Продовжуємо знайомити вас з історією Присамарського краю. Своїми історичними дослідження ділиться з нами Олександр Сидоренко - журналіст і дослідник родом із села Миколаївка. Ця публікація про табір військовополонених між Миколаївкою та Петропавлівкою.
Історія війни не завжди залишає після себе видимі сліди. Часто вона зникає разом із людьми, які її пережили, і повертається лише уривками — у спогадах, випадкових документах, ледь помітних деталях на старих аерофотознімках. Саме такою є історія табору військовополонених між Миколаївкою та Петропавлівкою. Він не позначений на картах, не має власної назви у відомих документах і майже не залишив по собі матеріальних свідчень. Проте він існував — про це говорять і архівні акти, і спогади людей, і сама структура місцевого ландшафту, яка зберегла пам’ять краще за будь-які слова.
Довгий час ці свідчення існували окремо: фотографія — сама по собі, документ — окремо, людські історії — ще в іншому вимірі. Лише їхнє поєднання дозволяє побачити більше: частину ширшої системи, яка діяла тут у 1941–1943 роках.
Ця розвідка є спробою відновити цю втрачену ланку — не лише як факт воєнної історії, але як простір людських доль, які опинилися на перетині фронту, окупації та виживання.
Витоки появи таборів військовополонених слід шукати вже в період осінніх бойових дій 1941 року, коли в ході наступу німецьких військ і відступу частин Червоної армії виникла потреба в організації пунктів тимчасового утримання полонених. У цей час формуються перші табори, які, як правило, розміщувалися на базі наявних господарських об’єктів і розраховувалися на відносно невелику кількість в’язнів.
Протягом 1942 року такі пункти продовжували функціонувати як елемент тилової інфраструктури окупаційної адміністрації. Водночас їхня місткість і організація не відповідали масштабам зростання кількості полонених і не були розраховані на масові надходження.
Ситуація кардинально змінилася в лютому 1943 року. Під час бойових дій південніше, під час відступу та локальних оточень, до системи вже наявних таборів почали надходити значні маси військовополонених — у тому числі цілі підрозділи. У результаті кількість утримуваних у таких пунктах зростала в рази, а інколи й у десятки разів, що призводило до їхнього фактичного переповнення.
Одним із таких пунктів був табір у районі між селами Миколаївка та Петропавлівка, існування якого підтверджується поєднанням аерофотозйомки, документальних джерел та усних свідчень миколаївців.
На виявлених в архівній колекції «Записи Розвідувального управління Департаменту оборони США (1920–2006)» аерофотознімках села Миколаївки, зроблених 20 лютого 1943 р. з німецького літака, праворуч дороги на Петропавлівку чітко видно об’єкт із квадратним периметром. Він розташований на території колишньої колгоспної ферми. Його морфологічні ознаки — регулярна огорожа, відсутність щільної забудови та прив’язка до господарських споруд — дозволяють інтерпретувати його як табір військовополонених типу Gefangenen-Sammelstelle (збірний пункт) або Dulag.
Аерозйомка села Миколаївка 20 лютого 1943 р. (з колекції «Записи Розвідувального управління Департаменту оборони США (1920 – 2006). Серія «Аерофотознімки німецьких літаків (1939 – 1945)».
Важливо підкреслити, що аерофотознімок фіксує не момент створення, а вже сформований об’єкт. Використання стаціонарних господарських будівель свідчить про те, що табір був організований раніше, ніж дата зйомки, і вже функціонував певний час.
Наявні джерела не дозволяють точно датувати момент його виникнення, однак аналіз сукупності даних дає підстави вважати, що табір виник не пізніше 1942 р., а ймовірно — ще наприкінці 1941 р.
Вирішальним доказом функціонування табору є акт від 20 квітня 1944 року, складений комісією на території колгоспу ім. Фрунзе. У ньому зафіксовано, що під час німецької окупації на цій території «замучили або розстріляли» 124 бійців Червоної армії, імена яких залишилися невідомими.
Сама кількість загиблих свідчить про тривалість існування табору та системний характер утримання полонених. Йдеться не про короткочасний епізод, а про місце, де протягом певного часу концентрувалися люди, позбавлені елементарних умов існування.
Акт про виявлення на території колгоспу імені Фрунзе Миколаївської сільради поховання 124 тіл бійців Червоної армії (з архівної справи «Узагальнені відомості про жертв німецько-фашистських окупантів, реєстри актів і акти на розстріляних, вбитих і замучених мирних громадян Петропавлівського району Дніпропетровської області в період німецької окупації»).
Існування аналогічного табору в сусідньому селі Дмитрівці підтверджується дослідженням М. Слободянюка та І. Шахрайчука, де зазначено, що на території колгоспів «Перемога» та «Сталінська п’ятирічка» функціонував табір військовополонених: у 1942 році в ньому утримувалося близько 50 осіб, а станом на 12 лютого 1943 року — вже 512 осіб. Серед військовополонених цього табору був і стрілець 25-го танкового корпусу 16-ї мотострілецької бригади рядовий Соткін Іван Пилипович (1914 р.н.), родом з Казахстану, якого німці взяли в полон 25 лютого 1943 р. у с. Дмитрівка. Через систему переміщень він 26 червня 1944 р. потрапив у місто Мосьоен (Mosjøen) губернії Нурланн, поблизу якого в урочищі Свінгедален розташовувалися бараки німецького табору для радянських військовополонених. Полонені з нього зазвичай залучалися до будівництва стратегічної залізниці (Nordlandsbanen) та оборонних споруд «Атлантичного валу» (Atlantic Wall). Умови утримання були надзвичайно важкими через суворі кліматичні умови та важку фізичну працю. Його було звільнено військами союзників і 9 липня 1945 р. ешелоном відправлено зі станції Мельгус до Радянського Союзу.
Разом з ним у німецький полон потрапив і Правдинов Микола Федорович (1920 р.н.), стрілець 25-го танкового корпусу, родом з тодішньої Ворошиловградської обл. Його так само було етаповано до якогось з німецьких військових таборів у Європі, де його було звільнено з полону 9 травня 1945 р. (у списку місто чи країна перебування у полоні не зазначені, вказано лише строк перебування – з 29 лютого 1943 р.). І таких воїнів, які потрапили в полон і спершу утримувалися у таборі в Дмитрівці, були сотні…
З іменного списку колишніх військовополонених, які прибули в 127 зсп 33 мзсд з німецького полону ешелоном № 95076 19.07.1945 р.
Це різке зростання кількості полонених відображає загальну динаміку фронту: у лютому 1943 р. до вже існуючої системи таборів додалися нові маси військовополонених, захоплених під час бойових дій південніше.
Додатковим джерелом є усні свідчення мешканців регіону. Зокрема, жителька Петропавлівки Валентина Сідорова згадує, що наприкінці травня — на початку червня 1943 року її родич, військовополонений Василь Архипович Опашнянський, після захоплення німцями утримувався спочатку в Петропавлівці, а згодом був переведений до табору в Миколаївці, розташованого перед в’їздом до села. За її словами, табір було організовано на території кошар для овець, що повністю відповідає практиці використання господарських споруд. Після короткого перебування полонених перевели до Дмитрівки (район Лебежої), де також функціонував табір, а звідти — до Павлограда для сортування і подальшого направлення до Дніпропетровська (нині — Дніпра). Цей маршрут підтверджує існування налагодженої системи переміщення військовополонених у межах регіону.
Усні свідчення дають змогу відтворити функціонування табору зсередини. За спогадами очевидців, він розташовувався на території ферми поблизу Лугової, де полонених утримували в колишніх кошарах. Їх використовували на примусових роботах — зокрема, під час будівництва та відновлення залізниці й прилеглої дороги. Колони полонених під охороною проходили через село, а місцеві жителі іноді намагалися підгодувати їх, ризикуючи власною безпекою.
З огляду на структуру німецького військового управління, Петропавлівський район входив до зони відповідальності Feldkommandantur 246, що діяла у Дніпропетровську (нині — Дніпрі) у 1941–1943 рр. Через підпорядковані Ortskommandantur, зокрема в Павлограді, здійснювалося управління тиловими службами.
Безпосередню охорону табору, ймовірно, забезпечували підрозділи польової жандармерії (Feldgendarmerie), яка виконувала функції варти та супроводу полонених.
Табори в Миколаївці та Дмитрівці не були стаціонарними установами на кшталт Stalag. Вони виконували функції тимчасових пунктів збору і сортування військовополонених, але при цьому могли існувати тривалий час у межах однієї локації. Їх характерні риси: використання наявних господарських об’єктів; змінний склад полонених; залежність від оперативної ситуації на фронті; висока смертність полонених.
Лютий 1943 р. став моментом максимального навантаження цієї системи, коли через неї пройшли значні маси військовополонених.
Сьогодні місце колишнього табору майже нічим не вирізняється в ландшафті. Поля, дороги, зруйновані господарські споруди — усе виглядає звично і буденно. Лише аерофотознімок, архівний акт і уривки людської пам’яті дозволяють відтворити те, що тут відбувалося.
Цей табір не мав назви. У ньому не велися списки або ж вони не збереглися. 124 воїни, які тут загинули, залишилися безіменними. Їхні історії не були записані — вони розчинилися в загальному русі війни.
І саме тому реконструкція таких місць є важливою. Вона повертає в історію не лише події, але й людей — навіть тоді, коли їхні імена втрачені.
