Кінець серпня навіки став сумним для Новопавлівської громади. 29 серпня 2014-го біля села Новокатеринівка Донецької області не вийшов з Іловайського котла, де «зелений коридор» виявився пасткою, професійний військовий, боєць 93-ї окремої механізованої бригади Сергій Іванович Сидоренко. А 30 серпня 2023 року – сумні роковини загибелі нашого земляка Бєлячата Олександра Володимировича. Обидва нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ступеню, посмертно.
Олександр Бєлячат – приклад патріотизму та людяності
Народився Олександр 11 березня 1981 року в сім’ї Володимира Павловича та Раїси Іванівни Бєлячат у селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області. Та дитячі роки пройшли в місті Димитрові (тепер Мирноград) Донецької області.
- Саша ріс спокійним допитливим хлопчиком, не хворів, - згадує мати Олександра Раїса Іванівна Бєлячат. - Крім нього в сім’ї було ще дві донечки. Від батька син успадкував зовнішність, уміння раціонально мислити та любов до праці, а від мене статуру й любов до гумору. Саша змалечку був господарем у домі та мені першим помічником. Міг навіть велосипед відремонтувати.
Чотири класи Саша закінчив у Димитровській школі. Та це був початок дев’яностих. Дуже важко було нашій багатодітній родині в місті. Тому ми вирішуємо переїхати до Новопавлівки та завести велике домашнє господарство, щоб наші діти не були нічим обділеними. Роботи ніякої ми не боялися, адже обоє були виходцями із села. Тож до п’ятого класу Саша пішов уже в Новопавлівську середню школу №1. Швидко знайшов нових друзів серед однокласників. Був здібним до математики, але вона його мало приваблювала. Він більше цікавився історією, особливо тими фактами про історичне минуле України, які не тільки в школах не вивчалися, а навіть протягом десятиліть приховувалися й тільки-но почали відкриватися. Вивчав історію, читав багато додаткової історичної літератури. На цих фактах і формувалося його ставлення до своєї держави.
Та все ж після закінчення школи 1998 року вступає на річні курси бухгалтерів до Петропавлівського училища. Після отримання диплома 1999 року з весняним призовом Олександр пішов служити до лав української армії. Отримав військову спеціальність – водій бойової машини піхоти (БМП).
Демобілізувався в листопаді 2000 року. Переїхав жити до міста Дніпропетровська, де працював у Державній пенітенціарній службі України контролером. 2001 року одружився з дівчиною Аллою, яка була його першим коханням. 2002 року народився перший і єдиний син Станіслав. Молоде подружжя дуже раділо появі синочка. Та проживши разом 5 років, сім’я розпалася. Не зважаючи на ці труднощі, молоді люди змогли зберегти дружні стосунки та не припиняли спілкування й після повторного одруження обох.
Мав світлу голову та золоті руки. Сам перекрив мені сарай, зробив опалення в моєму немаленькому будинку: сам провів труби, установив твердопаливний котел. І все це робив у доброму настрої, з гумором. Ми з ним і серед ночі могли обговорювати виступи команд «Ліги сміху».
У 29 років Олександр пішов на пенсію, та продовжував працювати. Тепер уже на приватному підприємстві харчової промисловості. Відповідального робітника швидко помітили й перевели на керівну посаду. І на виробництві, і в трудовому колективі все складалося якнайкраще.
Любив подорожувати. Замки, палаци, фортифікаційні споруди – усе це захоплювало його з головою. Та найбільше запам’яталася та вразила Запорізька січ. Олександра цінували та поважали й керівництво, і робітники. Ніхто зі співробітників і керівників навіть думки не допускав, що Олександр загине. Його керівник був упевнений, що Саша й там зможе все прорахувати та повернеться додому без жодної подряпинки.
- 10 серпня 2012 року ми із Сашею одружилися, хоча й до цього певний час проживали разом, - говорить його дружина Аліна. – Я відчувала, що він уже давно обрав мене душею та серцем. Я теж вирізнила його для себе з-поміж інших. Веселий, товариський, завжди в центрі уваги, дотепний, уважний, та ще й добрий господар. І прибрати, і полагодити, і приготувати, і раціонально розподілити час та матеріали – усе це вмів Олександр. Взаємні почуттят нас дуже зблизили та об’єднали. Ми жили, мріяли, будували своє майбутнє, дуже хотіли дітей, та Господь, чомусь, не давав нам ще й цієї радості.
Серед друзів Саша вирізнявся дотепними та вдалими жартами, ми й до тепер його часто цитуємо. Він завжди був готовий прийти на допомогу, підтримати, порадити.
Усе, за що брався, доводив до кінця та пишався результатом.
Разом із друзями й родиною ми полюбляли активно відпочивати на природі : на берегах р. Дніпро, р.Оріль, Азовського моря.
Дуже любив і свої рідні місця.
Філія для нього була ностальгією. Сестри, друзі дитинства, безтурботні роки, ліс, річка, раки, романтика... І мені показував, як там чудово.
Останніми роками в нас були насичені подорожі до родичів на захід і південь України. Довгоочікувана зустріч з великою родиною поєдналася з історичними місцями тих країв. Було все: теплі родинні бесіди, спогади дитинства, старі фотографії ( як у пісні Скрябіна), гарні краєвиди та фортеці Кам'янця-Подільського, Хотин, печери Тернопільщини, схили річки Збруч, кургани, степ і дика природа Херсонщини. Позитивні емоції, які ми отримали, підштовхнули побачити світ інших країн і поглибити знання їхньої історії.
Так у Саші з'явилося хоббі - колекціонування монет та нумізматика. Друзі йому приносили «свої скарби з минулого», а він натомість розповідав, що сталося в цей період.
Продовжуючи пізнавати нове, Саша подарував незабутні подорожі до Єгипту. То були нові емоції. Яскравий морський світ та історія фараонів. Наші друзі були підтримкою та чудовою компаніє в цій мандрівці.
І на 11 березня 2022 року, на день народження Саші, теж планували закордонну поїздку, але на жаль...
24 лютого 2022 року про початок повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України ми дізналися від Станіслава, сина Олександра, який уже на той час проходив строкову службу в армії.
Коли в листопаді 2021 року Станіслав пішов служити до лав Української армії, батько підтримав сина, адже вважав, що кожен чоловік повинен пройти службу у війську. Син став на захист української держави з перших днів. Батько теж не міг стояти осторонь. І після декількох спроб разом із колегами по роботі вступив на службу Національної гвардії України. Олександр прагнув гнати рашистів з української землі з надією зустрітися із сином. Він продовжував мріяти, що Україна переможе, усі будуть живі, Станіслав закінчить навчання, і ми разом гайнемо в подорож, як колись.
Постійно нас підбадьорював, і йому це вдавалося.
А у той час ворог дуже швидко «кивав п’ятами», залишаючи Харківщину. Та 30 серпня 2022 року в запеклому бою під Дементіївкою Харківської області Олександр прикрив собою побратимів від смертоносного залізяччя. Ціною власного життя він врятував товаришів. На превеликий жаль, приблизно через 6 місяців після загибелі Олександра поклав за Україну свою голову і один із побратимів, яких він урятував. За свою мужність Олександр був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню, посметрно. На одній із будівель, де працював Олександр, уже встановлено меморіальну дошку з його ім’ям. На ній висічені головні слова: «Ти завжди прагнув справедливості».
- Батько вже зранку 24 лютого 2022 року був біля одного із центрів комплектування міста Дніпро, - пригадує син Станіслав, який зараз у короткій відпустці та теж приєднався до розмови. – Та там була величезна черга. І лишень 28 лютого старший сержант Національної гвардії України Олександр Бєлячат добровільно пішов захищати Україну.
Спочатку його призначили наставником молодих захисників. Я його просив залишатися на цьому призначенні та навчати молодь, адже він має до цього хист. Та за цю пораду він навіть образився на мене. Адже він прагнув гнати ворога, якомога швидше звільнити Україну. І домігся відправлення на передову.
Ми обидва були на Харківщині. Здавалося б, і недалеко один від одного. Ми навіть на бойові завдання ходили в напрямках один одного, та зустрітися так і не вдалося. Востаннє ми з батьком бачилися на початку 2022 року, ще в мирний час. Та я помщуся ненависному ворогу за нього та здійсню його мрію: бачити Україну вільною та незалежною.
Війна не має жалю ні до кого. І як довго ще розриватимуться від стращного болю серця матерів, дружин, дітей, цього ніхто не знає. Та впевнені ми в одному: перемога буде за нами. Іншого життя ми собі й не уявляємо.
Лідія СОТНИК
