На щиті: вже втретє за останній тиждень у Брагинівській громаді скорботні дні, лише вчора провели в останній путь односельця, як знову отримали гірку звістку з фронту. Цього разу смуток зайшов до села Шевченка – на щиті повернувся до дому Владислав Лапиков. Сьогодні жителі села та всієї громади проводжали Героя у засвіти.
Владислав родом з Донеччини, народився у місті Бахмут 14 липня 1971 року. Жив і працював у рідному місті поки не почалася повномасштабна війна. Владислав з перших днів великої війни пішов на фронт. У травні 2022 року лінія фронту наблизилась до міста, почались артилерійські та авіаційні обстріли міста. На той час цивільна дружина Олена виїхала до села Шевченка в Синельниківщині.
Рідне місто Бахмут Владислав обороняв на фронті, він знав та бачив, у що ворог перетворив місто, де він виріс. Унаслідок бойових дій місто було вщент знищено. Село Шевченка натомість стало місцем для Владислава, де воїн міг, хоч зрідка відчути себе як удома. Тут завжди чекала кохана жінка, затишок і спокій. У Шевченках під тінню високих берізок тепер має свій останній прихисток.
Сьогодні, 24 травня, Владислава Лапикова зустрічали односельці: вулицями вишикувалися живі коридори, дорогу воїну встеляли живими квітами. В останній шлях проводжали воїна з почестями, попереду колони - синьо-жовті прапори, які роздував невгамовний вітер. У руках побратима портрет, де Владислав щиро посміхається.
На кладовищі в селі Шевченка вперше над могилою замайорить синьо-жовтий прапор. Уперше тут спочиватиме Герой України.
- Історія цього поховання і проста, і складна: коли нам зателефонували й спитали: «Якщо буде можливість поховати воїна в вашому селі, то ми його доставимо, або ж поховаємо на братському кладовищі». Відповідь наша була коротка: «Ми поховаємо в нас – удома». Село Шевченка для Владислава стало рідним домом. Він не мав ні батька, ні матері, ні сестри, ні брата, лише дружина – одна рідна душа. Його рідного міста вже немає. Тут його дім, тут його шануватимуть односельці. Висловлюю співчуття дружині воїна, дякую усім, хто прийшов вшанувати нашого захисника, - промовив голова Брагинівської сільської ради Василь Сінгур.
Владислав не мав рідних, єдиною відрадою була дружина Олена. А на фронті він цілу сім’ю побратимів у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Від першого дня на війні боронили країну пліч-о-пліч. За більш аніж два роки стали рідними, друзями, тими, на кого можна було покластися, поділитися і сумним, і радісним. Побратими згадують Владислава позитивним чоловіком, чудовим товаришем.
Побратим Сергій (Кульчик)
Я зі Львову, а Владислав з Бахмуту, так і зустрілися на фронті у 2022му році бандерівець і домбасівець, - жартує побратим Сергій з позивним Кульчик. – Владислав українською мовою міг сказати лише слово: «нє трєба», через це ми по-доброму звали його і позивний такий йому дали «Нетреба». Згодом я ще навчив його казати слово «сіль». Вчили з ним мову. Жили в одній кімнаті вісім місяців, навіть ліжка поруч стояли. А потім наші доріжки фронтові трішки розійшлися. Мене перевели в інший підрозділ, а Владислав потрапив у січні цього року на «нуль». От і все… Він був дуже щирим і безмежно добрим.
Побратим Олег
Я з Івано-Франківська, служив разом з Владиславом, разом в бліндажі жили. Я знав, що він немає сім’ї: ні батька, ні матері, ні дітей, навіть рідне місто втратив Бахмут. Під час повномасштабної війни він виїхав з Бахмуту і попри те, що повсюди було багато сепаратистських поглядів, він прийняв рішення воювати за Україну і вступив до лав ЗСУ. Знаю його, як дуже добру людину, щиру й добру, таких людей дуже мало. Ми завжди розуміли один, бо погляди були однакові. Він був душа компанії. В якому б настрої ми не прокинулися зранку, про щось сумне задумувалися, а Владислав одразу говорив: «Что случилось, все будет хорошо». Був позитивним і дуже любив котів і собака, на фронті був у нас песик «Кузь-кузь», то все Владислав їх обходив. Ми, направду втратили дуже хорошого друга, - говорить побратим Олег Лесюк.
Владислав воював на Бахмутському, Авдіївському напрямках. 10 травня Владислав загинув. Лише через два тижні воїн повернувся до дому, у село Шевченка, на щиті…
На кладовище прийшло багато односельці та жителів громади. Адже прощалися з нашим українським воїном. Панотець Андрій Приходченко відслужив панахиду за загиблим воїном.
Ушанували пам'ять Героя трьома салютними пострілами. Дружині Олені вручили синьо-жовтий прапор, який лишиться в спогад про її коханого чоловіка.
Вічна пам'ять Герою, Владиславу!
Як проводжали Героя дивіться у наших світлинах:
Прощання з воїном в нашому відео:
