Білозерське — невелике шахтарське місто біля Добропілля, де війна спершу здавалася далекою. Та коли вибухи стали ближчими, Наталя Дьоміна разом із сином залишила рідний дім і переїхала до Миколаївки. Тут вона почала все з нуля — нова робота, новий дім, нові люди. І життя, яке знову стало мирним.
Наталя виїхала з рідного міста в липні 2022 року. Каже, що майже все життя минуло саме там.
— Народилася в селі поруч з містом Білозерське, з родиною жила вже в місті. Заміж вийшла: чоловік на шахті працював, а я — продавчинею. Двоє наших синів там школу закінчили, вже виросли: старшому синові 26 років, молодшому — 18.
А потім у родину прийшла трагічна подія: помер чоловік Наталі. Родина важко переживала втрату рідної людини. Та попереду було ще одне важке випробування.
24 лютого 2022 рік — Наталя пригадує день повномасштабного вторгнення російської армії на територію України.
— Як, напевно, усі українці, вранці прокинулися — у новинах сказали про початок війни. Нічого не розуміла. Перші дні у нашому місті було тихо. Обстрілів не було. Ми чули десь далеко вибухи, але в місті — ні.
Життя ще трималося на звичних речах.
— Я працювала продавцем у продуктовому магазині. Магазин спочатку продовжував працювати, а потім його зачинили.
Причини закриття магазину — не вибухи, а повільне згасання життя в Білозерському.
— Позакривалися магазини, аптека одна працювала, банкомати вже на поповнювали. Найближча аптека, де можна було купити ліки була в Межовій, вже в Дніпропетровщині — туди їздили за ліками, продуктами, бо вдома нічого не було.
Великі мережі магазинів, зачинилися одні з перших.
— Супермаркети АТБ, «Варус» може ще з тиждень попрацювали й закрилися. Люди виїжджали, життя ніби зупинилося.
Здавалося, що згодом життя почало трохи повертатися.
— 2024 року «Варус» у Білозерському відкрили. Це було повзяано з тим, що люди поверталися додому. Проте то все була ілюзія, бо того з року війна зайшла в Білозерське. І знову стала пустка, ні магазинів, ні людей.
«Діти гралися, а дрон підлетів до вікна»
Наталя каже, що рішення про виїзд з Білозерського прийняла не одразу. Старший син із родиною виїхав навесні 2022-го. Матір з братом кликав до себе.
— Старший син з невісткою поїхали приблизно через місяць після початку повномасштабної. Їхали до родичів, потім переїхали в Миколаївку, де й облаштувалися. Потім і нам сказав: «Що ви там удвох залишилися, їдьте до мене».
Наталя з молодшим сином залишалися в місті довше, але все ж вирішили переїхати до Миколаївки.
— Наш будинок в Білозерському по вулиці Молодіжна довелося покинути. Виїхали ми звідти 2022-му році. Два роки прожили в Миколаївці, вирішили, що треба забрати речі з Білозерського.
Коли повернулися по речі, Білозерське вже було іншим — зруйнованим і спустошеним.
— Місто було не впізнати. Обстрілювалося. Люди ще лишались в місті — навіть мої батьки та брат із родиною. Були там, поки ще можна було, але згодом виїхали у Черкаську область.
Наталя зізнається, що тепер, знаючи зі слів рідних, про життя у місті: у постійному страху, сумнівів не лишилося, що рішення про переїзд було правильним і виправданим.
— Прильоти: «КАБи», дрони… Це дуже страшно. Ні дітям, ні дорослим не можна у двір вийти. Дрони одразу нападають, падають без різниці на кого — навіть на дітей, — розповідає Наталя.
Розповідає наталя про випадок, коли дрон підлетів до будинку рідних.
— Діти гралися на підлозі, а дрон підлетів до вікна. Було спекотно, вікна відкриті. Діти научені — військові показали, що треба завмерти, якщо поруч дрон — не рухатися, перевернути телефон горілиць і завмерти. Так і зробили. Слава Богу, він відлетів убік.
Шахеди стали нічним жахом міста, до якого люди змушені були звикати.
— Шахеди прилітали щоніч. Людям радили виходити з будинків десь у лісосмуги — там, де трохи безпечніше. І люди з дітьми, з хворими, з 10 вечора до четвертої ранку сиділи там. Так минув, мабуть, цілий місяць.
Тривоги в місті не вщухали. Небезпека була цілодобова. Весна і початок літа в рідному місті стали пекельними.
— Обстріли почалися десь чотири місяці тому. До того було тихіше — десь бахне, десь димок. А щоб прямо по місту били — ні. А потім почалося… Влітку цього року вже фактично всі виїхали з міста. І виїхали вчасно, бо зараз там усе палає. Місто спустошене і розбите…
«Батьки досі думають, що повернуться додому»
Наталя згадує про рідне місто спокійно, але з відчуттям втрати. У її словах — буденність війни, коли потрібно не лише виїхати, а й навчитися жити наново.
— Батьки в Черкаській області винаймають будинок. Хатинка маленька, але їм вистачить. Вдалося навіть щось забрати з дому, але багато що залишили, бо досі думають, що повернуться додому.
Жінка замовкає на мить.
— Сподіваються… Вони досі не сприймають думки, що вже не повернуться…
Сама Наталя виїхала вчасно з міста, ще до того, як місто спорожніло та опинилося під ударами авіабомб.
— Ми тоді забрали всі речі з квартири. Просто зачинили двері й поїхали. Бачила викладають в групах відео з міста, наш дім цілий. Просто місто спорожніло. Я його запатаю гарним, цілим.
«Ніби все життя жила в Миколаївці»
Новий дім Наталя знайшла у Миколаївці. Не лише житло, а й роботу.
— Приїхала в Миколаївку, побачила оголошення про вакансії — і влаштувалася на роботу. По своїй спеціальності, продавцем у магазині «Абсолют».
Початок нового життя був нелегкий. Нове місце, нові люди, незнайомі…
— Спочатку було важко. А зараз іду селом — усі вітаються. Уже місцеві мене знають. Почуваюся тут, як удома.
Наталя усміхається.
— Обжилися. Добре тут. Завели друзів, купили будинок, садимо город — усе, як у селі. Нове життя. І вже не хочу нікуди їхати, бо почуваюся тут, як удома. Не так важко було залишати квартиру в Білозерському, як тепер було б покидати дім у Миколаївці.
Миколаївка стала новим життя, новим домом і спокоєм, який вона цінує понад усе.
— Треба жити. Майбутнє буде. Того що було в Білозерському вже не буде, минулим жити не варто. Вірю, все буде добре, — підсумовує Наталя.
Жінка звикла щодня стежити за новинами, аби знати, що відбувається вдома, на Донеччині, де залишилися спогади й друзі.
— Дивилась зранку новини — такий обстріл був... Спортзалу зруйнувало, новий зовсім був…
Розповідає, що щоденні руйнування стали звичними для тих, хто ще залишився в місті.
— Багато периферій розбито. Школи, садочки, будівлі — усе це ворог руйнує у першу чергу.
Голос стихає, коли згадує телефонну розмову з подругою. Подруга мала велике господарство — невелику ферму.
— Зателефонувала подруга, вона ще в селі. Просто ридає. Каже: «Тут усе палає, бахкає, і що нам робити?» Вони мали багато худоби: вівці, кози, корови. Варили сири, мали свою крафтову справу. Усе ж недаром дісталось, тому їм шкода кидати. Я розумію це, але раджу: «Кидайте все: рятуйте себе».
Жінка зітхає:
— Частину худоби вивезли в ближче село, до батьків. Але чи є сенс? 20 кілометрів звідти — теж небезпечно. Розумію, що важко: у справу вкладено час, гроші, життя. Дім дуже прив’язує, а коли є своя справа, це ще важче.
Наталя зізнається, попри все, найбільше хоче аби усі рідні та знайомі були живі та здорові. Бо найважливіше — це життя. Вона поруч із синами. Тішиться, що батьки в безпеці. Будуть нове життя.
— Два мої сини — зі мною. Мають роботу: старший на шахті працював і тут за цією ж спеціальністю. Родина зібралась майже вся. Молодший син завтра їде в Рівне — до дівчини, вона там навчається. Ще поповниться наша родина і це дуже гарно.
Про Миколаївку Наталя говорить із теплотою — як про рідний дім.
— Не знаю, чим мене так закохала Миколаївка. Приїхали — і все припало до душі. Тихо, спокійно. Нове життя — зовсім інше. Ніби я тут все життя жила.
