Світлана прийшла до війська вже у зрілому віці — свідомо і без ілюзій. Починала з «мавіків», пережила втрати знайомих, виїзди під обстрілами й години очікування команди «вистрибувати з машини». Колишня педагогиня, яка звикла відповідати за людей, сьогодні працює з безпілотниками у 25-й окремій повітряно-десантній Січеславській бригаді на Покровському напрямку й говорить: «Я не втрачає життя — я проживає його з найбільшою користю, бо Україна для мене понад усе». Її позивний — Ultra. Це не випадковий позивний і не красиве слово для фронту. Це — її характер, її шлях і її спосіб жити.
Світлана родом із Павлограда. Останні роки до повномасштабного вторгнення жила й працювала в Дніпрі. За освітою — вчителька географії. За покликанням — педагог до глибини душі. Тридцять років Світлана пропрацювала в одній зі шкіл Дніпра, з них п’ятнадцять — заступницею директора з науково-методичної роботи.
—Школа — це було моє життя. Діти, уроки, методична робота. Я ніколи не думала, що моє життя так кардинально зміниться, — говорить Світлана.
Перші дні війни
Із перших днів повномасштабного вторгнення Світлана пішла працювати до координаційного штабу волонтерів Дніпра. Працювала на гарячій лінії під керівництвом Юлії Дмитрової.
— Я багато спілкувалася з військовими. Дзвінки, прохання, біль, потреби. Ми допомагали всім, чим могли, — згадує вона.
Та з часом з’явилося відчуття, яке не давало спокою.
— У якийсь момент я зрозуміла, що, можливо, роблю недостатньо. Що хочу і можу більше для нашої перемоги.
«Не місце жінки»
Світлана почала питати знайомих військових, чи є можливість потрапити на фронт.
— Відповідь була однакова і категорична: «Ти тут класно працюєш. Допомагай тут. Не місце жінки на фронті». Але думка не відпускала. Якщо це бажання живе всередині — воно нікуди не зникає. Воно тільки міцнішає.
Аеророзвідка
У соцмережах Світлана почала бачити оголошення про набір до підрозділів аеророзвідки — «птахів», як їх називають військові.
— Я почала надсилати анкети. Усім. Де тільки бачила — відправляла.
Згодом через волонтерську лінію та знайомих вона дізналася, що в Дніпрі відкрилася школа аеророзвідки для військових.
— Перевірили документи, знали мене особисто — і дали доступ до теоретичної бази. Склала іспит, а потім напросилася на практику. Це були квадрокоптери «Мавіки». Я взяла пульт у руки і зрозуміла — я можу. У мене виходить.
Фізично — готова
Світлана чесно говорить: вона оцінювала свої можливості тверезо.
— Я розуміла, що фізично зможу бути на фронті.
Її позивний Ultra — про це.
— Я ультрамарафонець. Це було моє хобі в цивільному житті.
Світлана прийшла в біг після 40 років.
— Хотілося бути у формі. І я почала бігати. Спочатку — короткі пробіжки перед роботою. Потім напівмарафон. Потім марафон — 42 кілометри. А потім я дізналася, що є ще довші дистанції.
50 кілометрів. «Київська сотка». А у 2021 році — чемпіонат України з добового бігу.
— Я пробігла 164 кілометри за добу. Офіційно. Тому я — ультрамарафонець. І з позивним я навіть не вагалася.
«Україна понад усе»
Світлана не приховує емоцій, коли говорить про війну.
— Україна понад усе — для мене це не просто слова. Я дуже люблю свою країну. Це жахливі часи. Життя йде, ми втрачаємо близьких». Але водночас — про історичну вагу моменту. Я розумію, що це вирішальний час для існування української нації. І я неймовірно пишаюся тим, що живу саме зараз.
Світлана замовкає на мить, а потім додає:
— І я роблю все, що в моїх силах, щоб Україна була. Була в майбутньому.
«Я не загубилася на жодному з цих ланцюжків». Історія Ultra в аеророзвідці
Коли Світлана зрозуміла, що хоче бути безпосередньо в армії, вона вже чітко знала — її місце в аеророзвідці.
— Я шукала далі шляхи. Я пройшла школу аеророзвідки і зрозуміла, що тепер у війську можу бути саме там. Я вчитель географії. Я знаю, що таке карта, що таке азимут. Я тримала пульт у руках. Я дуже витривала фізично. Я аскетична в побуті — у харчуванні, у житті. Головне, щоб була вода. Все без усього іншого я можу дуже-дуже довго витримувати.
З цим розумінням вона пішла далі — до військових частин. Вона пішла до 25-ї бригади і почала у них випрошувати відношення (офіційний рекомендаційний лист від військової частини, що підтверджує її готовність прийняти військовослужбовця на конкретну вакантну посаду).
— Йшла і говорила: візьміть мене. Я вмію тримати пульт у руках, я вчитель географії, я дуже витривала і дуже мотивована… Це дуже довгий шлях. Один за одним мені говорили: «Так-так, ми будемо відкривати новий підрозділ, нам люди потрібні, але передзвоніть оцій людині». Та людина — ще іншій. І так по колу.
Світлана не приховує: система часто розрахована на те, що людина здасться.
— Можливо, це було зроблено так, щоб я десь на цьому ланцюжку загубилася, — ділиться думками військова.
У 2023 році, коли Світлана мобілізувалася, жінок у підрозділи брали неохоче.
— Не тому, що ми непридатні. А тому, що для жінки потрібна додаткова організація побуту, роботи. Ми більш емоційні, меншу вагу можемо підіймати. Це додаткове навантаження на командира. Командиру треба більше продумувати: не просто кинути завдання підрозділу, а розподілити — хто що робить, щоб усе виконувалося і нікому не було в шкоду.
Мобілізація
Але бажання було сильнішим за всі бар’єри.
— Мотивація в мене була величезна. Я здолала всі ці ланцюжки. І мені дали відношення. Фізичний стан у мене був відмінний. Я пройшла військово-лікарську комісію й вступила у військо.
18 жовтня 2023 року Світлана була мобілізована. Пройшла базову військову підготовку в Житомирі. Тепер вона у складі 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади.
«Я не могла сидіти вдома». Історія вчительки, яка пішла на війну
Про своє рішення мобілізуватися Світлана майже нікому не сказала. Знали лише рідні та керівництво школи. Колег — поставила перед фактом.
— Я нікому не говорила, що мобілізуюсь. Знала тільки моя родина і члени адміністрації — директор і завуч. Я ж сама була завучем, і тільки через те, що наказ, треба було організувати мою заміну.
Повістку вона принесла до школи за три дні до виїзду.
— Я просто принесла повістку і сказала, що через три дні мобілізуюсь. Провела останній урок, заповнила всі журнали. Після роботи ще сиділа, дописувала. Колеги тоді ще не розуміли, що відбувається. Заходять і питають: «Світлана Олександрівна, на вас завтра заміна стоїть, ви куди їдете?”. Я кажу: «Їду надовго. Як Бог пошле — так і буде».
Коли вона сказала прямо, що йде на війну, реакція була миттєвою.
— Члени адміністрації плакали. Колеги були в шоці. Я бачила, як у людей просто змінюється обличчя: «Як? Навіщо? А як ми без тебе? А сім’я?». Але це було моє обдумане рішення. «Я до цього довго йшла. Я не знаходила собі місця вдома. Кожного дня я стикалася з тим, що людей там не вистачає. Я знала, що зможу бути корисною. І що — я маю просто сидіти вдома?
На аргумент «хто ж буде вчити дітей?» вона відповідала без вагань.
— Та у нас тисяча вчителів є, які можуть учити. Я була і класним керівником, але дітям правди не сказала. Я просто сказала: «Я їду. До побачення. Колись зустрінемось». Вони питали, чи надовго. Я сказала: «Напевно, надовго. Подивимось».
Повернулася до школи вже після першої відпустки — приблизно за вісім місяців. Хотіла побачитися з колективом, водночас розуміла: її вибір зрозуміли не всі.
— Переважна більшість колег мене не зрозуміли. У нас жіночий колектив, 40-45+. Їм важко прийняти: навіщо? Ти ж жінка. Але ті, хто прийняв — підтримують постійно. Є люди, які постійно пишуть, допомагають. Коли я відкриваю «банку» на збір донатів, я бачу, що більша частина — це школа. Колеги, батьки, колишні учні.
Допомагають навіть випускники багаторічної давнини.
— У мене випуск 2006 року. Вони дуже дружні. Навіть їхні діти відкривають збори для нашого підрозділу — на сітки, на потреби. Дуже подобається. коли школярі записують відео, дякують з захист, кажуть, що пишаються.
Але сама Світлана не вважає себе героїнею.
— Я просто відчуваю, що я на своєму місці. Я роблю те, що має робити патріот, громадянин України в цей час. Нічого більше.
«Ти ж не можеш постійно вбивати». Про рішення, родину і внутрішній біль
Рішення піти у військо Світлана приймала самостійно — навіть батьки дізналися про нього вже тоді, коли все було вирішено.
— Родина відпустила важко. Мама і тато шоковані, плачуть. Я вже проходила базову військову підготовку і тільки з відділу, скажімо так, шокувала своїх батьків.
Рішення Світлани служити прийняв і син Артем, саме тоді, він їй сказав: «Я тобою пишаюся”. А згодом і син поповним лави ЗСУ.
— Артем теж служить. Йому 28. Пішов на контракт. Він, як і я у 25-й бригаді. Ми в одній бригаді, але в різних підрозділах. Якщо чесно, взагалі не бачимося. Тільки зв’язок по телефону. Він займається зв’язком, я — розвідкою.
Колись саме син сказав Світлані, що пишається нею, коли вона пішла у військо. Вона тоді не розуміла цих слів.
— Я йому відповідала: «Синку, я не розумію, чим тут пишатися». Тепер усе змінилося. Зараз я кажу йому: “Синочок, я тобою дуже пишаюся». А він відповідає: «Мам, тепер я тебе зрозумів. Я тепер розумію, що ти мала на увазі».
Світлана вже добре знає війну — не з чуток. Знає її і як військова, і як мати військового. І каже про це прямо:
— Я вам скажу: бути воїном — набагато легше, ніж бути мамою воїна.
Коли син прибув у сектор і почав виконувати бойові виїзди, тривога стала постійною.
— У мене була така тривожність, що я не могла спати. Я постійно тримала телефон у руках, дивилася, чи він у мережі. У нас в родині з’явився власний ритуал зв’язку — простий, але життєво важливий. Ми з усіма рідними пишемо зранку і ввечері: «Доброго ранку, у мене все добре» і «Добрий вечір, у мене все добре».
Ці два повідомлення стали маркером спокою.
— Якщо вони плюс-мінус в один час приходять — значить, все добре. А якщо я відправила, а відповіді немає, я розумію: він може спати, може бути на завданні. Коли я їду виконувати бойові завдання — це ніби так і має бути. Так правильно. Коли я знаю, що син їде на бойові, я не знаходжу собі місця.
З часом, каже Світлана, до цього трохи звикає. Але легше не стає. Саме тому вона говорить про матерів із особливою повагою.
— Безмежна вдячність усім матерям: тим, хто чекає, тим, хто вже ніколи не дочекається, і тим, хто ще стане мамою воїна. Це дуже нелегка ноша.
Про своїх батьків вона згадує з теплотою і гордістю.
— Я дуже пишаюся своєю мамою. Я думала, що вони мене будуть сварити. Перед першим дзвінком із навчання я дуже довго налаштовувалася, щоб сказати, що я в армії. Але реакція була несподівано спокійною. Батько одразу питає: «А що там, автомат який?» — такі побутові деталі. Вони питають, що я бачу, як там, чого мене вчать. Наче я поїхала на якусь конференцію. Знаю, що для батьків важче стало, коли на війні опинилися і їхня донька, і онук. От тоді моя мати плакала.
Тоді Світлана сама взяла на себе роль опори.
— Я їй мамі: «Візьми себе в руки». І починаю пояснювати: треба пишатися і молитися. А ще — чекати. Зустрічати вдома, коли в відпустку приходять. Це теж фронт. Ця моральна підтримка — дуже важлива.
Технік безпілотного комплексу
Нині Світлана виконує обов’язки техніка безпілотного авіаційного комплексу Shark у 25-й окремій повітряно-десантній Січеславській бригаді на Покровському напрямку.
— У мої обов’язки входить повністю підготувати обладнання до польоту. Ми злітаємо з катапульти. Я готую літак, перевіряю всі системи. Ми сідаємо парашутним способом, тому я закладаю парашутну систему, під’єдную батареї.
Перед кожним польотом — ретельна перевірка.
— Разом із командиром екіпажу, з пілотом ми проходимо передпольотну перевірку всіх функцій літака.
Катапульта — окрема відповідальність.
— Потрібно розкласти катапульту, виставити її певним чином, враховуючи всі умови. Для нас дуже важливі вітер, рельєф, усі показники, прописані в ТТХ. Я маю все це передбачити. Разом із пілотом заводимо літак на посадку. Це теж складний процес — парашутна система, посадка. А далі — підготовка до наступного вильоту. Після польоту я знову перевіряю обладнання, заряджаю батареї, складаю парашути, передивляюся, чи справний літак. Це мої основні обов’язки.
«Ти приїжджаєш з відпустки — і війна вже інша»
Світлана говорить, що у сучасній війні майже немає стабільності — ні в умовах, ні в техніці, ні в самій роботі.
— У нас зараз такі швидко змінюючі умови війни, що навіть коли раз на рік пощастить поїхати у відпустку на два тижні, ти повертаєшся — і ці зміни дуже відчуваєш.
З її слів, те, що було нормою ще рік тому, сьогодні вже не працює.
— Раніше, наприклад, одна людина в екіпажі вміла керувати одним типом літака. Пілот літав, скажімо, тільки на «Лелеці», і весь екіпаж працював виключно на цьому літаку. Зараз кожен побратим має одну посаду, але функцій, які він може виконувати, — дуже багато.
Один екіпаж — багато ролей
На виїзді склад екіпажу та обов’язки можуть змінюватися буквально на місці.
— Коли ми заїжджаємо на позицію, у нас з собою декілька видів літаків. І залежно від того, на якому літаку ми літаємо, у нас змінюються функції.
Світлана пояснює, з кожним видом безпілотників вона виконує різні процесиі:
— На Shark я технік. Коли літає «Вектор» — я його ловлю, теж як технік. Коли ми літаємо на «Лелеці», я керую камерою. Це безліч навичок, які ти здобуваєш уже в процесі. Причому в бойових умовах. Навчання відбувається прямо під час роботи. Ми виїжджаємо на позицію, хтось сідає поряд і підказує, як і що треба робити. І кожного разу ти працюєш, набуваєш цих навичок.
У підрозділі, де служить Світлана, зосереджені всі основні типи розвідувальних літаків. Лелека, Вектор, Шарк, міні-Шарк, Гор. У підрозділі є всі види розвідувальних літаків. Їхня робота — не атаки, вони — очі війська.
— У батальйоні є ударні взводи, а ми саме розвідка і коригування.
«Ми можемо літати далеко в тил ворога»
Світлана говорить про роботу спокійно, ніби пояснює звичайний робочий процес. Але за цими словами — велика відповідальність.
— Ми можемо літати далеко в тил ворога. Дивимося, розвідуємо цілі. Це може бути техніка, це можуть бути працюючі гармати, це може бути особовий склад. Все, що ми знаходимо, ми передаємо в онлайні до штабу. Там вирішують, чи є в даний момент чим вразити ціль. Якщо є — наш екіпаж залишається в роботі. Ми стаємо на коригування — кружляємо над ціллю або знаходимося поруч. Коли по цілі починають стріляти, ми «даємо очі». Це і є розвідка і коригування.
«Від моменту знаходження — до пострілу були секунди»
Окремі виїзди запам’ятовуються назавжди.
— Коли знаходиш ціль часу на роздуми фактично немає. Від моменту знаходження цілі до моменту пострілу були секунди. І я задоволена, що кожен виліт давав результат. Навіть якщо не було повного знищення, ціль пошкоджувалася, або ворог розбігався. І головне — ця гармата вже не стріляє по наших позиціях.
Фізичне навантаження — колосальне. Обладнання — важке, громіздке.
— Ми заїхали на позицію — і постійно йде робота. Зліт, посадка, знову зліт. Важке, крупногабаритне обладнання. Але попри важкість, є відчуття — особливі. Скільки ми напрацювали, скільки цілей вразили. Це дуже важлива складова в наших ЗСУ. І це — прекрасно.
«Радість і тиша всередині». Про війну, «Град” і котів у бліндажі
Один із найбільш видовищних і водночас найважчих емоційно епізодів Світлана згадує видовищний випадок: коли їхня «пташка» помітила реактивну систему залпового вогню БМ-21 «Град».
— Все сталося вночі. Ми побачили, що «Град» заїжджає на вогневу позицію. Він тільки починав розкладатися. Рішення ухвалювали миттєво. Стали в коригування, і наші ударні бомби його вразили. Спалахнуло зарево було, виднілося за десятки кілометрів. Техніка була начинена снарядами. Це дуже потужна ворожа техніка, і ми її знешкодили.
Навіть після вдалих завдань у Світлани завжди одне й те саме внутрішнє відчуття — суперечливе.
— З одного боку — величезна радість і відчуття, що завдання виконане на відмінно. А з іншого — щось, що не дає повністю радіти. Я ж 30 років вчитель. Гуманістична професія.
Вона згадує себе ще до служби.
— Коли я була волонтером і дивилася відео з ураженням ворожих позицій, як горить ворог… у мене було відчуття: «Ну і гад, і земля тобі бетоном». З часом усе змінилося. Десь через рік чи півтора я перестала дивитися такі відео. Задоволення від виконаної роботи залишилось. Радість — ні. Хоча я роблю все, щоб ворогів побільше… у пекло відправити.
«Коти — це моє заспокійливе». Про бліндажі, тепло і тих, хто чекає
Коли питають, що не дає зламатися в таких моментах, Світлана говорить одразу: котики. На позиції самі приходять.
— Усіх котиків, що приблуджуються до нас у бліндаж, ми підбираємо. Усіх годуємо. Я навіть відвезла одну кішечку додому. Вона жила з нами. Тепер живе зі мною кіт Патрон. Він прийшов до нас кошеням. Це було на Покровському напрямку, в районі Удачного. Він був зовсім маленький. Може, місяця два чи три. Чорненький. Такий худий був — просто жах. Патрон швидко освоївся. Коли я приїжджаю втомлена, я беру його на руки. Він притуляється, муркоче.
Світлана усміхається.
— Я не переживаю, коли в мене немає їжі. Я переживаю, коли немає їжі в моїх котів. На нашій крайній базі у дворі було своїх п’ять котів. А потім дві кішки привели ще семеро кошенят. Вони швидко стали частиною повсякденного життя. Я їм молочка тепленького, водички, корму. Волонтери присилають — зі школою допомагають нам, грілочки надсилали. А це ж морози були. Ми зробили їм будиночки. Я купила лежаночки і запихувала туди грілочки, щоб їм було тепленько. Я котів дуже люблю. Коти — це моє заспокійливе.
Любов до тварин у неї не з фронту.
— У мене і вдома була і є кішечка. Одна з фронтових кішок теж стала домашньою. Роза — я її забрала додому. Ще одного приблуду назвала Дармоїд. Прийшов, поїв — і пішов. У цій війні тварини — маленька, але важлива частина життя. Мабуть, це щось домашнє додає. У цій всій буденності.
І саме цього тепла часто вистачає, щоб триматися далі.
«Дорога невизначеності»: як переживається зима на війні
Світлана не приховує: зима на війні — найважче випробування за весь час служби.
— Якщо порівнювати всю службу, то взимку — це неймовірно важко. Холод змінює все — і темп, і відчуття тіла, і сприйняття часу. На тобі дуже багато одягу, і вся робота виконується повільніше. Наче ти піднімаєшся і йдеш, ідеш — а стоїш на одному місці.
Рухи стають важкими, а дихання — збитим.
— Це все так, ніби серцебиття. Ти б ніби вже роздягнувся, а насправді — все мокре, і одразу ж починаєш замерзати. Волога, вітер і мороз роблять свою справу. Ноги мерзнуть. Добре, що волонтери передають наліпки, стельки. Але ж їх теж треба знімати, міняти.
Її робота — просто неба. І вона вимагає надзвичайної точності.
— Літак у нас дуже великий — чотири на чотири метри розмах крил. Десь у лісосмузі закладається парашутна система. Кожен елемент має значення. Там дуже маленькі мотузочки, усі кріплення. Я пробувала робити це навіть у тонких рукавичках — не виходить. Помилка може коштувати всього. Від правильності залежить, чи відкриється парашут. Одна переплутана нитка або стропа — і літак розірветься.
Тому працювати доводиться голими руками — навіть узимку.
— Шкіра тріскається до м’яса. Це дуже боляче. Від вологи, від вітру, від морозу. Зігрітися можна хоча б чаєм. У нас є джетбойл, є всі умови, щоб попити гарячого чаю.
Є й інша небезпека — постійна загроза з неба. Зараз ворожа «птаха» літає далеко і постійно. Ми виходимо в поле — і не знаємо, що буде будь-якої миті…
Вона згадує шлях із бліндажа до місця запуску безпілотника.
— Це моя дорога невизначеності. Бо я не знаю, повернуся я назад чи ні. Навіть техніка не дає повної гарантії. Є додатки, які показують наявність ворожих крил над нами. Але вони не стовідсоткові. Доводиться вуха виставляти, бо краще бути з хворими вухами, але з головою.
«Ми просто впали. І лежали»
Це був один із тих моментів, які врізаються в пам’ять надовго.
— Ми заїжджали на позицію під Новошахове. Зараз це вже лінія бойового зіткнення, а тоді ще було, скажемо так, далеченько від безпосереднього ворога.
Коли заїжджали, одразу звернули увагу на машину обабіч дороги.
— Ми побачили розбиту машину. Не просто вдарену — а розбиту FPV-дроном. Ми переглянулися. Ну, FPV… Це ж дуже далеко. FPV не може сюди залітати.
Сумнів був, але позицію не змінили.
— Ми однаково поїхали на цю позицію. Ми відлітали і завели літачок на посадку. Парашутів було два типи — під сезон. У мене є білі парашути для зими і є зелені. Це був уже квітень — зелено, не повністю, але вже листя, трава на полях.
Літак сів у полі.
— Ми прямо на полі відчіпляємо парашут. Наш літак сірого кольору. Чотири на чотири метри — його видно закритими очима. І раптом — голос у рації. Пілот каже: «Над нами FPV». У полі були двоє техніків. Я кричу: «Падаєм!» Ми впали так, як стояли.
FPV пролетіла над лісосмугою, пролетів повз екіпаж і полетів далі.
— Я думаю: якщо він розвернеться і просто поверне камеру в поле — все. Ми не встигнемо врятуватися. Лежали й не рухалися, бо рух одразу побачать.
І саме тоді вона побачила інше.
— Я бачу, що по одній із доріг, що йде вздовж поля, рухається білий мікроавтобус. Він рухається прямо до FPV. У цей момент страх за себе відступив. Це був психологічний момент. Я зрозуміла, що люди в автомобілі не знають, що над ними. Вони їдуть, скоріше всього, на загибель.
Вона лежала в полі й дивилася, як дорогою рухається білий бусик. І… пролунав вибух.
Екіпаж Світлани виїхав з бойового завдання завдяки дружнім РЕБам. Згодом стало зрозуміло — вони були в епіцентрі найбільшої уваги ворожих дронів того дня.
Це був той випадок, коли переживання не залишають ще довго.
«Еволюція війни така швидка, що ти тільки встигаєш наздоганяти»
У 2023 році вона прийшла до війська саме в той момент, коли безпілотники тільки починали змінювати правила гри.
— Це якраз був той період, коли в 25-й бригаді створювалася рота ударних безпілотних авіаційних комплексів. «Мавіки» вже були, але до них ще не ставилися так, як зараз. Їх не сприймали спочатку серйозно. Але вже розуміли, що це дійсно зброя.
Вона згадує, як швидко все змінювалося. Те, що ще вчора здавалося загрозою лише за певних умов, сьогодні стало постійною небезпекою.
— Еволюція зброї такими кроками іде, що ти тільки встигаєш. Війна стала технологічною майже миттєво. Раніше, коли летів шахед, якщо ти не був у координатах — він міг над тобою покружляти. А зараз від нього треба тікати. З’явилися нові реалії. Гербери вже керуються. У нього є камера, і він просто спрацює по тобі як по цілі, яку знайшов під час польоту.
«Школа дуже допомогла мені на війні»
За освітою Світлана — географ. І це стало не просто рядком у біографії.
— Я знаю, що таке карта, що таке азимут. По мапах мені було дуже круто.
Та не лише професійні знання стали в пригоді. Великий шмат життя вона була заступницею директора школи.
— У мене в підпорядкуванні було до ста людей педагогічного колективу. Знаходити комунікацію, знайти підхід до кожного побратима — це дуже важливо.
Світлана старша за віком серед більшості у підрозділі.
— Переважна більшість побратимів — це по віку діти. І я до них так і ставлюся. Це відчувається в дрібницях. Чи оберу поспати, якщо є вільний час, чи краще зварити борща, щоб нагодувати хлопців. У мене більше життєвий досвід. Тож можу поговорити, заспокоїти, підтримати — це теж частина служби.
Побут — ще один фронт.
— Сімейне життя, ведення побуту — це дуже допомагає. Постійні переїзди, пакування, організація простору — це звично. Мені це дано, і я в цьому дуже активно беру участь.
Їхні бліндажі — доглянуті.
— У нас хлопці «з руками», тому в нас дуже класні бліндажі. Я кажу: хлопці, я 30 років вчила дітей берегти природу. У нас ніколи немає окурків, ніколи не валяються пляшки, немає сміття. Все, що насмітили, ми з собою і забираємо з позицій.
Це не просто дисципліна. Це її внутрішній принцип, який вона принесла з мирного життя у війну — і зробила його частиною щоденної служби.
«А коли жити?»
Вони працюють без вихідних.
— Людей не вистачає. Ми працюємо постійно. Хтось у війську п’ятий рік. Пішов як строковик — і його застала війна. П’ятий рік. Відпустки — рідкість. І все, що планував, ламається. І тоді звучить питання: «А коли жить?»
Світлані — 50 і вона впевнена, що саме зараз вона живе.
— Коли я приймала рішення мобілізуватися, я знала: я прожила прекрасне життя. Я відбулася в професії, в сім’ї, в хобі. Я була мамою, дружиною, донькою, сестрою. У мене все було. Я вважаю, що прожила щасливе життя. І тому я тут. Такі люди 40 плюс, які вже понароджували дітей, повинні бути в перших рядах, щоб молоді могли жити, народжувати дітей. виховувати покоління, яке буде захищати свою Батьківщину.
«Я не втрачаю життя. Я проживаю його з найбільшою користю»
Вона говорить це навіть із полегшенням:
— Я радію, що вже вся відбулася. Якщо, дай Боже, доживу до перемоги, то піду на заслужений відпочинок. Мені не треба буде з нуля будувати життя в цій важкій економіці. Я про кажу своїм хлопцям: Я на вас, молодь, розраховую. Вам важкувато буде — але ви будете відновлювати країну.
А про себе додає:
— Той час, який я проводжу тут, — я не хотіла б бути зараз у жодному іншому місці, крім цього. Я доросла людина. У мене сформована позиція. Я вважаю, що загинути на полі бою для мене — це величезна честь. Тому казати, що я зараз втрачаю життя — ні. Я навпаки, проводжу його з найбільшою користю. Для мене Україна понад усе. Від того, що ми будемо зараз робити, залежить: будемо ми чи не будемо. Вільними будемо чи ні. Я хочу, щоб Україна була. Бо я її люблю.
