Ірина Латиніна, с. Мар’їна Роща:
"У дитинстві не могла зрозуміти, за що мама так любить свою роботу"
Моя мама Фурсова Галина Микитівна весь трудовий вік віддала культмасовій роботі на селі – майже 40 років працювала в Будинку культури села Мар’їна Роща. Любов до цієї справи вона перейняла від Бібікова Івана Лаврентійовича, який на той час працював бібліотекарем і директором Будинку культури.
Знаходився клуб спочатку в поміщицькому будинку, який стояв просто серед вулиці. Згадують Івана Лаврентійовича як людину жваву й активну. Пішки, на велосипеді чи попутним транспортом він, завантажившись книгами та журналами, відправлявся в тракторні бригади, в поле, на ферми, щоб в обідню перерву видати людям книги і прочитати вголос останні новини району та області. Мабуть він і лишився для мами зразком у професії.
Сімнадцятирічною дівчиною моя мама почала працювати бібліотекарем, була активною учасницею театрального колективу. На той час клубом опікувався колгосп Кірова.
Галина Фурсова з подругами
Із 1973-го року клуб став сільським. Коли мама стала завідуючою, я дуже пишалася нею. Всі жителі дуже любили наш клуб, ми вважали його найкращим. Було багато різноманітних заходів. Все робилося для людей праці. На сцені вшановували передовиків ланів і ферм. Часто виїжджали з агітбригадами в поле. До цього часу пам’ятаю пісню:
Бурячки рядочками
Стеляться листочками,
Наче море хвилю розвива.
Ми раненько встанемо,
Рідний лан доглянемо…
Колгоспники сідали перепочити, а ми співали для них, розповідали гуморески. За півгодини перепочивали й відволікалися від справ. Мама започаткувала у нашім клубі проведення вогників, де можна було й концерт подивитися, й поспілкуватися. Радо зустрічали самодіяльних артистів і тваринники на фермах. Проводилися дискотеки, але обов’язково за сценарієм, в перерві проводили диспути. У клубі стояв тенісний стіл, більярд.
Наш фольклорний колектив звучав по обласному радіо. Мама проходила з жінками, які добре співають, і збирала давні пісні по домах. Так і вчили нові пісні. А потім збиралися всі в клубі на репетиції. Улюблена пісня була про козу. З нею й на радіо поїхали.
У штаті було дві особи, як і зараз, - завідуюча й техпрацівниця. З Вірою Кобиляцькою у мами склалися дружні творчі стосунки, і всі заходи вони готували разом.
Закінчила мама училище культури на відділенні режисури. Це було її захоплення – драма.
Мама жила клубом, а іноді трішки сумувала, що вона була більше там, ніж вдома. Тоді я не розуміла, за що можна так любити роботу. Адже вона скільки забирала сил і часу від сім’ї. Працювала завжди сама, художніх керівників не було, повної ставки – теж. А коли ми з братом підростали, то були на сцені теж.
І врешті я обрала вищий навчальний заклад культури – Харківський інститут культури, бібліотечний факультет. Хотіла моя мама, щоб мій син Ігор навчався музичній грамоті – я й віддала його до музичної школи.
Мама любила все красиве: задня куліса була у нас рожевого кольору. На свята сцену й залу прикрашали рушниками, квітами. У скрутні часи приїхав у село голова колгоспу і заявив, що у приміщенні початкової школи в селі він планує млин зробити, а в клубі – олійницю. Болючіше ножа ранили ці слова завклубом. "Не буде цього!" - сказала мама і зробила все, щоб відстояти клуб.
Час був такий, коли все рушилося, і не вірилося, що колись буде відроджуватися. А через декілька років приїхав той голова в наш Будинок культури, оглянув його, підійшов до мами й поцілував руку: - Спасибі, що мене не послухалася, - тільки й сказав.
Немає вже моєї мами Фурсової Галини Микитівни. Та коли я чую, якими добрими словами згадують її жителі села й району, моє серце переповнюється гордістю, що моя мама гідно й яскраво прожила життя й залишила добрий слід на землі.
