У селищі Петропавлівка тепер працюють дві нові листоноші, які переїхали до нашого краю з Донеччини — Тетяна Заїкіна та Ірина Демура. Кожна з них пережила складний переїзд через війну, залишивши позаду рідні міста Українськ та Покровськ, і тепер продовжує свою роботу на новому місці. Місцева газета «Степова зоря» знову своєчасно доходить до читачів завдяки старанням та людяності цих жінок, які відновили доставку кореспонденції в Петропавлівці. Тетяна та Ірина діляться своїми життєвими історіями та враженнями про нове місце роботи. Разом ми з’ясували, чим можемо допомогти нашим листоношам поліпшити умови праці.
Історія Ірини Демури: Шлях до нової домівки у Петропавлівці та листоноша за покликанням
Ірина Володимирівна Демура народилася і виросла в місті Покровськ на Донеччині, де пропрацювала листоношею понад 13 років, перш ніж була змушена покинути рідний дім. Протягом свого життя вона спілкувалася з людьми, доставляла їм пенсії, газети, допомагала з оплатою комунальних послуг. У цьому місті вона провела багато років, відчула радість від знайомства з кожним отримувачем, які стали їй майже рідними. Згадує, як жителі чекали її приходу не тільки для отримання кореспонденції, але й для новин та душевної розмови.
- Я з 16 років працюю, — згадує Ірина. — Моя мама теж була листоношею, і я пішла її шляхом, щоб допомагати людям.
Проте, через воєнні дії і поступове скорочення у відділеннях пошти, ситуація змінилася. Штат працівників скоротили, і Ірина була переведена на виїзні маршрути. Коли фронт наблизився, умови роботи стали небезпечними, а родина, яка мала трьох родичів з інвалідністю, потребувала безпеки. З важким серцем Ірина вирішила переїхати до селища Петропавлівка, покинувши рідних пенсіонерів, які так звикли до її допомоги.
Робота та життя в Покровську
До війни Покровськ був затишним містечком зі своїми традиціями, історією та працьовитими людьми. Містяни були дуже прив’язані до місцевих новин, зокрема газет. Ірина розносила газети «Маяк», «Публіка», «Український пенсіонер», «Сім’я» і навіть місцеву пресу з Родинського, шахтарського містечка поряд. У Покровську також працювали два місцеві телеканали – «Орбіта» і «Капрі», які жителі регулярно переглядали для свіжих новин.
- Люди часто мене чекали, бо знали, що я принесу їм новини, телепрограму, аби мали змогу дивитися телевізор, — розповідає Ірина.
Її робота була непростою, але важливою. Вона з теплотою згадує, як відвідувала будинки містян, де кожного вже знала особисто:
- Кожен пенсіонер ставав для мене, мов рідні. Якщо когось місяць не бачила, починала хвилюватися.
Її ділянка роботи була великою, тому для роботи видали велосипед. Однак «робочий інвентар» постійно потребував ремонту.
- Від велосипеда за 13 років тільки рама залишилася заводська, а всі деталі я замінювала власним коштом. Звісно нам пропонували здати велосипед на обстеження, але віддавати його в ремонт — це лишитися без транспорту не на один тиждень. А хто ж розноситиме всю періодику та пенсії людям, — з іронією згадує Ірина.
Виїзд з Покровська
Коли почалася повномасштабна війна, місто постраждало від обстрілів.
- Усі були на нервах, не знали, що буде далі, – говорить вона. — Молодь почала виїжджати, але старші люди залишалися. Мої рідні теж спочатку поїхали, але потім повернулися. Мабуть, уже надто прив’язані до рідного дому.
Ситуація в місті погіршувалася, фронт наближався, і робота ставала все небезпечнішою. Попри обстріли, Ірина продовжувала виконувати свої обов’язки, як і її колеги: вони доставляли людям пенсії, воду, продукти, коли магазини були закриті.
- Поштове відділення навіть після обстрілів працювало безперервно, ми виходили на маршрути, хоч як це було небезпечно, — розповідає вона.
Врешті-решт, Ірина прийняла рішення евакуюватися через загрозу для родини:
- Мій будинок біля залізниці пошкодили після обстрілів, але він і досі стоїть. Та я боялася за онука і за своїх родичів, троє з яких мають інвалідність. Просто не було вибору.
Нове життя у Петропавлівці
Влітку 2024 року Ірина приїхала до селища Петропавлівка. Їй допомогли знайти житло родичі: старий будинок у сусідньому Самарському. Сім’я була вдячна навіть за мінімальні умови: хоча водопостачання відсутнє, електромережа слабка. Однак сусіди підтримали, надавши доступ до своїх ресурсів.
- Складно було прийняти рішення про переїзд, але чекати загострення ситуації в місті, а потім тікати з одною валізою не хотілося, — каже Ірина.
Аби утримувати себе і сім’ю, вона знову влаштувалася на роботу листоношею в Петропавлівському відділенні Укрпошти.
- Роботу знайти було нелегко, та й на допомогу від держави не доводиться чекати, тому довелося одразу йти працювати, — розповідає вона.
Перші дні на новій ділянці були важкими: територія незнайома, назви вулиць часто не збігаються з тими, що використовують місцеві.
- Люди кажуть старі назви вулиць, а я їх не знаю. Іноді навіть крейдою на парканах підписую, щоб не забути. Але вже трохи освоїлася.
Робота з людьми і нові виклики
Жителі Петропавлівки з розумінням поставилися до нової листоноші.
- Люди навіть підтримують, коли я, як російськомовна, починаю переходити на українську, а не все вдається, згадую слова, думки гублю, — ділиться Ірина.
Зараз Ірина розносить газету «Степова зоря», яку в Петропавлівці чекають з нетерпінням.
- Якщо газети привезли пізно в п’ятницю, то обов’язково потрібно доставити їх у суботу, аби у вихідні люди не залишилися без новин. Тут люди, особливо старші, залежать від місцевої газети, де є докладна інформація про життя громади. Дуже чекають на пресу, — говорить листоноша.
Жителі Петропавлівки тепло прийняли нову листоношу, раділи її візитам та жартували, що навіть у темний час чекають її з нетерпінням. Пенсіонери охоче виписували місцеву газету «Степова зоря», аби бути в курсі подій, адже телебачення місцевого немає, а інтернетом старші люди не користуються та й не знайдеш там всю необхідну місцеву інформацію. Ірина з гордістю відзначає, що старші люди тут чекають газету «Степова зоря» так само, як у Покровську колись чекали «Маяк».
Ірина знає, що її робота важлива. Вона приносить у кожен дім не тільки газети та пенсії, але й людське спілкування, таке потрібне самотнім людям.
- У кожному селі є одинокі пенсіонери, які чекають не тільки на пенсію чи газету, а й на людину, з якою можна поговорити, — зізнається вона.
Ірина завжди готова вислухати, розділити радість або горе – вона каже, що люди тут стали для неї дуже близькими.
Ірина зізнається, що професія листоноші стала її покликанням завдяки матері, яка також працювала на пошті, а тепер — і доросла дочка Ірини, що лишилася досі працювати у Покровську, також служить людям, які не змогли або не захотіли покидати рідні місця.
Спогади про Покровськ наповнені теплом і болем. Ірина сумує за рідним домом, який зараз стоїть пошкоджений обстрілами, але залишається надія на повернення.
- Рідне місто — це не лише місце, де пройшло життя, а й люди, які залишаються там, попри всі ризики. У телефонних розмовах із земляками-пенсіонерами відчуваю, наскільки важливе для них хоча б слово підтримки, — ділиться жінка.
Історія Тетяни Заїкіної: шлях із окупованого Українська до нової домівки та роботи в Петропавлівці
Тетяна Ігорівна Заїкіна — вимушено переїхала з Покровського району, міста Українськ, яке у вересні 2023 року потрапило під окупацію. Перші обстріли в Українську почалися ще в 2022 році.
- Ми трималися до останнього, — розповідає Тетяна. — Місто обстрілювали час від часу, ми ховалися, але продовжували жити. Та коли обстріли стали частішими, зрозуміли: треба шукати новий дім.
Навесні 2024 року вона з чоловіком знайшли будинок у Петропавлівці, почали поступово перевозити речі, а в серпні переїхали остаточно. У Петропавлівці Тетяна одразу знайшла нове місце роботи — листоношею.
Місто Українськ у вересні цього року опинилося під окупацією, тож рішення Тетяни про переїзд було складним, але вкрай необхідним. У серпні її родина вирішила залишити домівку.
- У нас обстріли ще з 2022 року почалися, — розповідає Тетяна. — Спочатку ми залишалися, перечікували вдома. Та коли обстріли стали дуже інтенсивними, ми з чоловіком почали шукати інший дім.
У квітні цього року Тетяна з чоловіком знайшли житло у Петропавлівці, де для чоловіка була робота на шахті. Почали перевозити меблі, техніку, а в серпні вже переїхали остаточно.
- Мій чоловік влаштувався на роботу на шахту «Ювілейна», а ми почали робити ремонт у новому будинку, який дуже потребував оновлення, — каже Тетяна.
Нове житло вимагало зусиль, та подружжя вперто взялося до роботи: замінюють вікна, лагодять кімнати та створюють затишок у нових стінах.
Робота соціальної працівниці в Українську
До війни Тетяна працювала соціальною працівницею, допомагала літнім людям і людям з інвалідністю, які залишалися самотніми та потребували особливого догляду.
- Я приходила до бабусь і дідусів, приносила ліки, допомагала по дому, просто говорила з ними, — ділиться вона.
Ще у 2014 році в Українську відчули, що таке війна: вибухи доносилися до міста, яке розташоване за 30 кілометрів від Донецька. Після певного затишшя війна повернулася з новою силою у 2022 році.
- Під час повномасштабного вторгнення обстріли вже почалися регулярно, ми знали, звідки летить ракета, коли почали бомбити села поруч, — розповідає Тетяна.
Обстріли торкнулися й інфраструктури міста: школи, дитячі садки, шахти та будинки пошкодили влучанням снарядів. На початку 2024 року місцеве відділення Укрпошти в Українську припинило роботу після обстрілу школи, адже приміщення пошти також постраждало.
— Після того, як Укрпошту зруйнували, у місті залишився лише один листоноша, який розносив пенсії людям. Але згодом і він перестав працювати через небезпеку, — каже Тетяна.
Соціальним працівникам теж довелося евакуювати своїх підопічних. Одиноких літніх людей перевезли до будинків для літніх людей у Дніпропетровській та інших областях, адже в місті стало небезпечно.
- Ми намагалися, як могли, підтримувати людей похилого віку, але вже просто не було куди подітися. У 2023 році в Українську працювало лише відділення «Нова Пошта», все інше, банки та установи закрилися, — говорить жінка.
Нове життя та робота в Петропавлівці
Після переїзду до Петропавлівки Тетяна стала на облік у центр зайнятості, де їй невдовзі запропонували посаду листоноші в місцевому відділенні Укрпошти.
- Робота листоноші мені була знайома, адже я часто зустрічала листонош, коли вони приносили пенсії моїм підопічним, — розповідає Тетяна.
Тетяна швидко адаптувалася до нової ролі, оскільки в роботі листоноші й соціального працівника було багато спільного: турбота про людей та постійне спілкування з ними.
- Уже два місяці я працюю, — розповідає вона. — Ношу газети на околиці селища, люди називають цю місцевість Лубзавод, маю ділянку по Петропавлівці.
На новому місці, як і в Українську, люди дуже чекали новин, особливо газети «Степова зоря», яку виписує багато місцевих жителів.
- Газету тут чекають з нетерпінням, адже вона приносить новини про рідний край і громаду, — додає Тетяна. Окрім того, люди передплачують журнали, як от «Агробізнес» та різні жіночі видання.
Звикати до нових умов у Петропавлівці було нелегко. Складності в роботі додавали лише незнання території та вказівників вулиць.
- В Українську в нас були таблички з назвами вулиць та номером на кожному будинку, — пояснює вона. — Тут цього часто немає, а коли перейменували вулиці, нових табличок не встановили. Аби знайти потрібний дім, часто запитую у місцевих, і з ними швидко знаходжу спільну мову.
Життя в Петропавлівці: новий початок
Тетяна задоволена новою роботою, хоча визнає, що зарплата невелика.
- Головне – що робота є, а значить, є засоби для життя, — каже вона.
Щодня вона приносить не тільки кореспонденцію, а й частинку тепла і підтримки для тих, хто її чекає.
- Люди тут душевні, охоче знайомляться, запитують, як ми живемо, що відбувається в нашому регіоні. Найчастіше розпитують про те, як місто тримається, як фронт рухається. Я їх завжди заспокоюю, говорю, що все у вас буде гаразд, — ділиться вона.
Для Тетяни її робота – це можливість залишатися корисною. Вона продовжує піклуватися про тих, хто потребує її підтримки.
- Найважливіше – це людське спілкування, можливість допомогти і розрадити, – каже вона.
Відданість своїй справі
Робота листоноші – це не тільки доставка листів чи газет, це й турбота про людей.
- Листоноша, як психолог, знає кожного, відчуває, коли потрібна розмова чи підтримка, — розповідає Ірина. — Бували випадки, коли саме листоноша рятувала життя. Згадую, випадок з нашого міста Покровськ. Листоноша прийшла до одинокої бабусі, стукає в двері, а та не відповідає. Коли вдалося зайти до бабусі, то жахнулися: стареньку знайшли у критичному стані, без їжі та води. Виявляється, що її рідні виїжджали з міста, мали повернутися за жінкою, та самі потрапили під обстріл і загинули. Старенька лишилася самотня, телефон розрядився, вона не ходяча, просто чекала смерті. Саме завдяки уважності листоноші її вдалося врятувати.
От і зараз на новому місці нові листоноші вже познайомилися з людьми. І відчули, як люди потребують їхньої праці.
- Люди переживають, питають, чи не покинемо ми їх узимку, бояться залишитися без листоноші, — додає Тетяна.
Попри важку працю та низьку зарплату, обидві листоноші запевняють, що залишатимуться зі своїми підопічними, доки є можливість працювати.
- Будемо старатися з усіх сил, — додає Ірина.
Надія на майбутнє
Хоча обидві жінки мріють про повернення додому, вони вже полюбили Петропавлівку та її мешканців. Тетяна та Ірина щиро вдячні місцевим за підтримку й розуміння, за відкриті серця та гостинність.
Як підтримати наших листонош: прохання Тетяни та Ірини до мешканців
Нові листоноші Петропавлівки, Тетяна Заїкіна та Ірина Демура, щоденно долають десятки кілометрів, аби кожен мешканець селища вчасно отримував пошту, пенсії та новини. Проте в них є прохання до жителів, яке допоможе полегшити їхню роботу.
- Дуже важко, коли будинки не мають підписаних номерів чи назв вулиць, – зізнається Тетяна. — Було б значно легше, якби кожен будинок мав свій номер та назву вулиці. Це не тільки скоротить час пошуку адрес, але й зробить доставку безпечнішою та ефективнішою.
Інша проблема, з якою часто стикаються листоноші, — це собаки.
- Коли їдеш велосипедом, а на тебе кидається зграя собак, — розповідає Ірина, — не знаєш, як вони себе поведуть. Буває, одна собака не загроза, але коли збирається п’ятеро, то це вже страшно. Прохання прив’язувати собак або тримати їх у вольєрах під час доставки пошти, — кажуть жінки.
Щоб зробити їхню роботу зручнішою, а доставку — швидшою, є кілька простих речей, якими кожен може допомогти:
- Позначте свої будинки – встановіть таблички з номером будинку та назвою вулиці, навіть якщо це тимчасові написи. Це полегшить орієнтування для листонош, особливо на великих або нещодавно перейменованих вулицях.
- Прив’язуйте домашніх тварин – багато хто має собак на подвір’ях, тому для безпеки листонош, які працюють з листами, пенсіями та газетами, важливо, щоб тварини були прив’язані або надійно закриті в вольєрах під час їх візиту.
- Підтримуйте стежки та проходи вільними – особливо взимку, коли слизько, або в дощові сезони, чисті доріжки допоможуть листоношам легко підійти до кожного будинку.
- Будьте відкриті до спілкування — нові листоноші завжди раді дізнатися більше про своїх адресатів. Не соромтеся підходити, якщо є питання або пропозиції, які можуть зробити їх роботу кращою.
Нагадуємо, що розпочалася передплата на газету «Степова зоря» на 2025 рік. Передплатити газету ви можете саме у листонош, які вам і доставлятимуть газету.
Завдяки цим простим діям ми допоможемо новим листоношам швидше адаптуватися в нашій громаді та робити свою роботу ще зручніше для кожного з нас!
