Раїса Бороданьова, с. Чумаки: "Доки на сцені – доти й живеш"
У нас в роду всі співали: моя мама, тітки. У школі я любила вчительку Ніну Сергіївну, з якою ми вивчали нові пісні. Будинок культури приваблював мене з дитинства. Та мама працювала в торгівлі – вступила й я в кооперативний технікум. 10 років працювала продавцем. Магазин знаходився недалеко від Будинку культури.
Прийшла туди працювати молодий культпрацівник – Віра. Вона мене й загітувала ходити співати в ансамблі та хорі. Бігала на перерві на репетиції. Потім Віра Іванівна Козорог перейшла вчителювати. А я прийняла рішення працювати в Будинок культури, хоча завмагом мене й не хотіла відпускати.
Було це 1974-го року. Директором був Федір Павлович Біловол. Після його смерті завідуючою Будинком культури призначили мене. Я вагалася – діти були маленькі. Та все ж, спасибі свекрусі, яка завжди мене підтримувала, я стала працювати.
На одному із оглядів художньої самодіяльності ми ставили п’єсу. Завідуюча районним відділом культури Ніна Максимівна Бойко схвально відгукнулася про нашу виставу і запропонувала мені навчатися в училищі культури на режисерському відділенні. Це було непросто, та знову ж таки завдяки підтримці чоловіка й свекрухи, я стала студенткою.
Із нашого району зі мною вчилася й завідуюча клубом Мар’їної Рощі Тетяна Фурсова. Старалися ми, навчалися добре, всі завдання виконували добросовісно. На відмінно склали випускні екзамени. При врученні дипломів, один із викладачів Шаповал Григорій Максимович так сказав про нас: "Звичайні сільські дівчата, на перший погляд, а насправді такі талановиті!". Після цих слів ми, як на крилах, летіли в свої клуби.
У Будинку культури працювали я, завідуюча, бібліотекар та техпрацівниця. Всі заходи ми готували разом з бібліотекарем Валентиною Снєжковською. А бажаючих взяти участь завжди було достатньо.
Ми готували агітбригади на ферми, тракторні бригади, виїжджали в поле. На сцені було багато у нас концертів до всіх державних свят. Традиційними були проводи в армію, зустрічі з ветеранами, солдатськими вдовами, святкові вогники.
Ще коли Будинок культури будувався, сценою була вантажний автомобіль, який виїжджав на площу. Відкривали борти – і артисти виступали там. Був у нас дуже гарний фольклорний ансамбль – один з кращих в області, ми навіть в Київ їздили, й писали про нас в обласних виданнях.
У 1970-му році відкрився новий Будинок культури на 350 місць. На концертах всі місця були зайняті, навіть ще й стояли в залі.
Так 15 років я й пропрацювала завідуючою Чумаківським Будинком культури. На сцені зі мною виросли й діти. Донька Інна співала не лише в Чумаках, а й брала участь в районних заходах. А з сином Сашею ми співали разом дуетом, в основному це були пісні воєнних років.
Доброю жінкою була моя свекруха Поліна Іванівна, розуміла мою роботу. Всі домашні клопоти вона взяла на себе. Чоловік Іван Оксентійович теж підтримував, часто ввечері зі мною чергував. Щодня демонструвалися фільми. У 1980 –му році у нас утворився вокально-інструментальний ансамбль. Це була хвиля ВІА по всій країні. Хотілося й нашим хлопцям грати.
Із районного Будинку культури нам віддали дві гітари, одну купили. Затримка стала за ударними. Вдалося мені "вибити", як тоді говорили, кошти на апаратуру з правом самим вибирати на базі. Ми поїхали й купили ударну установку Super amati, на таких грали "Пісняри". Хлопці самотужки освоїли інструменти і ми мали "живу" музику на танцях, на проводах, на концертах. Першими учасниками ВІА були Льоня Сайгак, Коля Коваль,
Сергій Старовицький та мій син Саша. На танці приїжджали з Миколаївки, Дмитрівки, з Васильківського району. Танці продовжувалися влітку до двох годин ночі. Хоча й за розкладом повинні були йти до 23-ї години. Але ж ми в селі живемо: молодь з роботи прийде, вдома попорається, вже й темніє. Я розуміла, що для молоді потрібен цей час для відпочинку.
Перед пенсією змушена була влаштуватися працювати на пошту. Та зі сльозами на очах проходила повз Будинок культури: так мені було шкода цієї роботи, бо я не працювала – я там жила. Життя без Будинку культури не уявляла.
Вже 9 років ми живемо в Петропавлівці, сумую за рідним селом. Подруга телефонує, каже: "Не плач за Чумаками – тут немає за чим плакати, людей дуже мало лишилося". А як же не плакати – рідне. Там лишилася молодість, там лишилася улюблена робота.
