Хто не знав Миколу Сідєльніка, той не жив у Новопавлівці останні 17 років. Та навіть той, хто проживав, може перепитати: «Хто це?» Та це ж наш трудяга та веселун Хай-Фай. Думаю, що тепер пригадали всі.
У Новопавлівці Микола з 2006 року. Ніколи не цурався ніякої роботи: і сіяв, і віяв, і на комбайні міг, і сад міг доглянути, і за бджолами… Та давайте про все по черзі.
Народився Микола 7 лютого 1982 року в сім’ї Володимира Миколайовича та Ніни Петрівни Сідєльнік у місті Добропілля Донецької області. Через півтора роки народився молодший брат Ілля. Батько працював шахтарем. Мама часто хворіла. Хлопці з дитинства були веселі та дружні. Разом відвідували дитячий садок. І сумно було Іллі, коли Микола 1 вересня 1988 року пішов до першого класу, а він ще залишався в садочку. Та радість дитинства затьмарила тяжка хвороба мами, яка прикувала її до ліжка.
Миколі дуже сподобалося в Добропільській неповній середній школі №6. Йому було все цікаво з перших днів. Навчання давалося легко. Учився добре. Був активним і завзятим. Увесь час боявся засмутити маму. Був завзятий до роботи. Разом з Іллею були незамінними помічниками батькові. Микола мав багато друзів. Повну середню освіту протягом двох навчальних років, з 1997 по 1999, юнак отримував у Аннівській середній загальноосвітній школі, і здавалося, що в цього хлопця ніколи не буде ніяких перепон на життєвому шляху.
Маючи на руках свідоцтво про середню освіту, Микола успішно складає іспити до Дніпропетровського аграрного університету на факультет агрономії. Живе цікавим студентським життям п’ять років. Знову в оточенні друзів, тепер уже студентів. З найкращим другом Віталієм Бойком не раз приїжджав у Новопавлівку, де йому дуже подобалося проводити час. Навчається на відмінно. У 2004 році отримує диплом з відзнакою. У цьому ж році був призваний до лав Української армії. Проходив навчання в центрі «Десна», а служив у Криму до 2006 року.
Після повернення з армії Микола Сідєльнік вирішив оселитися в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області, де проживав його товариш-одногрупник Віталій Бойко. Планували працювати разом. Та трагічний випадок обірвав життя Віталія. Не зважаючи на обставини, що склалися, Микола залишається в Новопавлівці. Допомагає обробляти землю батькові загиблого товариша. Придбав собі будинок по вулиці Піщана. Працює і в інших сільгоспвиробників Новопавлівки. Допомагає односельцям доглядати за садами, виноградниками, малинниками.
2010 року помирає його мама, а 2011 прилетіла сумна звістка й про смерть батька. Ці події Микола переживав дуже болісно.
2014 розпочалася антитерористична операція. У цей же рік Миколу призивають знову. Він проходить бригадні тактичні навчання з десантування та бойової стрільби. Був зарахований до оперативного резерву першої черги. Потім служив у військовій частині 3017 Національної Гвардії України мінометником. Мав позивний Махорка. Прослужив рік. Був на позиціях у Луганській області біля села Кримське Сєвєродонецького району та біля смт Трьохізбенка Щастинського району. У 2015 повернувся до мирного життя в Новопавлівці.
Микола працює в сільгоспвиробників Новопавлівки. Не зважаючи на те, що був фахівцем з агрономії, він міг і на тракторі працювати, і на комбайні. Був і охоронцем у ТОВ «Агрофірма «Прогрес». Та все ж у 2017 році він знайшов роботу, яка поглинула його з головою та була йому до душі. Він познайомився із сім’єю Петренка Анатолія Миколайовича, яка тримала велику пасіку та потребувала помічника. Так Микола став бджолярем. Навесні він разом із пасікою виїжджав у балку Оріхову та перебував там до осені. Тут він відчував себе справжнім господарем. Швидко опанував усі тонкощі бджолярської справи, а життя в єднанні з природою приносило справжню радість. Згодом Микола доглядав уже не тільки пасіку господаря, а й свою.
Та 24 лютого 2022 року війна знову постукала у двері. У цей же день Микола був мобілізований. Служив на Запоріжжі рівно три місяці. 23 травня в бою за село Чарівне Пологівського району Запорізької області Микола Сідєльник загинув, як герой. Поховали його в місті Добропілля поруч із батьками. З їхнього роду в Добропіллі залишилися бабуся по батьковій лінії та брат Ілля, який наразі теж захищає Україну.
Я вважаю, що кращих людей, ніж ті, хто готовий за рідну Україну віддати найдорожче, просто не існує.
Давайте задумаємося, чи кожен на таке спроможний.
Низький уклін і вічна шана вам, наші захисники, усім тим, хто віддав своє життя за мир і спокій кожного з нас.
Усі ви житимете в наших серцях та серцях нащадків.
Лідія СОТНИК
