо завжди приходив на допомогу, переймався долею шахтарів. Невдовзі Дмитро увійшов до керівного складу профспілки робітників вугільної промисловості свого шахтоуправління.
- Діма був дуже доброю людиною, шахта для нього була другим домом. Він відстоював права шахтарів. Був на всіх мітингах та шахтарських страйках, їздили до Києва та Дніпра. Навіть безпосередньо на підприємстві: якщо комусь загрожувало звільнення через провину, знаєте, різне буває на роботі, Діма ставав поручителем, давав другий шанс людині. Він міг знайти потрібні слова до будь-кого, тож усі, за кого він поручався, виправляли помилки та ставали на правильний шлях. Не любив лише крадіжки на підприємстві, - пригадує дружина Ксенія.
Але не лише професійними питаннями переймався Дмитро. Першотравенськ став йому рідним містом, тут уже придбав власне житло, тож бентежило нашого героя усе, що було пов’язане з містом: благоустрій вулиць, парків, спортивних та дитячих майданчиків, смітнички та лавиці в зонах відпочинку, озеленення міста. Дмитро був палким прихильником свого міста та відстоював громадські інтереси.
Щасливим робила його власна родина
Ще більше думав про благоустрій міста, коли закохався в чудову дівчину та коли став татком.
- Ми познайомилися на День шахтаря. Це вже так давно було, але добре пам’ятаю той день. Він із хлопцями підійшов до нас, запитали, як справи та чи можна познайомитися. Так зав’язалося спілкування на довгі роки. Дмитру було 25 років, а мені лише 15. Він виглядав молодше своїх років, був дуже ввічливим і вирізнявся з-поміж інших хлопців. Це знайомство продовжилося міцною дружбою, яка й недивно, що переросла в кохання. У цьому році було б 13 років, як ми разом, - згадує Ксенія.
Коли жінка навчалася, Дмитро запропонував жити разом. Зробив Ксенії пропозицію руки та серця, хоча вона зізнається, не погодилася на першу пропозицію. Дмитро кілька разів робив своїй обраниці пропозицію одружитися, лише 2015 року дівчина сказала «так».
- Ми почали жити в цивільному шлюбі. Не знаю, чому так зволікала з одруженням, адже поряд зі мною був неймовірний чоловік. За всі роки нашої спочатку дружби а потім спільного життя він довів мені, що саме він - головний чоловік у моєму житті. Він приймав рішення, допомагав мені з усім, що б не трапилося. Дмитро був надійною опорою в житті, цим він мене підкорив: я була за ним, як за кам’яним муром, - пригадує Ксенія.
2015 року у Дмитра та Ксенії народилася донечка Богдана. Поява маленької крихітки відкрила у Дмитра неймовірні батьківські почуття. І плани на другу дитину в родині не забарилися. Але спочатку було весілля.
У 2020 році Дмитро та Ксенія одружилися. Ксенія – у білій сукні, Дмитро – у строгому костюмі. Святкували лише в родинному колі. Цього ж року в подружжя народився синок Кирил.
- Дмитро був найкращим татом у світі. Кладу на серце руку й кажу, що такого батька, такої людини немає в усьому білому світі, як Дмитро. Він настільки був світлий, так любив життя, неймовірно добрий, ввічливий. Допомагав усім, навіть коли людина вчинила недобре, він все одно до людей гарно ставився. І ніколи не скаржився ні на що. Завжди посміхався, - пригадує Ксенія.
Війна
Велика війна увірвалася в життя Локтєвих, як у більшість родин українців, несподівано й тривожно. Вони не пакували валізи, не планували їхати за кордон, тим паче після того, як Дмитро заявив, що треба ставати на захист країни. Він не чекав повістки, до військкомату пішов сам. 16 березня 2022 року Дмитро був мобілізований до лав Збройних сил України. Став солдатом і навідником гранатометного відділення роти вогневої підтримки.
- Коли почалася повномасштабна війна, Дмитро був у відпустці. Повістки йому ще не було, але він вирішив іти до військкомату. Звісно, я відмовляла, було страшно, у нас маленька дитина, ще лише півтора роки. Але я знала, що він був дуже великим патріотом України. Він хотів, аби в нас тут усе було, як у людей, як у європейських країнах. Цікавився політикою, багато знав про війни. Сказав, що піде до військкомату й дізнається, що треба робити. Але там одразу отримав повістку та наступного дня, 16 березня, він із валізою поїхав на навчання, - згадує Ксенія.
Дмитро потрапив до 128 бригади ТРО міста Дніпро до 210 батальйону. Бригада одразу після навчання була направлена на Запорізький напрямок, майже на нуль. Перші мобілізовані тоді не мали ні обладунків, ні форми.
- Кілька місяців 128-ма бригада перебувала на блок-постах та інфраструктурних об’єктах. А потім їх відправили на навчання на пару місяців. Восени вони всі були вже на Запорізькому напрямку. Після навчання їх так швидко відправили фронт. Дмитро мені телефонує й каже: треба виїздити на чергування, а я голий, немає нічого. У хлопців тоді дійсно нічого не було, босі й голі. Дмитро саме з відпустки пішов на фронт, зрозуміло, що коштів на все це не було, жили місяць на відпускні. Я тоді оголошувала збір коштів, спільними зусиллями усіх наших рідних, знайомих ми зібрали гроші та придбали чоловіку форму, шолом, бронік. Багато хто відгукнувся нам на допомогу. Дякуючи добрим людям, ми швидко могли все необхідне купити, - розповідає Ксенія.
З осені 2022 року до червня 2023 бригада Дмитра утримувала кордони на Запорізькому напрямку. А потім їхню частину направили на Донеччину, саме на Курахівський напрямок, на якому Дмитро ніс службу до 5 травня 2024 року…
Війна була в його думках постійно
Про війну Дмитро, як і більшість захисників, нічого не розповідав. Дружина Ксенія лише могла здогадуватися, що бачив її рідний та відчував.
- Зараз багато чого дізнаюся вже з вуст побратимів. Діма завжди мовчав. Бачила тільки, що війна його змінила: став замкнутий, очі завжди сумні й видавали його думки. Останні 10 місяців він провів на Донбасі. Хлопців обіцяли вивести на ротацію, бо вони провели на нулі 120 днів, але ротації не було. За цей час багато хлопців загинуло, саме тих, з якими Дмитро був у боях, а вони були йому як брати. Йому доводилося забирати з поля бою загиблих побратимів. Цього не чула від Дмитра, але бачила в ефірах побратимів, чула з його телефонних розмов. Та й Діма не знав, що я відчуваю все, що він пережив, - говорить Ксенія.
Дмитро налаштовував рідних на те, що буде на війні, поки вона не скінчиться. Лише останні місяці, ніби готував кохану до найстрашнішого, говорив про смерть.
- Ніби відчував неминуче. На його фрази: «Ненароком мене не стане», «У нас двоє дітей, що, як мене не стане, треба, аби ти була спокійна та здорова» я нервувала, такого в думки не пускала. Дмитро завжди був поруч, і свого життя без нього не могло бути. Я вірила завжди в те, що він повернеться додому живим. Він завжди говорив: «Мене вдома чекає дружина й діти, яких я дуже люблю, заради вас живу».
Поїхав з дому та не повернувся…
Додому Дмитра відпустили 3 травня, це була п’ятниця, наступні вихідні він мав за щастя бути з рідними.
- Діма вийшов із позиції, на якій вони затрималися, не могли вийти, то через цю затримку його відпустили додому на вихідні. Раділа, що зранку приїхав, отже, цілих три дні та Великдень проведемо разом. Ми гуляли містом, це були спокійні моменти. У неділю, 5 травня, я прокинулася о 6-й ранку через шурхіт. Побачила, що Дмитро метушиться й збирається. Він лише сказав, що терміново їде. За півгодини зібрався, я розбудила сина, і ми провели Дмитра. Як завжди, зробили фото перед від’їздом. Але душе була не на місці, - говорить Ксенія.
Ніби відпустила чоловіка, і часто так ось проводжала на війну, але так серце ще не калатало.
- Щойно зачинилися двері, як мене накрила якась хвиля неспокою. До своїх позицій Дмитро доїхав за дві години, хоч зазвичай їхав три. О 9-й годині він мені зателефонував, 10 секунд розмови: «Я доїхав, виходжу на позицію, як зможу, зателефоную». І відключився... Це був останній дзвінок, після якого відчуття були, що мене просто розірвали на шматки, - згадує дружина.
Надвечір тривога збільшилася. Жінка написала побратимам, питала, що за обстановка, у відповідь ротний написав: «Ксенія, не хвилюйся, із Дмитром усе добре, щойно по рації з ним говорили. Вони в спокійному місці».
О 23-й годині 5 травня під час виконання бойового завдання Дмитро загинув.
- 7 травня мені принесли сповіщення: «Загинув». Із фронтового листування зафіксували повідомлення о 23 годині 6 хвилин: «Дмитро – 200-тий». Був бій, артобстріл… Наших хлопців тоді багато полягло, мого Діму змогли з поля бою забрати.
На щиті
10 травня Героя зустрічали вдома на щиті. Місто вийшло зустрічати свого Героя. У загиблого воїна залишилися дружина, двоє діток (донька - 9 років, син - 3,5 роки). У всіх, хто знав Дмитра, лишилися світлі спогади: добрий, життєрадісний, справжній патріот України, який, не вагаючись, став на захист рідної землі.
- Діма не вживав алкоголю, не палив, був чесним, добрим. Він був настільки неймовірним, що, якби його прикласти до рани, то він зцілить. Я думаю, зі мною погодяться всі, хто його знав, - говорить Ксенія.
За роки служби Дмитро Локтєв був нагороджений відзнаками: «Ветеран війни», «Захисник Вітчизни», «Така професія», «Хрест ОБ ТРО 230», був учасником бойових дій, у скриньці Героя безліч професійних нагород.
Світла пам’ять воїну! Герою України!
