Часто думаю: ким же треба бути в мирному житті, щоб у нелегкий для країни час стати героєм? Та саме зараз, коли наші захисники мужньо боронять рідну Україну, впевнююся в тому, що це прості українські хлопці та дівчата, з якими ми жили поруч, бачилися та спілкувалися щодня.
Андрій Авдошка – син матері-героїні з Новопавлівки Раїси Костянтинівни Авдошки. Ця жінка народила та виховала п’ятеро дітей – трьох доньок і двох синів. Андрій був третьою дитиною в сім’ї.
Ось що розповіла мені сама Раїса Костянтинівна Авдошка про свого сина:
- Андрій народився на Донеччині, та коли прийшла пора йти до першого класу, сім’я вже проживала в Новопавлівці. У 2000-ому закінчив школу та пішов працювати на Новопавлівський сирзавод, щоб допомагати матеріально своїй великій сім’ї. Та невдовзі завод збанкрутував і закрився. Андрій, не вагаючись, пішов працювати на шахту, що в селі Удачне Донецької області. Вивчився на шахтаря. Почав працювати під землею. Усе в нього виходило. Згодом Андрій став наставником для початківців. Може, і допрацював би на шахті до пенсії, якби не російське вторгнення в Україну у 2014 році. Спочатку здавалося, що це все скоро закінчиться. Та проходили роки, а АТО на фінальну стадію не виходила. 30 липня 2018 року Андрій підписує контракт на 3 роки та йде відстоювати нашу державність. Має позивний «Музикант». Воює біля Попасної, де в боях отримує легкі осколкові поранення. У боях під Авдіївкою знову осколкові поранення. Пізніше отримує складне поранення руки. Після госпіталя продовжує службу. Та тільки по завершенні контракту 30 липня 2021 року повертається додому. Та не пройшло й півроку, як 24 лютого о 6:00 год. ранку йому зателефонували та повідомили про повномасштабне вторгнення й загальну мобілізацію. Тепер він став гранатометником. Захищає Україну на Запорізькому напрямку, потім на Херсонському. А рівно через 4 місяці, 24 червня, мій син загинув у нерівному бою з ворогом біля села Потьомкине Бериславського району Херсонської області, підбивши два танки та один БТР. Я знаю, що за такий подвиг звання Героя України дають, і я буду цього добиватися. Андрій і до цього мав чимало відзнак та нагород, та ніколи ними не хизувався, не виставляв на показ.
Ще під час служби в АТО заслуги солдата, механіка-водія БМП Авдошки Андрія були відзначені Подяками, Грамотами, відзнакою «За службу державі» та нагрудним знаком народної пошани «Кров за Україну» за поданням командира військової частини А0693 полковника О.С. Майстренка. Був ветераном війни.
Поговорила я і з дружиною героя Авдошкою Мариною Миколаївною.
- Коротким виявилося наше сімейне життя з Андрієм. У березні 2022-ого ми офіційно одружилися, у червні він загинув, а у вересні народився наш синочок Тимурчик. Та про все по порядку, - розпочала свою розповідь молода вдова.
- Познайомилися ми з Андрієм ще у 2002 році в Новопавлівці. Тоді я проживала в селі Новомиколаївка Донецької області. А в Новопавлівці в мене тітка, до якої я їздила в гості. Мені було 14 років, Андрієві – 19. Часто бачилися, дружили, навіть зустрічалися. Андрій мені подобався, адже був старший, вродливий, цікавий співрозмовник, ніколи й нікому не дозволяв мене образити. Та я була надто молода, ще неготова до серйозних стосунків. Я навіть і не думала, що це могло бути кохання, до того ж взаємне. І так через рік ми якось загубилися. Час ішов. Я закінчила школу. Вивчилася на швачку. Вийшла заміж. Одна за одною народилося дві донечки. Важко було, та ще й життя не складалося. Не так я хотіла жити в шлюбі. Розлучилися. Тепер я проживала в селі Удачне зі своєю мамою та донечками. У 2018-ому мені зателефонував Андрій, поцікавився як справи. Він теж був у шлюбі, має доньку, та сімейне життя й у нього не склалося, про це я знала й раніше. Та з розмови я зрозуміла, що він мене не забув. Почали спілкуватися, потім зустрічатися. Улітку 2019 року ми з Андрієм вирішили жити разом. Він переїхав до мене в Удачне. Ніжний, спокійний, уважний. Його відразу полюбили мої донечки, почали називати татом. Коли закінчився контракт, Андрій влаштувався на роботу до приватного підприємця токарем. Та й узагалі він міг будь-що зробити власними руками. З Новим 2022 роком я дізналася, що вагітна. Ми обоє були цьому дуже раді. Та радість наша недовго тривала. 24 лютого 2022 року Андрія мобілізували. Як учасник АТО він належав до першої хвилі мобілізації. 26 березня його відпустили на 1 день для офіційного одруження. З того щасливого моменту створення нашої сім’ї ми з ним уже жодного разу не бачилися. Андрій знав, що в нас буде хлопчик. Ми й ім’я йому разом обрали – Тимур. Та побачити сина Андрієві не судилося. Він загинув 24 червня, а син народився 20 вересня – точна копія Андрія.
Я слухала, а в голові роїлися думки, що ми з вами не маємо права забути жодного імені наших героїв. Ми не повинні пробачити жодної сльози наших молодих вдів, згорьованих матерів, маленьких сиріт та напівсиріт. Ми всі разом повинні боронити нашу незалежність і берегти пам’ять про тих, хто вже віддав своє життя за нас.
Лідія СОТНИК
