Ще кілька років тому Юлія Саприка не могла б уявити, що колись здобута освіта у фізтеху знадобиться їй на війні. Що улюблена квітка Піон стане її позивним. Що мрія бути військовою стане реалією її життя. А її голос стане таким же впізнаваним, як голос телеведучої. І вона щоденно звертатиметься до своїх слухачів зі слів: “На зв’язку піон”.
Юлія Саприка — дівчина-зв’язківець 98-го окремого батальйону територіальної оборони «Азов-Дніпро», яка входить до складу 108-мої окремої бригади територіальної оборони. Радіотелефоністка з позивним «Піон» — наша землячка, петропавлівчанка нині захищає країну в лавах Збройних Сил України.
Про зв’язок згадують тоді, коли його немає, — говорить Юлія й розповідає нам про те, як вона стала радіотелефоністкою ЗСУ.
Виховання дали бабуся й дідусь
Юлія — з Петропавлівки, все дитинство та юність пройшли у бабусі Ніни й дідуся Олександра. Юлії було сім років, коли не стало мами, 2017 року не стало в тата. Виховувала дівчинку бабуся й дідусь.
- Мені бабуся і дідусь — більше, аніж батьки, бо вони впродовж мого життя зі мною. Мені складно сказати, хто такі батьки, бо в моєму житті їх було замало. Мами не стало, я тільки пішла до школи. Я думала, якби у мене були батьки, що у мене, може, життя по-іншому склалося б. Можливо була більш жіночна, більш вихована, хоча мені здається я ніколи не завдавала великих клопотів бабусі й дідусю. Навіть коли навчалася в Дніпрі, бабуся завжди знала, де я проводжу час і чим займаюся. А от свою долю я створювала сама, от як вирішила, так і зробила, — ділиться Юлія.
2010 року Юлія закінчила Петропавлівську загальноосвітню школу №2.
Попри прагнення служити у війську дівчина вирішила вищу освіту здобувати в сфері затребуваних професій. Після школи Юлія вступила на фізико-технічний факультет у Дніпрі. Згодом отримала й другу вищу освіту за фахом бухгалтер.
- У мене є брат і сестра, тітчині діти. Вони пішли на фізтех і я подумала, що технічна спеціальність має бути і в мене. Другою вищою освіту обрала економічний облік і оподаткування. Зараз я розумію, що бухгалтером бути — це дуже класно й прибутково.
Обидві освіти дівчині дуже знадобилися в житті.
- Технічний захист інформації, автоматизація та її обробка — це те, що я вчила на факультеті фізтеху, і це те, що зараз, що я зараз роблю в своєму батальйоні, адже я ще маю відповідальне завдання — контроль зв’язку. Мене в штабі всі командири вважають найтолковішим зв’язківцем. І я розумію, що моя освіта мені в цьому добре допомагає, — пояснює Юлія.
Дві вищі освіти згодилися в житті
Під час навчання в університеті, Юлія замислювалася про вступ до лав ЗСУ. У неї з’явилося бажання стати військовою. Зараз їй 25 років і вона служить у Збройних Силах України. Однак шлях до служби був непростим.
Після навчання у виші Юлія лишилася в місті Дніпро та почала працювати за спеціальністю: трішки в міській адміністрації, в службі техпідтримки ПриватБанку та в комерційній компанії (в техпідтримці служби кредитування).
- У мене була гарна робота, нормальна зарплата. Вистачало на квартиру, покупки, прогулянки. Бабуся допомогла мені. Я думала проте, що потрібно щось змінювати: піти на курси в IT-сфері або вебдизайн. Плани були саме такі. І насправді не вірила, що буде війна, яка все змінила в моєму життя, — згадує Юлія.
Початок повномасштабного вторгнення
23 лютого був звичайним днем для Юлії: ходила по магазинах, обирала новий одяг, в то же час знайомий закуповував продукти, консерви. Дівчина не розуміла, що відбувається.
- Ми якось гуляли з друзями, і хтось сказав, що буде війна. Я відповіла: "Ні, не може бути такого!" А потім 24 лютого я прокидаюся, відкриваю робочий чат, а там всі пишуть: "Війна почалася". Вибухів я не чула, бо жила на Новому березі. Вийшла в місто — черги кругом, полиці порожні в магазинах... Хаос. На роботу ми не поїхали, працювали з дому.
Юліх хотілося вірити, що все це швидко закінчиться, але все тільки починається. І прийшов час для ще університетського обміркованого рішення.
- Робота вже була суцільний негатив. Люди брали кредити, їм потрібні гроші, але вони не читали умов. А потім — війна, платити нічим, роботи нема, ще й десь щось розбомбили або окупували. І тоді починаються дзвінки в техпідтримку: сльози, вмовляння, скарги… Я зрозуміла, що більше не витримую. Я не знала, що таке ТрО. Я думала, що це просто щось на добровольчій основі — йдеш, чергуєш, допомагаєш. І напевно це вже було прийняте рішення, — говорить Юлія.
“Візьмемо цю дівчину”
Одна з прогулянок містом звела Юлію до військкомату.
- Зайшла у військкомат і кажу: “Вітаю, хочу до вас. Заберіть мене!” Потім подала всі документи. Спочатку мене хотіли взяти парамедиком — я вже була готова, влітку пройшла курси, придбала турнікети та інше необхідне спорядження. Але зрештою потрапила до зв’язківців, — згадує Юлія.
Саме тоді формувався 98-й батальйон, з’явилися вільні місця. Юлія одразу потрапила в цей батальйон.
- Начальник зв’язку — Юрій Іванович Смола — виявився випускником того ж університету, що і я, моє освіта підійшла. Він сказав: "Добре, візьмемо цю дівчину", — каже Юлія.
Юлія пройшла навчання, курс молодого бійця, вивчила зброю та стрільбу. Це був листопад 2022-го.
- Я дуже довго чекала. Ще було навчання та злагодження. Після якого я повернулася на Запорізький напрямок, де батальйон закріпився. Зараз один наш батальйон утримує територію, яку мали б утримувати два. Звязківці теж в дефіциті.
Радіотелефоністка Піон
Її голос зараз вже впізнаваний в батальйоні. Піон на зв'язку…
Із вибором позивного Юлія не мешкалась:
- Я люблю піони. Просто обожнюю ці квіти і їхній запах. Коли квітнуть піони й пахнуть на вулиці, вдихаю цей аромат і насолоджуюся. Це красиві квіти. А ще "Піон" — це ж гармата великого калібру. Я подумала: раз я не худенька дівчина, то можна провести таку паралель. Тож обрала собі позивний Піон, — розповідає наша героїня.
Логістика і зв'язок були необхідні
У грудні минулого року батальйон дав добру відсіч ворогу, який наблизився до їхнього місця дислокації.
- Випадково побачили, як лізуть росіяни. Виявилося, що це диверсійна група, їх вже чоловік 20 сиділо в селі по хатах і підвалах. Планували штурм, але наші хлопці знайшли точку і вдарили по ній ПВОшкою. Так зірвали ворогу штурм.
Юлія зізнається, що то був дуже напружений період для батальйону.
- Не було логістики, усе прострілювалося. Не підвозили ані продукти, ані пальне, нічого. Хлопці були навіть без їжі. Тоді почали скидали припаси води, їжі, бензину. Але все розбивалося, поки не придумувати, як правильно скидати, як пакувати.
Юлія чітко виконувала свою роботу.
- Я по рації передавала координати, казала: “Приймайте подарунок!” Відповідали: “Добре, ловимо”. Отака була логістика. Зараз, здається, трохи легше.
Фарлеп, Мосі, Моторола…
Система зв’язку, яка зараз працює українські зв’язківці, значно перевершує ту, яка була до початку АТО та початку повномасштабного вторгнення. Юлія розповідає чим сьогодні користуються для зв'язку.
Користуються звязківці комплексом комунікації «Фарлеп», який є відкритим каналом зв’язку. З телефонів є захищений військовий зв’язок — "Мосі". Мають радіостанції. Звичайні ручні рації R7 "Моторола" — це цифровий зв'язок, не аналоговий. Є ретранслятори: зазвичай один працює в тилу, другий — на позиціях, третій — між цими точками на випадок, якщо щось вийде з ладу. Користуються Starlink'ом. Є ще запасні альтернативи — наприклад, французький "Tooway", які, як каже наша героїня, на щастя не доводилося використовувати.
Передача інформації це постійний процес.
- Радіотелефоністи щогодини проводять опитування — перевіряємо позиції, чи є зв'язок, чи ні, яка ситуація. Доповідають, зазвичай, по рації. Є своя таблиця сигналів, у кожного батальйону своя шифровка, де кожне слово має якесь значення: одне слово — все добре, інше — обстріл і так кожне слово, — пояснює Юлія.
Шифрування періодично змінюється, так як ворог також з часом може "вичислили" шифр.
- Переконана, що за нами постійно слідкують вороги. Тому таблицю періодично змінюємо. Зазвичай шифруванням займається начальник зв'язку, у нас це Юрій Іванович. Усі ознайомлюються і ми розуміємо, що означає кожне слово в таблиці. Тобто з одного слова можемо знати про ситуацію на позиціях.
“Піон — на зв'язку”
У батальйоні наразі два радіотелефоніста — Юлія і Борис. Голоси обидвох впізнавані.
- Боря в нас розмовляє з таким акцентом, як Азаров. Каже, наприклад: “ракєтна нєбєзпєка”. Отак щось як скаже, усі сміхом заливаються. Потім кажуть: “Юля, вернись на рацію, бо Боря не дає нам поспати — отак ми регочемо”. Мій голос всім знайомий, взагалі нашим подобається, коли дівочий голос звучить у рації.
Радіотелефоніст — це ключова ланка між комбатом і бійцями на позиціях.
- Уся інформація передається через звязківці. Є оперативні дані. Є доповіді, їх часто теж через мене передають. Також я сама уточнюю: що там по обстрілу, які втрати. І для цього використовуємо наші засоби зв'язку в залежности від ситуації. Телефоном або по рації, якщо зв’язку немає, — говорить Юлія.
Рації є в машинах, у командирів, на позиціях, на місцях дислокації. Аби увесь батальйон був у курсі, що відбувається.
- Як зв’язківець — я повідомляю і про “Тривогу”. Наприклад щось розвідка виявили підозріле. Я доповідаю, і туди летить "Мавіком" і дивиться, що там за фонарики: ворог чи просто тварини бігають. Звісно зворотній зв'язок, теж через мене, — розповідає військова.
Зв'язківців у ЗСУ не вистачає
Юлія впевнена, що кожна людина має займатися тим, що вміє і хоче.
- Я одного разу спробувала навчити побратима сидіти на зв’язку. Сиджу, дивлюся, думаю: "Ні, не вийде". Навіть не те, що не навчиться — просто це не його. Він от уміє дроти крутити — нехай і крутить. Було таке, що не вистачало людей. І ми ходили 2 на 2. Але це дуже тяжко, бо часу не вистачає на елементарне поспати. Не сплю, бо ще після зміни залишаються якісь папери в стройовій. Допомагаю взводу, командиру.
“Офіси” в полях
Аби мати уявлення про роботу радіотелефоністів, то варто знати, що військові звязківці не сидять так би мовити в “офісі”.
- Наші, так би мовити "офісі" — в полях. Штаб за методичками має бути не менше ніж за 5 кілометрів від позицій. Але зазвичай ці місця ближче до передової. Бувають, ще небезпечніші місця, куди можна зайти лише пішки. Ми виїжджаємо, чергуємо по дві доби. Нам підвозять раз на день їжу, щоб менше світитися. Є зала з моніторами, де розвідка слідкує за ситуацією. Маємо монітор ППО, де видно, куди летять "Каби" і шахеди. Можемо бачити ракети та їхній напрямок. Тож це це ціла система зв'язку, яка контролює всю ситуацію на території. Звісно врог має такі штаби, і наша розвідка намагається вичислити, де саме такий штаб. Було в нас, що завалило штаб під час обстрілу.
Зважаючи на на все, що нам розповіла наша героїня, розуміємо, настільки важливий зв'язок на війні. І попри те, що ми живемо у 21 сторіччі, технології досить на високому рівні, але радіозв'язок лишається затребуваним, бо надійний. Відтак зв’язківці в попиті.
- Звичайно всі думають, що зв’язківець просто сидить на рації, але ні. Є купа важливої роботи і паперової (куди ж без неї). Треба записувати всі команди в журнал. Є пошта, вона теж на нас. Розвідка дає команди: куди, що летить, чи вмикати чи вимикати РЕБ. ППО-шники дають команди. Комбат дає команди: “Стріляти!”, “Зробити простріл” чи скоригувати орієнтири, — пояснює Юлія.
Окрім того, ще потрібно переконатися, що отримувач почув команду. Якщо це щось важливе — перевірити ще раз.
- У нас, наприклад, немає поняття "ракетна небезпека". У нас вона постійна. Обстріл може бути у будь-який момент. Якось у січні влучило у село. Що саме “прилетіло” — не знаю. Вирва була велика, її швидко закатали. А от медикам автівку побило, яку волонтери передали. У хатах вікна вилетіли.
Про зв'язок згадують, коли він зникає
Коли немає зв'язку, немає інформації, для цивільних виникає інформаційний вакуум, а для військових — це великі ризики.
- Нещодавно, після прильоту по позиціях перебило кабель, довелося всіх переводити на третій ретранслятор. Потім скидали антени дроном, хлопці міняли проводи. Мобільні телефони не використовуються, бо його прослуховують. Усі помічають зв’язок, лише коли його немає. Він важливий для взаємодії між ротами, артилерією, розвідкою, — говорить радіотелефоністка.
Зі Starlink’ом теж є нюанси.
- Хлопці вмикають Starlink на короткий час, адже він нагрівається. Аби його не було видно в тепловізор, заряджають від акумуляторів, — пояснює наша героїня.
Рації — найнадійніший спосіб зв’язку
У розповідях про зв'язок, шифри й важливість передачі інформації згадався один історичний факт часів Другої світової війни. У 1941 році Британія розсекретили шифрувальний німецький код Енігма, який не піддається розшифровці, дозволяючи німецьким загарбникам безперешкодно передавати важливі відомости. Коли головоломку розгадали це суттєво скоротило тривалість війни і врятувало неймовірне число людських життів. Відтоді минуло багато часу, історія знову повторюється, наразі загарбницькою виявилася сусідня держава — триває російсько-українська війна. Радіозв'язок лишився важливим як і багато років тому.
- У Другій світовій були одні методи розшифровки зв'язку, зараз технології інші, але принцип той самий, — говорить Юлія. — Нещодавно перша рота випадково вийшла на зв’язок із "Тамбовом" — це, за словами розвідки, ворожий розвідник. Після таких “перемовин” звісно почали перепрошивати рації. Варто зазначити, що і наші розвідка, і ворожа працює. Тому пересторога тут не завадить.
Життя у польових умовах
Про умови життя на війні можна багато розповідати. Адже про комфорт зазвичай не йдеться. У польових умовах варто пристосовуватися до всього, що є, облаштовувати свій побут.
- У нас, слава Богу, є баня: шатер на дві кабінки. Це самі робили, волонтери допомагали, щось у складщину купували. Стосовно прання нам капелан придбав дві пральні машинки — великі, хороші, — розповідає Юлія. — У селах працюють магазини, тож можна придбати те, чого не вистачає. У одному з прифронтових сіл три ларьки із шаурмою, а ще на дому можна зробити навіть манікюр і педикюр. Люди не виїжджають зовсім з прифронтових сіл, незважаючи на близькість фронту. Намагаються жити й працювати в своїх селах.
Загалом в побуті, які на фронті виручає транспорт.
- Є своя машина — значить, є можливість поїхати в баню чи магазин, бо час завжди обмежений. Ремонт, звісно, дорогий, адже це і бездоріжжя, і постійні обстріли. Але без автівки ніяк — ні на виконанні завдань, ні в побуті, — ділиться Юлія. — Щодо харчування: буває, що не вистачає продуктів до кінця місяця, але це не суттєво. Вважаю, що нам гріх скаржитися.
Проблематично, як напевно для всіх військовослужбовців, знайти житло, бо місце проживання зазвичай захисники й захисниці шукають самотужки.
- Хати є і за гроші, й за немалі гроші. Деякі пустують, бо господарі бояться здавати — думають, що буде безлад. Хоча в нашому батальйоні все культурно. Але є й інша сторона: будинки руйнують ворожі снаряди. Недавно було влучання в хату, де жила бабуся. Наші хлопці допомогли відбудувати — зробили навіть краще, ніж було: стіни, стелю, всю чорнову роботу. А потім знову прилетіло… Тепер ні даху, ні самої хати. Пам’ятаю ще один будинок, у який влучив снаряд… Господарка загинула. Жінка вже була виїхала, але потім повернулася. Така доля…
Ворог нищить техніку, нищить інфраструктуру, нищить повністю села.
- Це дуже страшно, коли чуєш свист і розумієш, що снаряд десь поруч падає. У мене були такі випадки: якось розірвався снаряд прямо над нашим будинком, чую, як ніби горох сиплеться. А потім все ближче й ближче лягають удари. Чую — свистить, потім — бах, ще раз — бах. У мене хата з крючків пішла, двері відкриватися почали. Потім ще два — ще ближче впало. Світло вибило. Потім дуже близько вдарило, я аж запищала. Погребу немає, лише в бліндаж через дорогу бігти. Чую — ще бах і металевий звук — розумію, що десь у техніку влучило. А після обстрілу бачиш наслідки: знесені дахи. розтрощені автомобілі. Такі реалії нашого військового життя.
Про такі обстріли Юлія говорить, що передумова цьому — ворожа розвідка.
- Обстріли це не про просування фронту. Це про розвідку. Літають дрони, розвідують. Коли ти чуєш, що цілий день літає над нами якийсь дрон, то ти розумієш чудово: буде обстріл. Дрони-розвідники — це страшно. Їх стало більше. FPV-дрони скидають боєприпаси. Але наші хлопці гарно працюють: збирають дрони: підлітає дрон, а його раз і посадили. Хлопці наші — красунчики.
Юлія продовжує нести службу в 98-му батальйоні. Попри небезпеку, робить ту справу, яка їй так до вподоби. Тепер вона впевнена, що недарма свого часу навчалася у фізтеху, що бути військовою — не було просто мрією, це доля готувало її до важливого етапу в її житті. І від неї в тому числі залежить, як українські захисник та захисниці виборюватимуть волю Україні. Тож на її радіостанції лунатиме безперебійно до перемоги: “На зв'язку піон”.
