Українська армія має й жіноче обличчя. Відколи в Україну прийшли російські загарбники, на оборону країни стали й жінки. Сильні й незламні, вони в Збройних силах України, у територіальній обороні… Вони – медикині, стрілки, танкістки… Хтось має великий військовий досвід, а хтось здобуває його на війні. Усіх їх об’єднує одна мета – перемога України та звільнення українських земель від російської навали. Наша героїня Яна Горохова – доброволець, парамедик 116-ї бригади територіальної оборони міста Полтава. У яких умовах працює парамедик та у що вірить, розповідаємо.
Яна Горохова має педагогічну освіту та менеджера адміністрування, за освітою вчителька української та німецької мов. Ще на початку 2014 року Яна пройшла курси із надання домедичної допомоги. Медичні навички й визначили долю Яни, коли дівчина вирішили боронити країну.
2014 року саме війна підштовхнула Яну вчитися надавати домедичну допомогу, але тоді вона знала, що 2022-го нестиме на плечах чималеньких рюкзак парамедика.
- 2014-го я чесно не знайшла в собі сміливості, для того щоб стати добровольцем. Хоча багато моїх знайомих пішли воювати. Мені було страшно, я не розуміла, що можу там робити та як бути корисною. Але за вісім років війни, я думаю, ми трішки себе підготували до цього дня, бо давно розуміли, що велика війна буде, - говорить Яна.
24 лютого, як каже наша героїня, початок війни проспала. О 8-й ранку зателефонувала мама Яни й повідомила про оголошення воєнного стану в країні.
- На той момент я вже знала, що буду робити. У мене були вже складені речі, я полила квіти, забрала котів і собаку, шукала для своїх вусатих іншу домівку. Алму, дворняжку, відправила до подруги. Котів - до мами, - згадує Яна.
25 лютого жінка зі своїми полтавськими друзями вже була на пункті реєстрації добровольців.
Разом із друзями великою компанією вона пішла записуватися до територіальної оборони рідного міста Полтава (ТрО). Так як Яна та її друзі не були військовозобов’язані й не мали військових квитків, то групу молодих та завзятих людей відправили по домівках. Але хлопці та дівчата не полишили спроби стати добровольцями ТрО. Чергова спроба вдалася.
- Що ви вмієте робити? - спитали Яну на реєстрації добровольців.
- Я закінчила курси домедичної допомоги, - заявила дівчина.
- Це добре, будете медиком, - оголосили Яні.
“Виходь за мене” коханий написав на броніку...
Найголовніша подія, яка сталася на війні - це одруження. Є тепер кому чекати Яну, і Яні є на кого чекати. Улітку 2022 року вона побралася із полтавчанином Максимом Панкратовим.
Познайомилися Яна з Максимом на кухні в друга ще 2015 року, коли пекли пиріжки для військових, відтоді почали спілкуватися, а 2022-го разом прийшли на пункт реєстрації добровольців. Одружитися вирішили вже коли повернулися зі свого першого бойового відрядження. Тоді Максим зробив неймовірно романтичну пропозицію руки й серця та отримав таку ж романтичну та схвальну відповідь від Яни.
- Ми були на Харківщині, це було наше перше бойове відрядження, і мій чоловік добув мені поліетиленові пластини для бронежилета. Вони легші та високого захисного класу. Це був шикарний подарунок. Максим наполіг, щоб я оглянула пластини. Я дістала їх, на одній із них була наліпка жовтого скотчу, а на ній напис: «Виходь за мене». На іншій плитці на скотчі я написала: «Я згодна». Так у мене на плитах бронежилету з одного боку пропозиція, а з іншого відповідь, - пригадує Яна.
Коли пару відпустили у відпустку до Полтави, Максим та Яна дорогою завітали до РАЦСу спитатися про процедуру оформлення шлюбу, а врешті подали заяву на одруження. Через кілька днів побралися.
- Нам сказали: «Післязавтра є вільна дата». Це саме був День конституції України. Колись я замовляла собі вишиту сорочку-сукню, вона й стала моїм весільним вбранням. Про одруження ми повідомили кільком друзям. Замість шампанського випили по склянці квасу. Це було насправді дуже класно, - згадує жінка.
Максим і Яна служили в одній бригаді. Потім вирішили, що емоції заважають бути раціональними та холоднокровними, тож Максим перевівся до іншої бригади. Утім закохана пара щоденно спілкується телефоном.
- Одружені пари не рекомендують брати в один підрозділ. Це реально заважає, ми самі прийняли рішення, що маємо бути на відстані. Щомісяця бачимося, щоденно спілкуємося, - говорить Яна.
Медик та парамедик
Максим – лікар загальної практики, зараз на війні, він старший медик у своєму підрозділі, займається госпіталізацією та надає допомогу пораненим. Яна – парамедик, і її обов’язки дещо відрізняються.
- Парамедики лікуванням не займаються. Наші дії починаються в бойових. Ми надаємо допомогу при невідкладних станах на догоспітальному етапі. Фронт дуже різний. Ми були на Харківщині, там одні умови: більше були артилерійські обстріли, як такого фронту немає. Те, що відбувається під Соледаром, кардинально інша ситуація, - пояснює жінка.
Яна говорить, що їхня робота - це фактично система самоорганізації. Пишається, що в їхньому підрозділі евакуація поранених налагоджена за кращими стандартами НАТО. Менше години проходить на стабілізаційному пункті: від моменту накладання турнікету до потрапляння бійців на стіл до хірургів.
- За десять днів наш медпункт прийняв 270 поранених бійців. Були й важкі випадки. Але знаю, що наша команда медиків надійна, компетентна, ми зробимо максимально все, щоб врятувати життя людині, - розповідає Яна.
Перший бій і перший поранений, якому Яна надавала догоспітальну допомогу, був під Соледаром.
- Були обстріли, а потім почався бій. І перший поранений був хлопчина спортивної статури з гарною фізичною підготовкою. Ми перенесли його в укриття, перевернули на бік, щоб стікала кров, бо йому вибило зуби, уламками побило обличчя, - згадує Яна.
- Ти дихаєш? - питала Яна пораненого бійця.
- Дихаю, - відповідає захисник.
- Дуже болить? - запитує парамедик.
- Можу потерпіти, - говорив боєць.
Розмова продовжувалася, доки за пораненим не приїхав медичний фронтовий автомобіль. При огляді виявили, що в бійця ще був уламок під бронею, і в нього почався пневмоторакс, що могло призвести до колапсу легень, а потім і зупинки серця. Але парамедики спрацювали добре, боєць зараз проходить реабілітацію.
- У таких випадках, коли є поранення із проникненням, якщо нічого не зробити, то там залишається небагато часу, щоб зупинилося серце. Тому вчимо людей користуватися оклюзійними наліпками, які перешкоджають потраплянню повітря в рану та для надання першої невідкладної медичної допомоги потерпілим у цивільних умовах, - рекомендує парамедик.
Тактичний рюкзак
У кожного парамедика є тактичні медичні засоби, а навички надавати невідкладну допомогу доведені до автоматизму. Завдяки допомозі волонтерів парамедики завжди забезпечені тактичними аптечками. А, власне, парамедики на фронті мають не просто аптечки, а тактичні рюкзаки.
- Рюкзак бойового медика має наповнення на 100 тисяч гривень. Увесь вміст — це сертифікована продукція, яка збереже життя бійцям, - говорить Яна.
Емоції на війні
Про емоції на війні парамедик говорить:
- Не можна давати волю емоціям. Пораненому бійцю треба бачити перед собою впевнену людину, що його рятує. Тому відкидаємо емоції, головне - людина та допомога їй. Коли повернуся додому, то піду до психотерапевта. Тому що ніхто не повернеться з війни таким, як був до неї, - зізнається Яна.
Натомість зауважує, що звернутися до психолога не соромно, а навпаки корисно.
- По-перше, є люди, які на добровільних засадах навіть у телефонному режимі консультують захисників та захисниць. На щастя, наша медицина йде вперед. Медицина єдина, що виграє від війни, бо вона рухається вперед від середньовіччя, від радянської психіатрії. Тепер психологи й психіатри працюють на людину. У 2014 році військових психологів було 500 на всю Україну, зараз випущені потоки спеціалістів із військової психології. І це класно. Але суть у тому, що не можна нав’язувати людям добро. Про допомогу людина має сама просити, тільки так це працює, - каже Яна.
Бойові завдання
Окрім тактичного рюкзака Яна має ще штурмовий рюкзак, той що бере із собою, коли виходить у поля. Такий рюкзак має вагу 7 кілограмів. Це мінімальна вага штурмового рюкзака, оскільки із собою треба взяти ще й медичний рюкзак. Усі інші речі треба розподілити по РПС (розгрузці).
Чому стільки рюкзаків має нести із собою бойовий медик?
- Бойовий медик - це той самий стрілок, але ще й із медичним рюкзаком. Насправді, я йду в бій і маю бойові завдання, як і всі бійці, маю й стріляти, і надавати невідкладну допомогу. Усе, що робить підрозділ, роблю і я. Згідно протоколу в мене на першому місці - тактичні завдання, на другому - власна безпека, на третьому місці - допомога пораненому. Чому так, бо один поранений усе ж краще, аніж поранений боєць і ще й медик. За принципом НАТО завжди треба зменшувати кількість жертв.
Уявлення про бойового медика нав’язане нам радянськими фільмами: це коли санітарочка в хустинці та спідниці біжить на поле бою й рятує пораненого. Це все лишилося в радянській епосі. Зараз бойовий медик - це частина команди, іде в бій разом із групою та повинен мати загальну військову підготовку.
- Бойові медики йдуть на завдання разом з усіма. Ми навчаємося в підрозділі, як і бійці, бо маємо розуміти специфіку роботи всієї групи. У бою всяке може трапитися: може, нікому буде стояти на кулеметі. Тому ми, як і бійці, кидаємо гранати, ідемо на штурми й риємо окопи. Якщо медик не вміє всього того, що вміє група бійців, то це просто тягар для групи, - говорить Яна.
Узяла автомат - ти не дівчинка, а боєць
Загально-військова підготовка для фронтових медиків та парамедиків необхідна. Дівчата на війні кажуть: узяла автомат - ти вже не дівчинка, ти - боєць.
- Треба розуміти, що підготовку для медиків недурні люди придумали. Це не для того, щоб ми були стрункі й красиві, а для того, щоб могли легше рухатися: і підтягтися, і видертися разом зі своїм спорядженням. Моя фізична підготовка на початку була з п’яти відтискань, ледь-ледь. Хлопці з мене жартували, казали: “давай свій кліч бойової миші”, бо мені було дуже важко. Та вже за осінь підтягла себе у фізичній підготовці. Це укріпляє опорно-руховий апарат корпусу, дає можливість бути швидшою й нести на собі більше спорядження, - пояснює Яна.
Цікавлюся, якої ваги спорядження в нашої героїні.
- Це в залежності від тактичної задачі. Якщо по максимуму, бронежилет, шолом, два магазини, харчі, аптечка, то це щонайменше 15 кілограмів, не рахуючи самої броні. Але хлопці з озброєнням несуть набагато більше: наприклад, зброя кулеметна важить 20 кілограмів, а до нього ще треба ящик бойових патронів та бойовий комплект нести, - розповідає Яна.
“Бідні хлопчики та дівчатка, голі й босі”... Це не так...
Не можна заперечити, що військова форма Яні личить, як і всім українським захисницям. Наша героїня лише додає, що головне у військовій формі це зручність, адже це фактично єдине вбрання, яке мають як захисники, так і захисниці на війні.
- Держава нас забезпечує військовою формою, тому, коли кажуть: “Бідні хлопчики та дівчатка, голі й босі”... Це не так! Ми маємо змінну форму, але ніхто не забороняє купувати для себе речі, які мають вищу якість і захищеність. Наприклад, талани (тактичні ботинки), які максимально захистять ногу навіть коли наступиш на протипіхотну міну. Зараз активно почали виробляти якісний військовий одяг. Я із задоволенням купую вже не американських виробників речі, а, наприклад, у харків’ян, одеситів. Українці навчилися за пів року шити чудові медичні рюкзаки та тактичні речі. Україна зробила такий крок уперед у цьому напрямку, - говорить Яна.
Треба боротися з малоросизмом
Утім до лав ЗСУ чи ТрО дівчат, як і хлопів, веде найбільше бажання - захистити свою країну. Саме тому й молоді дівчата залишають свої затишні будинки та йдуть до війська.
Захопити український Крим рф планувала ще на початку 2000-х років, провокуючи конфлікт довкола острова Тузла. Саме тоді російські пропагандисти й розпочали інформаційну війну проти України, аби перевірити реакцію української влади, суспільства та міжнародної спільноти на потенційний територіальний конфлікт рф.
- Окупанти росії повинні бути знищеними, я не бачу в них людей. Я маю російське коріння, бо мій татко - росіянин. Ще в 2005 році, коли являлася студенткою, була в росії в гостях, дивилася їхні новини й уже тоді розуміла, що щось не так. У росії почали готувати своє населення до війни. І коли був конфлікт довкола Тузли, мій дідусь казав, що в нас буде війна з росією. Я не вірила: яка війна, кому вона потрібна. Ніхто не хотів у це вірити, хапалися за своє коріння, оці стереотипи нав’язані, - говорить жінка.
Яна народилася в Казахстані, живе в Україні, її двоюрідні сестри давно живуть за кордоном, вони настільки давно там живуть, що в них від росіян нічого вже не залишилося, а відтак і ментальність у них інша. А от із малоросизмом, вважає жінка, треба боротися як із запеклим ворогом.
- Малоросизм - це ворог, доки він існує, ми його будемо знищувати. Цей ворог не зупиниться. Я думала, стокгольмський синдром закінчиться в людей, але ні, на деяких територіях до сих пір чекають «русского міра». Я не маю співчуття до цих людей, і ніхто не повинен мати. За статистикою в нас уже загиблих до пів мільйона людей. Це мало? Я не бачу хороших росіян, їх не існує, - каже Яна.
Уже рік, як нічого не планую...
До повномасштабного вторгнення Яна працювала й у держаній структурі, і займалася моделюванням та шиттям шкіряного одягу та аксесуарів, використовуючи сідельний (ручний) шов.
- Я дуже люблю конструювати й шити одяг, приділяла своєму хобі більше уваги, бо схотілося спробувати себе в цій сфері. Але вже рік, як не шию. У мене є виріб, який я так і не встигла дошити – це шкіряна куртка для мами та шкіряна сумка, якій не встигла пришити ручку. Після перемоги завершу вироби, а може, ще й декор зміню. Упевнена, що ми всі змінимося за час на війні. Хоча тепер, коли ти розумієш, що завтра можеш потрапити на «нуль», перестаєш планувати. Єдине, що тримає й не дає опустити руки, це думка: мене чекають, і мені є що втрачати, - говорить Яна.
Прийшли люди, які готові віддати життя за Україну
Вони зробили свій вибір 24 лютого. Яна, як і її друзі, пішла добровольцем захищати країну. Бухгалтер став кулеметником, сімейний лікар — фронтовим медиком, учителька української мови — парамедиком.
- Мій друг - гарний бухгалтер, то він не хоче, щоб про це дізналися, щоб не посадили його в канцелярію папери вести, каже: “Я - кулеметник”. У нас у батальйоні служить відомий письменник Віталій Запека, він воює та пише про своїх побратимів дуже цікаві розповіді. Багато людей із бізнесу прийшли воювати. Наш батальйон сформований із добровольців на 80 відсотків. Ми свій вибір зробили, - говорить Яна.
Прийшли люди, які готові віддати життя за Україну.
