Юлія Сідорова, позивний «Куба», — дизайнерка з Харкова, яка після Революції Гідності змінила світ моди на військовий шпиталь. Юлія була на Майдані, допомагала пораненим, а згодом приєдналася до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». У мирному житті створювала колекції для Ukrainian Fashion Week та навіть представляла Україну в Парижі, але війна стала новою реальністю. Чому творча людина вирішила піти на фронт, як змінилося її життя та що її мотивує — у розповіді самої Юлії.
Дизайнер до війни
Юлія Сідорова родом з Харкова. Ще з підліткового віку дівчина захоплювалася модою та дизайном.
- До 2014 року я професійно танцювала, займалася дизайном моди,створювала сценічні образи, мала обладнання і сама шила, власного цеху в мене не було, це було на аматорському рівні і так згодом моя творчість навіть вийшла на міжнародний рівень.
У 2014 році з початку Майдану в Україні життя Юлії кардинально змінилося.
З Майдану — в шпиталь
На Майдані Юлія почала допомагати у польовому шпиталі.
- Я взагалі не мала медичної освіти, але доля так склалася, що я опинилася серед поранених у польовому шпиталі. Тоді я вперше побачила стільки крові… Лікарі просто говорили, що потрібно робити: нагріти воду, накрити когось ковдрою. Це були прості речі, але хтось мав їх робити, і я це робила.
Цей досвід став першим кроком до подальшої участи у війні. Коли почалася війна на Донбасі, друзі Юлії з Майдану пішли в добровольчі батальйони, і Юлії також пропонували долучитися.
- Спочатку я вагалася, рідні та друзі відмовляли мене, але внутрішнє відчуття відповідальності не давало спокою. У певний момент я зрозуміла, що не можу залишатися вдома. Мені потрібно було йти на війну.
«Уже на Майдані я зрозуміла, що почалася війна»
Ще під час Революції Гідности Юлія усвідомила, що Україна не зможе уникнути зіткнення з Росією.
- У моєму розумінні весь цей процес по факту на Майдані й розпочався. Хоча багато хто казав, що Майдан викликав війну, я думаю, що тоді перед нами вже стояв вибір. У мене ще з Майдану було розуміння, що всі ці дії йдуть з боку Росії. Коли почали вбивати людей, я для себе зрозуміла — розпочалася війна. У мене навіть є допис у Facebook, ще до окупації Криму, до подій на Донбасі. Іноді він спливає у спогадах — там написано, що почалася війна.
Юлія ще тоді розуміла, що росія Україну просто так не відпустить, і передбачала повномасштабне вторгнення.
Медикиня у «Госпітальєрах»
Восени 2014 року Юлія долучилася до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Яна Зінкевич тоді почала організовувати навчання, до нас приїжджали інструктори з Великої Британії, навчали тактичній медицині. І я почала розвиватися у цьому напрямку.
Згодом дівчина почала навчатися у провідних спеціалістів, зокрема у Дениса Суркова. Денис — доктор медичних наук, анестезіолог і перший сертифікований інструктор з тактичної медицини за стандартами НАТО в Україні.
- Я думала, що вже класний бойовий медик. Але коли зустріла Дениса Суркова, зрозуміла, що знаю дуже мало і як важлива якісна підготовка.
Завдяки цьому навчанню Юлія опанувала складні медичні маніпуляції.
- Я почала працювати з обладнанням, з апаратом ШВЛ, навчилася робити інтубацію трахеї, використовувати внутрішньокістковий доступ. Ми впроваджували ці речі завдяки Денису.
Так розпочався новий етап життя Юлії Сідорової — рятувати поранених на фронті.
Створення медичної служби
У 2016 році Юлія стала командиром екіпажу, а пізніше разом із побратимами приєдналася до батальйону «Вовків Да Вінчі».
- До мене в групу потрапила Аліна Михайлова. Через деякий час ми перейшли до батальйону «Да Вінчі» і почали створювати свою медичну службу — «Да Вінчі Ульф». Назва з’явилася пізніше, спочатку це просто була медслужба.
З того часу Юлія не лише рятувала поранених, а й брала участь у створенні ефективної системи медичної допомоги на фронті.
Новітні технології у військовій медицині
Юлія разом із побратимами вибудовувала систему військової медицини на передовій, використовуючи найновіші технології.
- Ми почали будувати службу, використовуючи знання, які отримали у Дениса Суркова. Закуповували сучасне обладнання, впроваджували нові технології.
Часом це викликало здивування, коли в українських новинах розповідали про якісь «революційні методи», які для них уже давно були нормою.
- Читаєш якусь суперновину, що в Житомирі комусь врятували життя завдяки якійсь суперсучасній штуці, а ми нею вже пару років користувалися.
Для Юлії, яка не мала формальної медичної освіти, було дивно усвідомлювати, що її робота справді рятує життя.
Позивний «Куба»
Позивний «Куба» з’явився ще задовго до війни.
- Десь із 2007 року, коли я їздила на музичний фестиваль «Казантіп» у Криму. Я дуже сильно засмагала. У мене така шкіра, що якщо я засмагаю, то можу стати дуже темною, як мулатка. Ще носила афрокоси. І в якийсь момент друзі почали казати, що я схожа на кубинку чи кріолку. І з часом це порівняння переросло в те, що мене почали називати Куба.
Коли Юлія приєдналася до «Госпітальєрів», її командирка Яна Зінкевич запитала, який у неї буде позивний.
- Я відповіла: «У мене вже є, мене називають Куба, підходить?» Вона сказала: «Так, Куба у нас ще немає». Є позивні, які зустрічаються в кожному підрозділі: Лисий, Кіт, Старий, Борода. У мене теж є знайомі з такими позивними. Але Куба — досить незвичний, тим більше для дівчини.
Участь у «Burning Man»
У 2017 році Юлія здійснила свою мрію — потрапила на легендарний фестиваль «Burning Man» у США.
- Там я створила образ, який потім навіть публікували в «New York Times». Це був більше перформанс, а не показ.
Поїздка стала для неї несподіваним подарунком.
- Я вже воювала, але періодично публікувала світлини . І одна людина в Facebook написала, що хоче подарувати мені цю подорож. Коли я отримала цю пропозицію, це для мене виглядало як подарунок від незнайомої людини.
Фестиваль «Burning Man» відомий своєю концепцією — там немає обігу грошей. Усе безкоштовно, така політика цього заходу, але дорого коштує підготуватися, полетіти й організувати свою участь. Юлія відвідала не просто музичний фестиваль, а справжнє мистецьке середовище. Це більше арт-фестиваль, ніж музичний, де акцент на артоб’єктах, інсталяціях, перформансах.»
- Я створила образ, який мав привернути увагу до війни в Україні. Було важливо привернути увагу до проблем війни в Україні, бо тоді, у 2017 році, про це мало хто говорив. Під час мого перформансу на «Burning Man» один із глядачів підійшов і сказав: «Слава Україні!» Це була несподівана й емоційна зустріч із співвітчизником за кордоном.
Повернення до мирного життя
У 2019 році Юлія вирішила повернутися до мирного життя. Повернення до моди та бізнесу мало стати початком нового етапу.
- Я повернулася до своєї справи. Навіть більше того, почала цим займатися ще глибше — пішла на навчання, проходила різні курси, закуповувала обладнання.
Грант на мільйон гривень для ветеранів
Коли почалася повномасштабна війна, Юлія вже мала свій бізнес, швейне обладнання та приміщення. Але війна знову змінила все.
- З часом ми виграли грант на мільйон гривень для розвитку ветеранського бізнесу. Це допомогло розширити виробництво.
Проте поєднувати бізнес і війну виявилося майже неможливо:
- Мені постійно дзвонять люди з цеху і кажуть, що їм складно працювати без управління. Але я ніяк не втручаюся у процеси. Щойно здається, що життя налагодилося, щось обов’язково руйнує всі плани, і ти знову повертаєшся до війни.
Повномасштабне вторгнення
У 2019 році Юлія була впевнена, що війна для неї закінчилася. Але доля вирішила інакше.
Зізнається Юлія, що з 2014 по 2017 рік мала передчуття, що станеться повномасштабна війна. І 24 лютого 2022 року все стало очевидним.
- У День вторгнення я була в Києві, мені зателефонувала Катерина Приймак і сказала, що треба знайти приміщення під наш майбутній волонтерський штаб.
Забезпечення армії та евакуація цивільних
Юлія разом із побратимами відкрила штаб швидкого реагування Жіночого ветеранського руху.
- Були друзі, знайомі, які мали багато грошей. Вони дзвонили і казали: «Юля, ми не знаємо, що робити. Все, що у нас є — це тільки гроші». Це стало важливим фактором у перші місяці війни, коли всі шукали можливість допомогти. Коли вторгнення тільки почалося, всі відчували якусь відповідальність, може, навіть тваринний страх. Це підштовхувало людей допомагати хоча б фінансово, якщо вони не могли нічим іншим.
У перші місяці забезпечення армії було ключовим напрямком роботи. Юлія разом із командою займалася постачанням амуніції, аптечок, тепловізорів і транспорту для ЗСУ.
- Ми десятками закуповували автомобілі. Люди виїжджали в Європу, шукали все, що можна було знайти: розвалюхи, пікапи, джипи. Ми це все завозили. Також займалися постачанням амуніції, тепловізорів, аптечок, бойових медичних рюкзаків, форми, купували бронежилети, шоломи. З шоломами була найбільша проблема. На початку війни багато речей були дуже потрібні й актуальні, зараз вони вже є в наявности.
Також вони допомагали цивільним, яких вдавалося вивезти з небезпечних територій.
- Ми евакуювали цивільне населення з тих територій, які були навколо Києва. Кого встигали вивозити з тих, які окуповувалися.
Окрім евакуації та забезпечення, штаб організував польову кухню.
- На першому поверсі була кухня, а на другому готувалася їжа. Ми готували й розвозили її по блокпостах, а також цивільним, які сиділи в підвалах. Ми працювали 24/7, реагуючи на будь-які запити допомоги.
Згодом Юлія знову повернулася до війська, адже відчувала, що її досвід бойової медикині необхідний, і не змогла залишитися осторонь.
Повернення на війну
- Я зрозуміла, що хочу займатися своєю роботою, яку я вже вміла і знала. Розуміла, що такі люди, як я, дуже потрібні. Коли я залишила фронт у 2019 році, бойових медиків уже було достатньо. Тоді я не відчувала своєї гострої потреби і це дало мені змогу зайнятися своїм життям після п’яти років на фронті. Але в 2022 році ситуація змінилася. Я зрозуміла, що можу бути дуже корисною у війську, навіть якби особисто не виїжджала на евакуації.
Перший виїзд — одразу танк
У 2022 році Юлія деякий час перебувала в складі підрозділу «Кракен», після чого мобілізувалася до 92-ї бригади.
- 10 травня 2022-го, коли почалася історія з танками, ми вже кілька днів були на позиціях. Але це був наш перший масштабний виїзд — одразу танк. Чесно кажучи у 2022 році евакуація відбувалася швидше, ніж зараз. Особливо в той час, коли не було чітких ліній фронту, все було настільки нестабільно, що ми виїжджали за пораненими, їхала якась важка техніка, і ми не знали, чи вона наша.
Був випадок, коли вони натрапили на російський танк і дивом вижили.
- Один раз виїхали прямо на російський танк, від якого потім втікали і ховалися. Дивом вижили всі. Крім того, що самі вижили, ще й врятували поранених і собачку з палаючого будинку. Під час операції нас розмістили в підвалі разом із бійцями Нацгвардії. Дали якусь рацію, яка, як завжди, не працювала. На той момент були дуже великі складнощі зі зв’язком. Робота евакуаційних груп на початку війни була хаотичною. Довгий час ми працювали, просто виїжджаючи кудись. Іноді ходили по лісу, бувало таке, що нам казали: «Тут десь є поранені». Ми їх шукали на місці — отак це спочатку виглядало.
Посеред бою Юлія отримала повідомлення.
- Якимось дивом працював інтернет. Я не пам’ятаю точно, чи це був Starlink, чи якось інакше, але радіозв’язку не було. І тут мені пишуть: «Куба, твої хлопці підірвалися на машині». Спочатку думала, що це міна, але реальність виявилася ще страшнішою. Вони виїхали прямо на російський танк, який вистрілив у їхню машину. Дивом вони встигли вистрибнути.
Юлія та її команда кинулися на допомогу.
- Коли ми приїхали, я сказала водію й напарниці-медику зупинитися подалі. Ми побігли до машини пішки. Дивлюся — машина горить, як скелет. Полум’я було вище дерев. Я зрозуміла, що там ніхто не міг залишитися живим.
Але коли вони повернулися до машини, стало зрозуміло, що російський танк усе ще там.
- Тоді виявилося, що двоє поранених змогли вистрибнути. Один опинився на нашій частині території, а другий залишився за танком. Він повз до нас. Раптом рація запрацювала. Дивом хлопці вийшли на зв’язок. Вони сказали, що живі, вистрибнули з машини й розбіглися в різні сторони.
Під час пошуків хлопців танк почав обстріл.
- Я, чесно кажучи, не знаю, як так сталося, що танк не влучив у нас. Постріли були, але вони прилітали то за машиною, то перед машиною. У певний момент я вирішила зупинитися за автобусною зупинкою, а водій продовжив пошуки поранених.
Юлія прийняла рішення розділити команду, аби мінімізувати втрати.
- Як би це не звучало, але я розуміла, що в умовах війни один загиблий краще, ніж троє. Якщо є можливість розділитися, це вже плюс. Це може звучати цинічно, але такі рішення є нормальними у війні. Рішення було інтуїтивним. Побачила зупинку і сказала: «Нумо сюди».
«Відео, де ми сидимо за стіною, розлетілося в інтернеті»
Юлія та Аляска сховалися за бетонною автобусною зупинкою, поки їхній водій — позивний «Артист» — шукав поранених.
- Аляска знімала щось схоже на прощальне відео, бо обстріли були дуже близько. Мене контузило. Ми сиділи за тією стіною, а Артист їздив, шукав хлопців. Обстріли наближалися. Від вибухів поруч земля і асфальт розліталися в усі боки. На відео було видно вибухову хвилю. Ми думали, що не виберемося з тієї зупинки.
Ситуація була критичною. Але медики вибралися і врятували поранених.
Проблема зв’язку на війні
У зоні бойових дій зв’язок часто був відсутній, тому доводилося приймати рішення самостійно.
- Наш командир пізніше сварився, мовляв, хто приймав такі рішення, хто дав дозвіл виїжджати? Я відповіла: «А як ми мали отримати цей дозвіл, якщо зв’язку ні з ким не було?» Тож взяла на себе таку відповідальність — поїхати. Попри ризики, рішення виявилося правильним. У результаті ми всіх зібрали: одного пораненого вивезли, інших хлопців підібрали й підвезли. А той хлопець, який залишився за танком, був знайдений групою з командиром, і вони його витягнули. Ситуація, яка могла закінчитися трагедією, обійшлася без втрат. Того дня ніхто з наших не загинув, не дивлячись на всю ситуацію. І це було головне.
Танк, який ледь не знищив їхню групу, згодом був знищений українськими силами.
- Що найприємніше, пізніше цей танк також був знищений. Ми з Аляскою його дуже не полюбили.
Після бою вони повернулися на позицію Нацгвардії. Там їх чекала несподівана знахідка.
- Ми побачили якийсь будинок і почули, що там гавкає собака. Це була дуже красива собака, білого окрасу, хоча через згарище вона була замурзана. Собаку врятували й передали в безпечне місце.
Втрата, кохання та повернення до мрій
Юлія зізнається, що завжди була проти стосунків на війні.
- Я постійно говорила, що не можна заводити стосунки з військовослужбовцями, бо всі військові, незалежно від статі, на війні є військовими. Я просувала цю тему, навіть розповідала про це в інтерв’ю. Але доля вирішила інакше, коли я зустріла Діму.
Дмитро зробив Юлії пропозицію через три дні після знайомства, щоправда, без обручки. А з обручкою — на 20-й день.
- Я одразу сказала «Так». Він одразу ж повіз мене знайомити з батьками. Але одружитися ми не встигли.
8 червня 2023 року Дмитро загинув.
- Я доволі важко це переживала, але що зробиш — війна. Я розумію, що це не якась одинична історія, таких історій доволі багато. Почуття й наміри були дуже серйозні. Я навіть не знаю, як краще чи гірше: якби ми були знайомі довше, чи встигли одружитися. Це не можна виміряти такими категоріями. Моя втрата надала мені більше сил, бажання працювати ще ефективніше, щоб рятувати життя.
«Куба і Аляска»: документальний фільм про жінок на війні
Документальний фільм «Куба і Аляска» — це історія про Юлію та її напарницю-медикиню. Фільм знімали про медиків на війні, але не лише про медичну сторону, а більше про життя загалом. Зйомки тривали з 2022 по 2024 рік.
- Особливість фільму — контрасти між війною та мирним життям. Наприклад, кінематографісти їздили з нами до Парижа, коли ми проводили показ мод, і знімали нас у зовсім різних обставинах.
Фільм буде показаний на кінофестивалях у Штатах і Європі, а потім вийде в прокат в Україні. Прем’єра в Україні планується приблизно восени 2025 року.
Ризиковані моменти знімали на GoPro
Через небезпеку оператори не могли завжди бути поруч, тому команда використовувала екшн-камери, що допомогло зафіксувати реальні кадри бойових умов.
- Вони їздили з нами на фронт, але найбільш ризиковані моменти — вибухи, евакуації, критичні ситуації — знімалися саме на GoPro. Я вже бачила «Кубу і Аляску» на закритому показі.Він мені дуже сподобався, і, думаю, людям теж сподобається.
Телевізійна версія: «Королеви в окопах»
Окрім кінематографічного фільму, є телевізійна версія, знята журналісткою Женею Цвітанською. Цей фільм показали до Дня захисників і захисниць України.
Він розповідає про трьох жінок на війні:
- Реста — волонтерка-рестораторка.
- Юлія «Куба» — бойова медикиня.
- Діана Виноградова — заступниця командира бригади.
Любов до своєї справи
Зараз Юлія «Куба» сержантка, бойова медикиня служить у 157-й бригаді, як інструкторка з тактичної медицини й більше не займається евакуаціями, але зізнається, що можливо, з часом повернеться до цього.
- Я насправді просто люблю цю справу, як би це дивно не звучало. Іноді мене навіть хлопці зупиняють, кажучи: «Скільки вже можна? Заспокойся!» Водій казав, що туди їхати не можна, я все одно змушувала їхати. Зараз виконую інші завдання в межах своєї служби. Але війна триває, і я готова знову рятувати життя, якщо це буде потрібно.
Порятунок поранених з-під Бахмуту
Одна з найскладніших місій відбулася в районі Бахмута, коли екіпажу довелося рятувати поранених під обстрілами, повертаючись на трьох колесах. Операція проходила в районі Кліщіївки та Іванівського, де обстановка була вкрай напруженою.
- Бували моменти, коли нас обстрілювали, і ми на трьох колесах поверталися, везучи поранених 25 кілометрів. Це було під Бахмутом. Тоді я отримала контузію від вибухової хвилі, мене відкинуло на кілька метрів.
Дорога до місця евакуації була складною, з небезпечними переправами.
- Нас попросили виїхати в місце, куди ми зазвичай не заїжджали. Там саме розвиднялося, і ми розуміли, що будемо дуже помітні. Проте часу чекати не було — один із бійців підірвався на міні, і його потрібно було терміново забрати. Був момент, коли я думала, що машина стане вертикальною, але якось нам вдалося проскочити.
Забравши поранених, екіпаж опинився під обстрілом. Один із уламків, ймовірно, потрапив у колесо, яке покотилося вбік. Продовжувати рух без одного колеса було ризиковано, особливо з пораненими на борту. У критичних моментах рішення приймалися миттєво.
- Командир батальйону, який знаходиться на КСП, має доступ до трансляцій з дронів. Вони бачать ситуацію зверху і розуміють, коли кричать: ‘Не зупинятися, не зупинятися!» — то значить, дійсно, треба рухатися далі. Я кричала в радіостанцію на КСП батальйону, що нам потрібна допомога. Коли ми вже доїхали і залишалося ще кілька хвилин, я сказала: «Якщо нас зараз хтось зустріне, я все одно не буду віддавати поранених. Я принципово хочу заїхати на стабілізаційний пункт на цих трьох колесах». Так і зробили.
Попри складну ситуацію, їм вдалося проїхати 26 кілометрів до стабілізаційного пункту.
- Мій водій завжди сварився, що я їду ззаду в «будці» й нічого не бачу. Завжди казав: «Сядь хоч раз спереду, і ти більше не захочеш туди їхати». Мені було нормально. Моя «будка» була місцем, де я почувалася захищеною, навіть якщо не бачила, що відбувається навколо. Попри всі ризики, екіпаж вижив, поранених вдалося доставити, а місія завершилася успішно.
500 евакуацій та радіомедицина
Юлія «Куба» Сідорова не лише евакуювала поранених із найгарячіших точок, а й запровадила ефективну систему дистанційної медичної допомоги на полі бою.
- Я їздила постійно, і мені, по-своєму, це подобалося. Але у всього є свій час. Як кажуть, фартовим можна бути до певного моменту, але потім, на жаль, усе може закінчитися. Люди давно вмовляли мене припинити ці виїзди, і я зрештою погодилася. Статистики того, скільки виїздів у мене було і скільки поранених врятовано, немає. Але, думаю, що їх було більше ніж 500.
Кожен евакуйований — це врятоване життя, навіть якщо людина не мала критичних поранень.
- Інколи ти рятуєш людину просто тим, що забираєш її з місця, де її ніхто інший не забрав би. Хоча вона могла бути неважко пораненою, але якби залишилася там, то загинула б.
Окрім особистих виїздів, Юлія впроваджувала ефективні методи дистанційної допомоги на фронті.
- У 92-й бригаді, в нашому батальйоні, ми впровадили радіомедицину. У медиків є термін «телемедицина», а я називаю це «радіомедициною», бо все відбувалося через радіостанції. Не знаю, скільки життів це врятувало, але завдяки цим консультаціям точно вдалося зберегти десятки рук і ніг.
Конверсія турнікетів обов’язкова
Однією з найпоширеніших проблем була неправильна або несвоєчасна конверсія турнікетів.
- Дуже часто хлопці не наважуються проводити конверсію турнікетів або панаду. Багато таких історій можна побачити в соціальних мережах: турнікет накладений годинами, а потім кінцівку ампутують. Часто ампутації відбуваються навіть на тих кінцівках, де не було масивної кровотечі. Це трапляється через те, що люди не розуміють, чи потрібно це робити.
Юлія та її команда контролювали такі ситуації через радіозв’язок.
- Ми змушували всіх проводити конверсію чи панаду за допомогою радіостанцій. Я ставила певні запитання, отримувала відповіді та давала поради. Жодного разу не було такого, щоб наші дії погіршили ситуацію. Це працювало ефективно, і таким чином ми надавали значну допомогу.
Коли командир батальйону побачив роботу Юлії, намагався офіційно призначити її начальницею медичної служби (начмедом).
- Він подавав на мене документи, але в певний момент з’ясувалося, що я не можу бути начмедом без медичної освіти. Він сказав: «Ви, Юлія Ігорівна, керуєте евакуацією».
Організація евакуацій
- Коли один поранений — це одна історія. Але коли їх багато, і потрібно вибудувати всю схему, іноді доводиться керувати не одним екіпажем, відправляючи їх на певні точки.
Юлія працювала з іншими екіпажами, у тому числі з «Госпітальєрами» та міжнародними легіонерами.
- Були моменти, коли потрібно було керувати всім цим процесом, і це вимагало чимало зусиль.
Коли поранених було багато, «Куба» мала знаходитися на командно-спостережному пункті (КСП), щоб координувати всі етапи евакуації.
- Я визначала точки, хто і як буде евакуювати, кого куди відправляти. І завжди все працювало.
«Ми працювали як велика родина»
Батальйон, у якому Юлія служила, відзначався злагодженістю.
- Коли ми були на Бахмутському напрямку, відчувалася злагодженість процесу. Усі один одного підтримували. Наш командир постійно шукав нові способи покращення умов для військових. Комбат у нас був дуже крутий, його всі поважали. Він вигадував якісь нововведення: наприклад, кевларові устілки чи щось інше, щоб допомогти хлопцям у тих умовах. Комбат придумав додавати до плащів, які захищають від тепловізора, додаткові шари з термоковдр. Ми це перешивали в цеху, і така взаємодія дуже допомагала.
Коли командира батальйону перевели, нове керівництво зосередилося на паперовій роботі й почало втручатися в медичну евакуацію.
- Люди, яких призначили замість нього, почали займатися паперовою роботою і втручатися в мою сферу, хоча нічого в ній не розуміли. У результаті організована система евакуації почала розпадатися. Все було зруйновано, і ми змушені були перевестися в іншу бригаду.
Наземний дрон для евакуації поранених
З часом специфіка роботи штабу змінилася, з’явилася потреба в більш технологічних рішеннях.
- Зараз ми займаємося постачанням, але це вже більш технологічні речі: різні дрони. У бригаді хочемо впровадити й тестувати наземного дрона для евакуації поранених. Це стало критично важливим, адже евакуація з кожним роком ускладнюється.
Жіноча військова форма — це про гідність
Ще під час війни на Донбасі Юлія почала працювати над створенням військової форми для жінок. Жіночі лекала відрізняються від чоловічих, і це питання не тільки зручности, що теж максимально важливо, але й гідності, рівних прав. Так виник проєкт «Гідна», у межах якого жінки-військові можуть безкоштовно отримати спеціально розроблену форму.
- Наш цех знаходиться на території офісу Жіночого ветеранського руху в Києві. Весь офіс спрямований на допомогу військовим.
«Cubitus Dei» та ветеранська мода
Окрім створення військової форми, Юлія разом зі Станіславом Бітусом заснувала модний бренд «Cubitus Dei». Назва перекладається з латини як «лікоть Бога» або «божественний лікоть». Це асоціація з підтримкою, красою. У їхньому цеху створюють не лише військову форму, а й дизайнерський одяг у стилі prêt-à-porter.
Наша ціль Перемога
У Києві також діє ветеранський проєкт «By VTRNK», який створює мерч для різних заходів і приймає індивідуальні замовлення.
- У нас є підтримка від спонсорів, іноземних партнерів, українських меценатів. Але, чесно кажучи, ми на цьому нічого не заробляємо — це виключно допомога. Розумію, що зараз важкі часи, але для мене найважливіше — підтримувати армію та країну. Сподіваюся, що моя віра в Перемогу справдиться.
З початком повномасштабного вторгнення Юлія була переконана, що Україна обов’язково переможе.
- У мене в принципі стосовно Перемоги теж була впевненість. На жаль, я була доволі довго категорична в цих питаннях, але розумію, що все може бути по-іншому. Напевно, ця думка прийшла після Бахмута.
Бої за місто виснажили багатьох військових, але саме тоді було відчуття єднання.
- Усі трималися разом, було відчуття єдности — ніби ти з іншими займаєшся спільною справою, і всі вірять в одне. Але з часом це відчуття почало зникати.
Юлія розуміє, що фахівців її рівня в тактичній медицині дуже мало.
- Як би це зараз не звучало, може, я буду виглядати пихатою, але насправді професіоналів мого рівня в цьому напрямку роботи в країні одиниці.
Юлія не приховує, що їй стало важче воювати — і через зміни в підрозділі, і через загальну втому.
- Можливо, це загальне розчарування, відчуття зневіри, і стало складніше все ж таки воювати. Але ми залишаємося в строю, бо є люди, заради яких можна це робити, тому тримаємося.
