3 листопада 2025 року. Увечері Миколаївську громаду накрили ракетами та безпілотниками. Російська армія знову вдарила по цивільних. У результаті атаки загинула 65-річна жінка. Ще вісім людей постраждали, серед них — двоє дітей.
15-річний хлопець лікуватиметься амбулаторно, а п’ятирічну дівчинку у важкому стані доставили до лікарні. Разом із нею — ще двоє дорослих у тяжкому стані.
Вибухи пролунали майже одночасно — спершу біля місцевого магазину, потім поруч із припаркованими вантажівками. Пожежа охопила кафе-магазин, приватний будинок і кілька автомобілів. Пошкоджені десятки осель. Рятувальники гасили вогонь усю ніч.
Найкращої мами у світі не стало
Миколаївка, вечір 3 листопада. На вулиці ще тільки звечоріло, як раптом вечірнє небо розірвали вибухи. Перший удар — біля місцевого магазину, куди жінка з маленькою онукою пішли за смаколиком. Магазин став ціллю російської ракети.
Тамара Іванівна Карячка, 65 років, мешканка Миколаївської громади, загинула на місці. Поруч із нею була п’ятирічна внучка Марійка — дівчинка дивом вижила, але отримала тяжкі поранення. Медики борються за її життя у лікарні Дніпра.
Тамару Іванівну знали в селі як добру, щиру жінку, яка завжди поспішала допомогти.
— Вона була люблячою матір’ю, турботливою бабусею і, — каже невістка Валерія, — найкращою свекрухою у світі.
Загибель жінки — це трагедія для всієї громади. Перша цивільна жертва великої війни в Миколаївській громаді.
— Вони просто пішли до магазину по смаколики… Хто ж міг подумати, що це буде для неї востаннє, — говорить крізь сльози невістка загиблої. — Моя дитина тепер у тяжкому стані, їй відрізали пів ніжки. Ми у Дніпрі, і я тримаюся тільки заради неї.
Люди не можуть отямитися — кожен тут знав Тамару Іванівну.
— Вона завжди усміхнена, добра, — кажуть сусіди. — Не заслужила такої долі.
Миколаївська громада оплакує загиблу. Зруйноване життя, біль, який не вщухає.
Родина втратила дім, бізнес і спокій
На місці, де колись стояв невеликий «Наш магазин», тепер — лише чорне згарище. У повітрі ще стоїть запах диму. Під ногами — уламки скла, закіптюжене залізо, шматки даху й попіл. Біля спаленого подвір’я мене зустрічає літній чоловік — батько власниці магазину — Ганни. Чоловік тієї ночі бачив, як у мить зруйнувалося життя його доньки і її родини.
— Я живу на сусідній вулиці, а донька — тут з родиною мешкала і магазин поруч з хатою.
Тієї ночі чоловік був удома, дивився футбол.
— Було близько шостої, — пригадує він. — І тут залп — такий сильний… Усе затремтіло. Подзвонив рідним — кажуть: «Не виходьте, не їдьте сюди, небезпечно». А потім телефон замовк — ніхто не відповідав. Ми все одно поїхали. Приїхали десь о пів на сьому — поранених людей уже відвезли до лікарні. Навколо стріляли, усе горіло. Отут, де зараз згарище, був магазин — його розірвало вщент. Уламки аж сюди долетіли. Машина згоріла в гаражі. Усе палало довкола, сусідній будинок теж горів — навпроти.
Тієї ночі Ганна була в магазині.
— Там були і продавці, і люди, коли прилетіло просто в будівлю. Усі опинилися під завалами. Донька вижила, але постраждала з присутніх найбільше, — говорить він тихо, зупиняючись біля вирви, де колись стояв магазин.
Біля магазину тепер велика вирва, а навколо все зруйноване… Ганну відвезли до лікарні в Дніпро.
Від вибуху спалахнув будинок, згоріло все — машини, кладова, баня, усе, що родина наживала десятиліттями.
— Пішли, покажу, що лишилося від дому, — каже чоловік, запрошуючи пройти на подвір’я. — Хоча що там показувати — нічого не залишилося. Все вигоріло повністю. Я тут живу з 1978 року, цей будинок ми колись купили. Нещодавно ще трубу міняли, вона єдина й уціліла. Решта — все вогонь знищив.
Серед згарища він показує місце, де стояли холодильники, приладдя, зберігалися продукти. Тут готували шаурму й чебуреки, торгували медом, продавали напої. Люди з усього села заходили сюди по каву, хліб, дрібниці — і просто поговорити.
— Тепер лише чорне згарище, — каже чоловік. — Собаку щойно поховав, під уламками загинула. Далі кухня була, але туди вже небезпечно йти — стеля впала, над погребом усе завалилося. Тушили, але не дотушили, ще тліє будинок. Рятувати вже нічого. Тепер від усього того — тільки попіл і спогади, — зітхає.
Тепер тут — лише згорілі балки й запах гару. Місцеві мешканці, які вижили тієї ночі, приходять до магазину як до місця трагедії.
Батько власниці каже, що донька ще у лікарні, їй ампутували руку. Але вона жива — і це, каже, найважливіше.
— Доведеться все почнемо спочатку, — говорить він, стоячи біля вирви. — Люди допомагають, сусіди не залишили. Але вже ніколи не буде, як раніше.
«Ми витягали тих, хто кричав»: після ракетного удару
Навпроти зруйнованого магазину — ще один пошматований вибухом будинок. У вікнах немає скла, у дворі валяються обгорілі балки, шматки шиферу. Тут живе Іван, сусід родини, яка втратила дім і бізнес. Його оселя — просто навпроти епіцентру вибуху.
— Ми якраз увечері спали, — починає Іван. — І саме тоді ракета прилетіла — просто в цей дім. Я вискочив надвір, сів біля вуглярки. І з того боку, зі сторони Запоріжжя, летів «шахед» — прямо наді мною, а потім ударив сюди, у машину. Як тільки вибухнуло, ми з хлопцями, побігли витягати поранених. Трьох дістали живими. Машин уже не було — все згоріло.
Він показує рукою на місце, де колись стояли автівки — від них залишились лише обгоріле залізо.
— Ракета прилетіла й рознесла все довкола. Ми витягали тих, хто кричав, намагалися рятувати. Пожежні тоді не могли працювати, бо дрони літали. Передавали по зв’язку, що дрони летять на Миколаївку, тому повимикали світло й електрику. А потім уже й тушити було нічого — все вигоріло, — каже чоловік і довго дивиться на чорну стіну, що вціліла від згорілої хати.
Будинок Івана теж понівечений.
— Будинок розбомбило: шість чи сім вікон, шість дверей, дах, шифер — усе побите. Наче стоїть, але все зсунулося, потріскалося, відірвалося від розчину. Треба все робити заново. Думаю, може, на мій вік і вистачить, але все одно боляче дивитися, — говорить він, не відводячи очей від руїн. — Погано дуже.
Чоловік згадує найбільшу трагедію, загибель сусідки.
— Тамара, бідолаха, пішла з онукою по чебуреки — і саме туди ракета влучила, у магазин. Вона загинула, а дівчинці ампутували ніжку.
Він замовкає, відвертається. У повітрі знову чути запах гару, а вдалині — глухий гуркіт техніки: розчищають завали.
Село оговтується повільно. Люди збираються гуртом — допомагають одне одному, лагодять вікна, виносять обгоріле майно. Проте в очах усіх — однаковий погляд: спустошення й невіра, що це не повториться знову.
«Дітей витягали з-під уламків»: пекельна ніч для родини
У дворі, де ще вчора стояв світлий будинок, тепер — суцільні бите скло, побиті двері, та меблі, розкидані речі, уламки меблів, уламки шибок. На столику так і залишилася чашка з напоєм, який не допила донька, чашку навіть не зачепило.
Аня стоїть поруч із чоловіком. Обоє змучені, але говорять спокійно, наче сили вже не залишилось на емоції.
— Я невістка, — каже Аня. — Тут батьки живуть. Ми почули перший вибух, одразу подзвонили — почули, що в завалило коридор. Миттю сіли в машину й поїхали сюди. Забрали дітей, а потім вивезли матір з батьком.
Вона замовкає на мить, ніби знову бачить ту ніч.
— Мама має інвалідність. У будинку все розбито — ні вікон, ні дверей. Живого місця нема: батареї, стіни — усе пошкоджене, побите уламками. Донька отримала контузію, у неї дзвенить у вухах. Зараз вона у знайомих, але будемо везти до лікарні, — розповідає Аня. — Син сидів ось тут, на кріслі, а донька — у кутку, на стільчику, каву пила. Обоє вижили дивом. З того боку весь дім засипало, усе в уламках і бруді.
Аня з чоловіком працюють на шахті «Степова» — зміна зранку, тому дітей лишили на ніч у батьків. Аби не самі вдома.
— Ми щойно привели дітей на ніч — хотіли, аби побули трохи з бабусею та дідусем. Самі зранку о п’ятій мали йти на роботу, а залишати їх одних не хотіли. І саме в цей вечір прилетіло.
— Син устиг прикритися руками, а доньку вибух відкинув — каже, не розуміє, як вижила, — додає Аня.
Аня згадує, як уночі над селом знову літали дрони.
— Ми не спали, усе гуло. Після ракети ще щось детонувало. Кажуть, у кафе було багато газових балонів, тому все вибухало ще довго. Диво, що всі живі.
Поруч стоїть її чоловік.
— Переживаю за дітей страшенно, — каже чоловік. — Думаю, я хоч трохи пожив, а вони ж діти… Психологічно їм важко. Донька тільки почує «шахед» — одразу ховається, починає тремтіти. Від кожного звуку здригається. Син наче тримається, але в нього рука розсічена, теж пережив страшне.
У власному дворі біля будинку з побитими вікнами, сидить свекор Ані — сивий чоловік у темній куртці.
— Ну, ми з дружиною, старенькі, тут жили, — каже він. — Вона має інвалідність — нога зламана. Ми прожили тут сорок років. Тут вирішили доживати. Дружина не захотіла залишати дім, бо тут і кури, і собаки, і коти. І от ми сюди…
Він не договорює, лише махає рукою у бік понівеченої хати: вікна та двері розбиті, дах провалився.
— Як тепер жити, не знаю. Але Бог дав, що діти живі — от за це вдячний, — каже він і тихо додає: — Головне, що живі.
Село мовчить. Уранці на подвір’ях ще видно дим, а на подвір’ях — люди з лопатами, які прибирають уламки. Кожен тут має свою історію втрати. Але в кожному слові — вдячність за життя.
«Ми не залишимо нікого наодинці з цим горем»
Сільська рада Миколаївської громади працювала від самої ночі. Людмила Гарнатко, керівниця комунального відділу Миколаївської сільської ради, розповідає:
— 3 листопада в селі Миколаївка сталася надзвичайна ситуація — прилетіла й вибухнула ракета. Унаслідок вибуху повністю зруйновано кафе та розташований поруч житловий будинок. За офіційними даними ДСНС, загинула одна цивільна людина, ще троє отримали поранення і перебувають у лікарні. Іншої інформації сільська рада наразі не має. Комісія сільської ради проводить обстеження пошкоджених домогосподарств, визначає рівень руйнувань, після чого всім постраждалим буде надано необхідну матеріальну та грошову допомогу.
Людмила каже, що в Миколаївці така трагедія — уперше.
— Раніше на території громади, на щастя, не було випадків із загибеллю чи тяжкими пораненнями людей, — додає вона.
Ще до світанку, на місці події був голова громади Віктор Одоєвцев. Він хвилюється за кожну людину, організував роботу працівниць сільради, аби допомогти усім, хто постраждав.
— Це був найтяжчий вечір для нашої Миколаївської громади. Вечір, який назавжди залишиться болем у наших серцях, — каже він. — Люди поверталися додому. Хтось чекав дитину, яка пішла з бабусею до магазину. Хтось готував вечерю, хтось планував наступний день. І за одну мить життя змінилося. Ворожа атака забрала життя наших людей. Є поранені, серед них — діти. Зруйновані домівки, понівечені долі, біль, який важко передати словами.
Працівники сільської ради вже обстежили всі будинки, зафіксоване кожне пошкодження: одна будівля зруйнована вщент, 39 будинків пошкоджені, 120 вікон та 17 дверей розбиті, близько 700 листів шиферу потрібно аби полагодити дахи на будинках. Постраждалим надається вся необхідна допомога.
На поміч прийшли компанія «ДТЕК Павлоградвугілля» та благодійний фонд «Гуманітарна місія Проліска».
Село оговтується після вибухів. У подвір’ях ще чути стукіт — люди забивають розбиті вікна, хтось прибирає уламки цегли. Ніч, яка почалася звичним осіннім вечором, залишиться в пам’яті кожного. У пам’яті тих, хто рятував дітей, хто витягував сусідів із-під завалів, хто цілу ніч не спав — і просто був поруч. Миколаївська громада тримається. Попри біль, страх і втрати.
Наслідки ворожої атаки:
