Попри різні переконання, віросповідання й життєві шляхи, у батальйоні «Щедрик» 411-го полку “Яструби”, панує повага та спільна мета. Тут не сперечаються про політику, не змагаються в релігійності й не терплять байдужості. А ще — кожен має свою історію, навіть у дрібницях. Це історія Тетяни з Миколаєва, її позивний «Зло» і вона сержантка логістики батальйону «Щедрик» 411-го полку «Яструби».
Витоки у громадській активності: «Демократична сокира» на фронті
Тетяна родом із Миколаївщини. До повномасштабного вторгнення вже кілька років жила у Київській області. Як і багато її теперішніх побратимів із «Щедрика», Тетяна до війни була громадською активісткою. Рух «Демократична сокира» об’єднав чимало своїх учасників у лавах підрозділу — багато з них раніше були активними в громадських ініціативах, антикорупційних радах, вуличних акціях, у раді громадського контролю НАБУ та Міноборони. Це був громадсько-політичний рух, представлений по всій Україні. Тетяна та її однодумці брали активну участь у житті міста й країни.
Тетяна входила до Національної спілку журналістів України та допомогала журналістам на юридичній стезі боронити свободу слова. Наша редакція знає Тетяну ще з тих часів, коли «Степова зоря» боролися за правду в суді, бо місцеві «криміналітети» зазіхали на свободу слова. І Тетяна була з нами. Верховний суд поставив крапку в тій судовій історії, зокрема й завдяки Тетяні редакція захистила своє право вільно й незалежно говорити. А от з Тетяною зустрілися вже в часи великої війни…
На початку повномасштабного вторгнення Тетяна та її однодумці свідомо припинили громадську діяльність, аби зосередитись на захисті країни.
Шлях до «Щедрика»
Сьогодні Тетяна — сержантка з матеріального забезпечення, начальниця групи логістики батальйону «Щедрик».
— Зараз я сержантка з матеріального забезпечення, начальниця групи логістики батальйону. Мобілізувалася наприкінці 2022 року, — розповідає Тетяна.
Проте процес мобілізації для неї був непростим.
— Як виявилося, на початку великої війни для багатьох жінок було проблемою вступити до лав ЗСУ, — розповідає військова. — Я прийшла до військкомату за місцем проживання в Київській області. На мене подивилися й сказали: «Жінки нам не потрібні. Ідіть. Ми не мобілізуємо жінок, якщо вони не є військовозобов’язаними».
Не погодившись із такою відмовою, Тетяна вирушила на батьківщину — у свою рідну Миколаївщину.
— Я поїхала у своє місто, де народилася. Там мобілізувалася, пройшла ВЛК і вже приїхала на службу, — згадує вона.
Спочатку Тетяна служила в тиловій службі, яка займалася логістикою. Та доля приготувала для неї новий виклик.
— Менш ніж за пів року я зустріла Івана — ми з одного міста й одного руху. На той час він уже служив і саме формував роту ударних БПЛА-взводів. Він запропонував мені посаду сержантки з матеріального забезпечення. Я перевелася до його підрозділу, і ми почали працювати разом. А поки рота формувалася, я ще встигла пройти навчання й стати пілотесою-операторкою БПЛА «Лелека». Це літак-розвідник, — розповідає Тетяна.
Восени підрозділ «Щедрик» вирушив на бойові.
— Ми сформувалися і буквально «з коліс» — із полігону — поїхали на фронт. Спочатку рота вийшла на бойові розпорядження на різних напрямках. У нас цікава доля — нас постійно «замовляють» екіпажами інші підрозділи: «Дайте екіпаж туди, дайте екіпаж сюди». Бо ми дійсно були ефективні. Хлопці з перших днів війни працюють із БПЛА — починали з «Мавіків», а зараз працюють вже з великими, серйозними дронами, в цьому напрямку постійно розвиваються.
Зі слів Тетяни, у батальйоні «Щедрик» усі — добровольці.
— У нас усі добровільно мобілізувалися. Немає тих, кого привів ТЦК. Мої побратими — це люди, які знали, що будуть мобілізуватися, приходили самі й казали: «Я хочу мобілізуватися». Або ті, хто розумів, що військовозобов’язаний і рано чи пізно прийде повістка, тож не чекали, а йшли служити саме до нас. Це чудова практика, — говорить Тетяна.
Військова не розуміє тих, хто уникає військкоматів, не готуються заздалегідь до захисту країни, не вибирають собі військову частину, а це можливість служити там, де тобі подобається. Сьогодні вибір посад у ЗСУ доволі широкий:
— Можна бути кухарем, зв’язківцем, оператором БПЛА, піхотинцем. Хтось хоче бути саме штурмовиком, а не літати на дронах. Я навіть скажу, що часто є проблема, що тилові посади складніше заповнювати, аніж бойові. Бо всі хочуть літати, бомбити, брати активну участь у боях. А бути кухарями, діловодами, ремонтниками хочуть не так уже й багато людей.
У підрозділі Тетяна поєднувала одразу дві ролі — сержантку матеріального забезпечення та оператора безпілотника «Лелека». Тетяна служить на Покровському напрямку.
— Чесно кажучи, я не уявляю служби без бойових виїздів. Коли постійно перебуваєш у тилу, серед документів, армійська бюрократія виснажує й тисне на психіку. Якщо раніше працювала в громадських структурах, то армійські процеси можуть поставити в глухий кут. Іноді здається, що робиш абсолютно непотрібну роботу, — ділиться Тетяна.
Для неї робота оператора БПЛА стала не просто військовим завданням, а можливістю відчути власну значущість.
— Коли виходиш на бойові як оператор, то розумієш свою користь. Це важливо — бо самооцінка падає, якщо просто сидиш за документами. Хоча є люди, яким це дано. І вони дуже цінні — хороші юристи чи діловоди... У підрозділах завжди боротьба за діловодів, бо без них ніяк.
Нині її підрозділ активно розвивається. Дві ударних роти звели в один батальйон, сформували новий полк «Яструби».
— Підрозділ постійно поповнюється. І це ламає міф про те, що ніхто не хоче йти в армію. Люди йдуть — різного віку, є багато дівчат, проходять навчання, підготовку. У нас є молоді хлопці, яким по 22 роки — вони самі прийшли. І вже зараз вони командири екіпажів та відділень.
Коли Тетяна лише прийшла до батальйону, він був зовсім невеликим — формувався один взвод. Згодом із його основи створили роту БПЛА, а тепер — це цілий батальйон.
— Починаючи з літа, йшов активний набір людей. У нас зібрані люди з усієї країни. Це відповідальні, активні в громадському житті люди. Не обов’язково активісти, але ті, хто не байдужий. Є айтівці, є люди з бізнесу, з вищими освітами.
Багато з побратимів могли б не служити — мали на це законні підстави, але зробили свідомий вибір.
— У нас є люди, які мають повне право не служити. Але вони самі обрали прийти. І не списуються, не шукають, як ухилитися.
Сьогодні в їхньому підрозділі панує атмосфера єдності й підтримки.
— Ростемо. Жартуємо. Цікаво. Буває по-різному, — посміхається вона.
Тетяна з теплом згадує перших побратимів — тих, із ким усе починалося:
— Спейс, Іван, Архі, Кузьмич, Сапер, Орест, Кібер, Гном, Максим, Окіч, Даня — це був перший кістяк нашого «Щедрика». Нас все більше вмотивованих звільняти землю від ворога.
Коли Тетяна прийшла до підрозділу, жінок там майже не було. Вона приєдналася однією з перших.
— Пройшла базову підготовку (БЗВП) і одразу потрапила до підрозділу. За мною слідом поповнила наші ряди Ада. Десь за місяць, прийшли Світлана і Олена — вони разом перевелися в наш підрозділ. А вже перед нашими першими бойовими виховами у нас з’явилася Оля — медик роти. А вже тут, на Донбасі, до нас мобілізувалися ще чотири дівчини, — розповідає Тетяна.
Зараз у батальйоні на рівні з чоловіками служать жінки. І саму в підрозділі «Щедрик» вони отримали те, про що мріяли — вони літають.
— Наш командир Іван проводить із усіма співбесіди. Усе це демократично — визначають, куди людина піде, бо людина може сказати: «Я в цьому нічого не розумію». Я так само командиру відповіла: «Яке БПЛА? Я в автослужбі, я не знаю, як воно виглядає». А він сказав: «Нічого, всі будуть літати», — усміхається, згадуючи співбесіду, Тетяна.
І таки полетіла. Рота спочатку служила на Запорізькому напрямку, потім вже підрозділ «Щедрик» перекинули на Донбас. Там і проявилася справжня командна робота.
— Коли, наприклад, випадав із строю водій екіпажу — захворів, командир роти, сідав за кермо і був командиром із екіпажем. Виїжджав, вивозив екіпаж, привозив. Брав участь у роботі екіпажів за відсутнього члена екіпажу. Це, насправді, добре, бо тоді у нас немає збоїв у бойовій роботі, і один одного можна замінити. Тобто екіпаж знає роботу своїх побратимів.
Для операторів БПЛА, каже Тетяна, важлива не лише технічна підготовка, а й людський фактор.
— Пілотники — це все ж таки люди з підходом, із творчістю. Їм треба ще на місці імпровізувати: прикрутити, припаяти, ізолентою перемотати камеру, яку підстрелили, і все таке. Тож ми між собою комунікуємо і на виїздах, і в побуті.
Спільний побут, це найважче, зізнається Тетяна.
— Коли ти живеш постійно як у гуртожитку, важко. Бувало, що у нас екіпажі переміщувалися, бо люди одне від одного втомлювалися. І це нормально.
Попри навантаження, у підрозділі намагаються дбати про психологічний баланс і відпочинок.
— У нас узагалі немає проблем із відпустками. Звідси відпускають без перешкод — усе нормально. Є можливість відпочити, до нас приїжджають родини. Тож усе добре, — каже Тетяна.
Ремонтна майстерня від волонтерів
Волонтери допомогли облаштувати для «Щедрика» мобільні майстерні — і це справді вагома підтримка. Адже тепер будь-яку проблему можна вирішити безпосередньо на місці, маючи для цього необхідне обладнання й фахівців.
— У нас в батальйоні є окремий ремонтний взвод, ми його називаємо «Лаба» між собою. Там займаються ремонтом, підготовкою БПЛА всіх типів, якщо це можна вирішити на місці. Бо є такі типи БПЛА, які на місці не ремонтуються. І от нам волонтери зібрали дві модернізовані ремонтні майстерні. Чим вони зручні? Вони мобільні. Тобто взяв і поїхав. Враховуючи нестабільність лінії зіткнення, мобільність — це дуже зручна штука. Ця майстерня з усім інструментом, не треба бігати, шукати паяльник чи моток.
Мрія про власну мобільну СТО у підрозділі.
— Ми б хотіли мобільне СТО. Воно коштує недешево, і на такі речі складніше збирати. Люди більше жертвують, коли є яскрава картинка — БПЛА щось підриває, грибочок такий гарний видно. А коли треба ремонтувати — це не чіпляє, на жаль.
Утім, скільки б романтики не було в роботі екіпажів БПЛА, небезпека завжди поруч — і Тетяна говорить про це без прикрас:
— Літакові системи розташовуються приблизно на тій самій лінії, що й артилерія — іноді трохи далі, іноді ближче. Бувало, прилітало зовсім поруч, і КАБи теж були… Бо ворожа розвідка працює. Іноді навіть дуже добре працює — у них технічні можливості кращі. Але наші хлопці — молодці, швидко навчилися збивати їхню розвідку FPV-дронами, — розповідає Тетяна.
Тетяна згадує перші знакові моменти в цій сфері:
— Коли з’явилася тема протиповітряної оборони проти «Зали» і «Орлана»… Я пам’ятаю, ще на Запорізькому напрямку нам показали перше відео, як хлопці FPV-шкою збили «Залу». І це було таке враження: «Нічого собі!». А вже за місяць-два з’явилися цілі екіпажі FPV-шного ППО.
Із таких подробиць складається загальна картина: у роті є своя «Лаба», волонтери допомагають мобільними майстернями, екіпажі вчаться бути взаємозамінними, а на передовій — і труднощі, і винахідливість, і гумор, і те, що робить підрозділ живим.
В українських підрозділах БПЛА щодня випробовують нові методи боротьби з ворожими дронами. Війна у небі сьогодні — це постійне навчання, винахідливість і навіть трохи гумору. Одну з історій Тетяна згадує зі сміхом:
— Це було смішно і страшно водночас. Ми стояли ще за Мирноградом, або в лісосмугах, або в селах. І якраз цю лісосмугу зачищувала інженерна рота — чистили, аби ворог туди не зайшов. Лісосмуга наповнена людьми: ті пиляють, ті рубають. І поруч з нами стояв FPV-екіпаж, відомий в Україні, який саме полював за російськими БПЛА. Наш «Лелека» якраз заходив на посадку, повертався з маршруту. Пілот стояв у лісосмузі, аби його не видно було з неба. І тут над нами вибух! Ми не розуміємо, що сталося. І метрів за чотириста падають уламки «Зали». Тобто її збили хлопці: вона шмякнулась, догорає.
Звісно є спеціальні військові програми, які допомагають розуміти, чи чисте небо. Але іноді буває й інакше — весело й небезпечно водночас.
— У всіх БПЛА-шників є такі веселі історії, — усміхається Тетяна. — Коли твій літак повертається назад, а відео пропало, бо заглушили РЕБ — це нормально. І ти не знаєш, де він. І раптом чуєш — з усіх сусідніх лісосмуг починають стріляти в небо. Ми розуміємо: «О, наш повертається!». Усі бачать — щось летить і стріляють. Хоч ми й повідомляємо в додатки, що зараз літає наш БПЛА, але все одно всі стріляють! Особливо піхота.
Іноді навіть доводиться буквально кричати в поле:
— «Не чіпайте! Це наш літак!» — або попередньо проходимо, кажемо: «Здрастуйте, ми тут політаємо, не стріляйте, будь ласка. Ось, бачите — це наша «Лелека». А «Зала» виглядає інакше».
Аби уникнути «дружнього вогню», українські пілоти навіть почали маркувати свої безпілотники:
— Наші почали клеїти на крила ронделі — як на літаках чи гелікоптерах, блакитно-жовті кружечки. Але росіяни теж не дурні — теж почали собі клеїти. Отакі історії, — сміється військова. — У нашій роботі без гумору ніяк.
Політика, вибори та інформаційне перевантаження
Тетяна, яка має журналістський досвід, чесно визнає: відстежує новини, але пріоритети вже не журналістські.
— Читаю новини, але для мене зараз... Я краще десь там у бліндажу, ніж ось цей весь треш політичний дивитись, — каже вона про нинішні політичні розмови.
Тетяна відзначає, як складно сприймати інформацію тим, хто не працював у медіа: темп новин надзвичайно швидкий.
— Великий інформаційний потік. Але я б поки не хотіла брати в цьому участь.
«Немає коли сваритися»
Сила колективу у «Щедрик» — у збереженні єдності без воєнщини й політики.
— Мені подобається, що у нас ні на рівні роти, ні на рівні батальйону немає політичних суперечок, — розповідає Тетяна. — Тут усі різні, з різними політичними вподобаннями, віряни й невіряни, але немає конфліктів у цьому плані. Бо просто немає коли.
Усі зосереджені на роботі, результатах і завданнях. Тут не можна просто «відчергувати» чи «відсидітися» — такий підхід не приживається.
— Коли такі люди і трапляються, то вони швидко від нас губляться. Вони десь зникають, бо розуміють, що тут просто числитися й сказати «я був в ЗСУ» не вийде, — пояснює вона.
Як народилося «Зло»
Питання позивного для Тетяни стало несподіваним.
— Спочатку служила і потреби в позивному не було, бо у мене були інші задачі —здебільшого юридичні. А от у «Щедрику» знадобився. Командир каже: «Треба позивний».
Ідею запропонувала донька Тетяни:
«Мамо, ну ти ж злишся на несправедливість», — сказала вона.
«Слушно, буду «Зло», — відповіла Тетяна.
Так позивний і прижився. Командир лише усміхнувся: «Нормально, підходить».
— У нас багато позивних повторюються, але я поки зустрічала лише одного «Злого». А я — не «Зла», а саме «Зло», — пояснює Тетяна.
Сильні, різні, але разом
Ділюся враженнями з Тетяною, кажу: у підрозділі немає схожих людей — усі різні, але усі свідомі, освічені, відкриті. Тетяна з цим погоджується.
— Таку атмосферу в колективі важче створити, аніж просто прийти й сказати всім: «Команда!». Якби була типова класична воєнщина — не пояснювати, чому треба, а просто сказати: «Так треба. Рівняйсь! Струнко! Шикуйсь!». Але в нас такого немає.
У колективі звикли до діалогу, дискусії. І хоча це створює додаткову динаміку, саме завдяки цьому з’являються нові ідеї та ефективні рішення.
— З одного боку, класно, бо кожен зі свіжою головою щось скаже, своє додасть, покращить. З іншого боку — це дискусія. Проте вже прижилися, притерлися за ці роки, поки ми у «Щедрику», — усміхається вона.
Про зручність і форму: від «не підходить» до жіночого крою
Проблема «уніформи, яка не підходить» — була реальна ще кілька років тому. Раніше бійці жіночої статі змушені були носити чоловічу форму, яка мала іншу посадку по талії і плечах — і це створювало дискомфорт.
Тетяна розповідає, що зараз ситуація змінилася: батальйон одним із перших отримав жіночі зразки форми — не імітацію на основі чоловічого крою, а справжній жіночий покрій.
— Зараз я ось отримала першу літню жіночу форму. Вона дійсно зручно сидить на мені, ніде не жме, не заважає, у плечах нормальна, по талії йде не так, як чоловіча.
Наша героїня пояснює, що на введення нової форми вплинули кількість жінок у підрозділах, заявки від батальйонів і планування центрів забезпечення. Завдяки запитам від мобілізованих жінок і рішучості підрозділів, жіночі комплекти почали надходити і на бойові фронти.
— Спочатку жіночу форму видавали переважно бойовим батальйонам, — каже Тетяна. — Ми були одними з перших, хто отримав такі комплекти. Є різні розміри, і навіть берці — «талани» — можна підібрати свого, аж до 36-го.
Маленькі покращення — велика різниця
Для бійців, які щодня виконують складні завдання, комфорт екіпірування — це не дрібниця. Правильний покрій, підходящі берці та зручність у русі впливають на працездатність і безпеку.
Тетяна пояснює, що перехід із цивільного життя до військового дається непросто — навіть у таких, на перший погляд, дрібницях, як взуття:
— Коли все літо ходиш у сандалях, а потім узуваєш берці — спочатку здається, що ноги просто не твої. Але ж у кросівках не полізеш по розбитому склу, шиферу чи металу — це небезпечно. Так, незручно, але з часом звикаєш, — усміхається Тетяна.
Захисниця з усмішкою говорить, що питання комфорту на війні все ж — поняття відносне:
— Комусь щось не подобається: берці не такі, шолом незручний. Чесно кажучи, війна взагалі незручна. І форма, і броня, і шолом — усе створене не для зручності, а для захисту. Постійно чипляєшся шоломом, волосся під ним як після бурі. Але до всього звикаєш.
Попри всі труднощі, Тетяна відзначає позитивні зміни в армії України:
— Армія вже адаптується під жінок. Спочатку було складно, але тепер бачимо прогрес. До 2022 року було приблизно 40 тисяч жінок у ЗСУ, а зараз — уже близько 70 тисяч. І значна частина з них — на передовій. Міноборони це навіть офіційно озвучує.
Стереотипи, медсестри і реальність фронту
Якщо на початку великої війни жінка в ЗСУ вважалася ніби статистичною похибкою і не вважали за потрібне забезпечувати. Зараз усе більше жінок йде в армію. Рекрутингові центри фіксують, що багато жінок цікавляться вакансіями в ЗСУ. А стереотипи про жінок в армії кардинально ламають самі жінки.
Історія Тетяни з позивним «Зло» — це розповідь про силу, вибір і справжню рівність на війні. Вона прийшла до війська не з наказу, а зі свідомого бажання боронити країну. Зіткнулася з упередженням у військкоматі, коли почула: «Нам жінки не треба». Проте замість того, аби відступити, Тетяна пішла далі — пройшла від тилової служби до оператора безпілотника, довела, що може працювати на рівні з чоловіками й несе відповідальність за свій підрозділ.
Її історія — про внутрішню силу, яка не потребує доведення. Про професіоналізм, який не має статі. І про те, що на фронті немає «жіночої» чи «чоловічої» роботи — є спільна боротьба за життя і свободу.
— Хай хто-небудь ще скаже: «Жінці тільки медсестрою». Спробуйте самі під обстрілом витягти бійця з поля бою, перев’язати йому рани і не зламатися. Тоді поговоримо, — каже Тетяна.
У її словах — не гнів, а гідність. Бо війна вже давно стерла межі між «може» і «не може». І жінки, такі як вона, щодня доводять: бути «Злом» для ворога — це теж прояв великої любові до своєї землі.
