Катерина тримає в руках нагороду — орден «Золота зірка» — знак того, що її чоловіку захиснику України Сергію Глухому присвоєно звання Герой України!
13-та його нагорода. Перша — без нього…
— Перші дванадцять нагород Сергій отримав за життя. А цю — найголовнішу — вже посмертно. Я і пишаюся ним, і плачу, бо він мав би отримати її за життя, — говорить Катерина.
Він ішов у бій заради миру. Пам’яті Сергія Глухого «Докера»
Сергій Глухий — захисник із села Троїцьке, що на Дніпропетровщині. Відважний воїн. Народився 17 жовтня 1993 року у шахтарському місті Тернівка (Дніпропетровщина). Із дитинства знав, що таке праця, відповідальність і ціна слова. Згодом ці риси стали визначальними і на війні. Боєць 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр» із позивним «Докер» пройшов найгарячіші напрямки фронту: Ізюм, Соледар, Бахмут, Костянтинівка. Шість років свого життя він віддав захисту України, мріючи про прості речі — мир, родину і власний дім.
Після його загибелі в його домі залишилися прапори, нагороди, запах рідної кімнати і голос у коротких повідомленнях, які він надіслав рідним. А ще — дружина Катерина і двоє дітей Христина та Віталій, для яких пам’ять про батька стала частиною щоденного життя.
Звістка, яка зупинила час
30 липня 2025 року страшна звістка сколихнула громаду: на Донеччині загинув Сергій Глухий — воїн, якого знали й поважали.
На війні він був старшим сержантом, обіймав посаду головного сержанта. Того дня Сергій загинув поблизу Краматорськ. Символічно й боляче: саме в день річниці підписання контракту його життя обірвалося.
— Він віддав службі рівно шість років. І загинув в той самий день…, — тихо каже Катерина.
Нагороди, здобуті ціною життя
За роки служби Сергій був неодноразово відзначений державними та відомчими нагородами. Серед них:
- Відзнака Міністра оборони України «За поранення»
- Відзнака Президента України «За оборону України», медаль «Тростянець»
- Нагорода «За вірність у військовій службі»
- Орден «За мужність» ІІІ ступеня
- Медаль «Захиснику Вітчизни»
- Орден «За мужність» ІІ ступеня
- Медаль «За стійкість та відвагу»
- Нагрудний знак «Хрест хоробрих»
- Медаль «За оборону рідної держави»
- Медаль «Охтирка. Незламним героям російсько-української війни»
- Відзнака командувача військ ОК «Схід»
- Медаль «Ветеран війни»
«Нагороду він заслужив усім своїм життям»
І ось ще одна нагорода — 13-та — орден «Золота зірка» і почесне звання «Герой України», яку родина отримує вже без свого захисника, чоловіка, батька…
Дуже особистим для родини став момент вручення цієї державної нагород в Офісі Президента. Катерина пам’ятає кожну деталь того дня.
— Нагороду вручав Президент особисто. Для мене це було дуже хвилююче. На нагороду подала Сергія його бригада. 7 листопада в Офісі Президента нагорода з’явилася офіційно. А в грудні нам її вручили.
Про саму церемонію нагородження Катерина говорить стримано, але з великою внутрішньою силою.
— Було дуже мало людей. Тільки близькі — батьки або дружини тих, кому давали нагороду. Виходили хлопці на милицях, дехто ледь ішов… Проте вони трималися гордо. Було важко і неймовірно приємно їх бачити.
«Син заплакав»
На вручення державної нагороди Сергія Глухого дружина Катерина прийшла разом із дітьми. Поруч мала бути й мама загиблого воїна — Любов Михайлівна, але в останній момент жінка не наважилася вийти.
— Мама розплакалась, бо ми не перші виходили на нагороду. Коли почали викликати, вона як заплакала… і каже: «Я з вами не піду, йдіть». Вона проплакала всю церемонію, поки все не закінчилось, — згадує Катерина.
Нагороду вручали Катерині — як дружині загиблого воїна, діти стояли поруч. Президент України потиснув руки дітям.
— Президент подякував родині за воїна Сергія Глухого, за його службу. Потиснув руку синові, доньці, мені. Запитав у дітей: «Це ваш батько?» Син заплакав. І все… Ми всі вже були зі сльозами.
Старший сержант Сергій Глухий нагороджений за відважні вчинки:
- був учасником оборони Охтирки та звільнення Тростянця;
- вивів з оточення трьох поранених воїнів;
- восени 2022 року на Донеччині в ближньому бою знищив чотирьох окупантів;
- у 2023 році, обороняючи Бахмут, ліквідував понад 20 ворогів.
Він зробив великий вклад у звільнення України від ворога. І поклав своє життя на вінець волі своєї країни, заради мирного життя своєї родини.
Катерина, дружина Сергія, відтепер є джерелом того світла, яке зберігає пам'ять про люблячого чоловіка й батька і великого воїна.
«Мрію здійснили вже після…»
Катерина не приховує: сум нікуди не зникає. Час минає, але біль залишається. Вона часто пише дописи — різні, емоційні, щирі. І водночас робить усе, аби Сергія пам’ятали не лише вдома, а й поза родиною.
Одна з таких пам'ятних історій стала цьогоріч — історія футбольного м’яча з автографом українського футболіста Андрія Шевченка. Мрії, яку вдалося здійснили в паять воїна Сергія Глухого.
Волонтерка з Києва Олена Олійник допомагала бригаді Сергія. Близько року волонтерка тримала зв'язок з бригадою, саме через Сергія.
— Олена із Сергієм не бачились, спілкувалися телефоном. Вона дуже добра людина і зараз продовжує допомагати 93-й бригаді. Дістає здавалося навіть неможливе. Під час одного з розмов Сергій, жартуючи, сказав: «А можеш дістати автограф футболіста Андрія Шевченка?» Разом тоді посміялися.
Цей момент тоді пройшов легко, з усмішкою — без очікувань, без планів. А після загибелі Сергія волонтерка Олена згадала ту розмову. Придбала футбольний м’яч, знайшла можливість зв’язатися з людьми, які допомогли реалізувати задум. М’яч з автографом був готовий.
І тоді вона зробила те, що стало для родини дуже символічним.
— Олена приїхала до нас у село Троїцьке із самого Києва, привезла цей м’яч. Ми поїхали на могилу Сергія. Це було їхнє перше й останнє «знайомство». Вони ж ніколи не бачилися. Це була не просто річ. Це був жест. Прощання. Подяка.
Мяч, як і все, що стосується і нагадує Сергія, дружина зберігає вдома.
— Біля праху Сергія, біля його фото, біля його нагород тепер ще є мяч, як символ того, що його мрія здійснилася. Хоч і посмертно, але мрію здійснили.
«Навіть сильні не завжди повертаються»
Катерина каже: їй часто пишуть люди — знайомі й незнайомі. Побратими Сергія цікавляться, як вона, як діти.
Особливо багато дзвінків і повідомлень надійшло 18 листопада — у День головного сержанта.
— Я надіслала геолокацію на місце поховання Сергія, приїхали його побратими, це був щемний момент. Настільки його поважали, що навіть після втрати, їдуть до нього. Я коли не приїду до могили — там завжди є квіти. Звісно, мама часто буває в сина, але й друзі відвідують.
Катерина не називає себе сильною. Вона просто робить те, що може.
— Люди пишуть. Побратими приїжджають. Квіти з могили не зникають.
«Сержант — це не про силу»
Катерина каже: інколи пам’ять наздоганяє несподівано. У відео бригади. У дописах побратимів. У фразах, які з’являються в стрічці новин — вже після того, як його не стало.
Вона згадує відео, яке побачила після загибелі чоловіка. Фрагмент зйомки, зроблений біля могили Сергія, де говорили не про головну мету служби.
Для Катерини ці слова стали дуже особистими.
— Це якраз про нього… про мого Сергія. Він став тим, у кого шукали підтримки.
Після загибелі коханого Катерина в соцмережах продовжують спливати спогади про Сергія, і вона помічає, що раніше не знала всього про силу та міць свого воїна.
Голосові Сергія — основа майбутньої книги
А тепер пам'ять про Сергія житиме в книзі. Нещодавно до Катерини написав автор книги, яка готується до друку. Ідея книги з’явилася задовго до загибелі Сергія. Автор — чоловік із Тростянця. Саме він узявся писати про перші дні повномасштабної війни. Зі слів тих, хто тримав оборону Охтирки на Сумщині. Не вигадка — а спогади людей, які були там.
Катерина розповідає: автор книги знайшов її вже після загибелі чоловіка. Найперше, він поділився з Катериною повідомленнями, які надсилав йому Сергій.
— Сергій залишив десятки голосових повідомлень — детальних, емоційних, живих. Їх там… я не знаю… понад 50. У цих голосових — усе до дрібниць. Де є більше хвилини, де пару секунд. Він намагався все розказати максимально детально про лютий 2022-го року, коли почалася повномасштабна війна в Україні.
У своїх голосових Сергій розповідав про людей і перші дні війни.
— Він розказував, як люди в Охтирці приносили їжу українським захисникам. Про побут, який тримався на взаємопідтримці. Сигарет не було, магазини не працювали. Місцеві люди приносили тютюн та самокрутки. Про борщ, який щойно зварили — і несли захисникам. Там — Охтирка. Перші бої. Перші машини. Перші полонені.
Охтирка стала містом, яке боролося разом із захисниками. Саме ці спогади — голосові Сергія, розмови з іншими бійцями — і ляжуть в основу книги.
Катерина зізнається: лише тепер починає розуміти масштаб того, що Сергій ніс у собі.
— Скільки всього ще залишилося — в пам’яті, поминутно.
Катерина говорить спокійно, але кожне слово — зсередини. Вона не намагається прикрасити біль просто розповідає — так, як відчуває.
— Сергій намагався мене оберігати, аби я не переживала, не накручувала себе. Тож зрозуміло, що чимало його важких та героїчних вчинків знали лише побратими. Я тримаю його 13 нагород і розумію — він був не просто рядовим воїном.
Поховання Сергія Катерина памятає уривками, одне запам’яталося чітко — кількість людей.
— Було дуже багато побратимів, колона з автівок їхала з прапорами. Приїхали побратими, командири, друзі з інших підрозділів.
Катерина зізнається: спогади не завжди болючі. Часто — навпаки.
— У день поховання я не приймала жодного заспокійливого. Хотіла пережити цей день самостійно. Запам'ятати все, що почую про чоловіка… І ці спогади дають мені сили.
«Докер — людина-легенда»
Після загибелі Сергія Катерині трапився допис побратима. Це допис Андрія Тропіна, присвячений Сергію з позивним «Докер».
«Докер — людина-легенда. Перші декілька місяців повномасштабної я не знав, хто такий Сергій Глухий, але з перших днів знав, хто такий Докер.
Хто знищив першу техніку та перших в Охтирці — Докер.
Хто взяв перших полонених в Охтирці, тих самих, фото яких облетіло весь світ — Докер.
Андрюха, не хвилюйся, той танк, що тебе пошкодив, Докер знищив.
І ще безліч таких історій…
«Там Сергій Глухий приїхав!» — каже хтось.
«Я не знаю, хто це», — відповів я.
«Та це ж Докер!»
На відміну від супермена Докера, Сергій Глухий виявився дуже щирим хлопцем, який завжди ділився своїми радощами, переживаннями чи страхами. Справжні герої — це ті, хто можуть зупинити колону ворожої техніки, але можуть боятися уколів чи плакати в кіно. Саме таким був Сергій Докер — людина-легенда, герой серед нас».
Катерина читає такі слова і каже просто:
— Навіть коли Сергій йшов у відпустку, телефон у нього ніколи не був на беззвучному. Він знав — зателефонує хтось із хлопців. Запитають, порадяться, уточнять. І він завжди був на зв’язку. Всім подобався Докер, — говорить Катерина.
Кімната, яка стала серцем дому
У родинному будинку Катерини та Сергія вітальня — особливе місце. Кімната відкрита для всіх. Не тиха… Не «для сліз». Вітальня постійно жива. Діти граються, гості приходять. У цій кімнаті пам'ять про Сергія.
— Першою з’явилася світлина Сергія. Потім урна з прахом. Поруч — прапори. Один прапор хлопці привезли мені на поховання: зняли його з кімнати, де працював, де був робочий стіл чоловіка. Навіть запах ще залишився… Прапор бригади. Прапор, який виготовили волонтери, з портретом Докера. Поруч — його нагороди.
У цій кімнаті є й дитячі речі. Маленькі іграшки, які діти зробили самі. Крістіні — 11 років, Віталію — сім років. І вони мають свої ритуали в пам'ять про татка. Син там щось настроїв і поставив біля нього, — усміхається Катерина.
— Донька має маленький скейт, яким граються пальцями. Вона бере його з собою усюди куди ми їдемо. У Львів, у Хорватію. Каже: «Ця іграшка буде біля татка. Як будемо кудись їхати відпочивати, братиму з собою — і це буде, ніби татко з нами». Синок любить LEGO. тож усі нові витвори з конструктору ставить біля портрету татка.
Катерина зізнається, донька розуміє, що татко не повернеться, а от синок ще й досі святому Миколаю загадує бажання, аби татко прийшов додому.
— Синок каже: «Чому Святий Миколай не виконує бажання? Чому не можна, щоб татко повернувся?» Тоді вже сестричка йому пояснює: «Тато за нами спостерігає з неба».
Ритуали в пам'ять чоловіка та батька
О 9-й ранку в їхньому домі — тиша. Родина вшановує пам'ять батька і всіх, хто поліг за Україну.
— Діти самі підводяться, навіть у вихідні, навіть на канікулах. «Віталя, хвилина мовчання», — каже старша. Вони стають. Стоять тихо. Це доньчина заслуга, вони так вшановують татка.
Катерина має свій ритуал: відвідини могили чоловіка. Саме так у тиші спілкується з ним.
— Хоч прах стоїть вдома, але, напевно, там біля могили, більше розумієш, що він тебе чує. Можна сісти, поговорити, поплакати.
Сергія поховали в селі Богданівка, де похований його батько.
Коли стає зовсім тихо, Катерина відкриває телефон.
— Ми дуже часто листувалися голосовими в WhatsApp. Я відкриваю додаток, переслуховую. Є повідомлення три секундочки… Не про щось важливе. Просто він щось розказував. Слухаю голос, щоб не забути.
«Мене тримають діти. І брат, який не дає замкнутися вдома»
Що дає їй сили триматися й жити далі? Вона не говорить про це довго. Відповідь проста й дуже жива.
— Діти. Вони мій сенс життя. Наш дім, сповнений спогадами. Двоюрідний брат постійно поруч, каже: поїхали за грибами, поїхали зі мною на полювання, поїхали туди… поїхали сюди... Брат не дає їй залишатися наодинці з тишею.
Катерина живе в тому самому будинку, де вони жили разом із Сергієм. Попри те, що село Троїцьке внесено до території можливих бойових дій.
— Поки не планую переїжджати, — каже вона. — Хоч знайомі військові радять не затягувати з рішенням, адже ситуація загострена. Та навіть якщо доведеться їхати — Сергій буде зі мною.
У розмові Катерина часом починає плакати. Болюче розуміння, що Сергій вже не повернеться. нагадує про себе. Проте все ж частіше, згадуючи чоловіка, вона посміхається.
— Він любив пожартувати, посміятися. І це так: не слова згадуються, а картинка в голов. Іноді це трапляється несподівано. Натикнешся на якусь річ — і згадуєш. Щось ми з того сміялися. І це так — без слів, без нічого. Просто момент, як шматочок відео в голові. Проліснула. Згадала. Посміхнулась.
А от особисті речі чоловіка досі не розібрані.
— Я ще не можу. Вони всі в баулах, в ящиках. Їх дуже багато. Це важко. Треба зібратися. Один із прапорів, який висить у нас вдома, досі зберігає запах: його кімнати, освіжувача повітря, яким користувався... Усе якось змішалося — і той саме його запах залишився.
Триматися й усміхатися
Катерина приймає слова підтримки стримано, але щиро. Вона усміхається. І продовжує жити.
Не говорить про майбутнє гучними словами. Вона живе сьогоднішнім днем — заради дітей, заради пам’яті, заради тих світлих моментів, які час від часу спливають у голові короткими кадрами. Він залишається поруч у запаху прапора, у нагородах, у дитячих іграшках біля портрета, у хвилині мовчання о дев’ятій ранку. І поки його пам’ятають — він живе.
Матеріал підготовлений в межає проєкту “Frontline Press”.
