Йому було лише 23. Він поспішав туди, де були його побратими, не скаржився на втому й беріг маму та дівчину від тривожних слів. Владислав Шинкаренко жив між навчаннями й позиціями, між короткими дзвінками додому. Його життя обірвалося під час бойового завдання — разом із ним родина втратила опору, а бабуся так і не дочекалася онука з війни...
Владислав народився 31 липня 2002 року у селищі Васильківське. Саме тут минули його дитячі роки. Згодом він навчався у школі в Миколаївці. Після школи Владислав здобув професійну освіту у Першотравенському гірничому ліцеї. Там опанував спеціальності електрослюсаря підземного та механіка підземних установок.
- Син хотів мати професію, працювати. Трошки встиг попрацювати у шахті і його призвали на строкову службу, — розповідає мама Героя, пані Наталя.
Спочатку Владислав служив у Черкасах, пізніше його перевели до Одеси. Саме під час служби хлопець прийняв важливе рішення — залишитися у війську за контрактом.
Контрактна служба співпала з початком повномасштабної війни. Владислав став на захист України як прикордонник.
Владислав - старший сержант військової частини А1551 (мобільного прикордонного загону). Займав посаду: інспектора прикордонної служби ІІІ категорії, оператор 1-го інженерно-саперного відділу прикордонної застави відділу прикордонної служби.
Він навчався, їздив на підготовку, але думками завжди був там — поруч зі своїми побратимами.
У цивільному житті Владислав проживав в Одесі разом зі своєю дівчиною Анастасією. Коли пішов на війну, кохана чекала його вдома. Разом вони були три роки.
Мама згадує: син ніколи не скаржився і не говорив про страх. Навпаки — прагнув повернутися до своїх.
- Влад нічого не говорив: ні про страх, ні про війну. Ще під час навчання поривався поїхати в Сумську область, йти у бій. Казав: “Там мої хлопці…”
Владислав закінчив навчання й повертався на Сумський напрямок, де обороняв регіон разом зі своїм підрозділом.
У родині кажуть — він не ділився важкими думками. Бережливо ставився до мами, не хотів її тривожити.
- Ніколи не казав: “Мамо, мені страшно…” Нічого такого.
В останній раз пані Наталя розмовляла з сином за кілька днів до страшної звістки…
- Син мені зателефонував по відеозв’язку. Я ще кажу: “Синочка, Боже, не стрижений, не побритий…” А він каже: “Мам, вже дві неділі і голову помити немає як — ми в окопах”.
Життя Захисника обірвалося 6 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Улиця в Сумська область.
- Вони поверталися із завдання… Був приліт… Вибух… Син загинув. Разом із ним загинули побратими. Сказали, що троє. Троє хлопчиків…
За службу на Сумському напрямку Владислав нагороджений нагрудним знаком “За мужність в охороні державного кордону”.
- Сина поховали разом із беретом і нагородами…
Владиславу було лише 23 роки. У Героя залишилися мама, тато, молодший братик, бабуся з дідусем, та рідні… Як повідомила нам мама захисника, 10 лютого померла й бабуся Владислава. Тож у родині дві втрати.
Мама згадує, що бабуся хлопця, Віра Іванівна, важко хворіла й так і не дочекалася онука з фронту.
- Бабуся… Віра Іванівна… На 63-му році життя пішла у засвіти. Не дочекалася… Син забрав її з собою.
12 лютого 2026 року Героя провели в останній шлях… Провести Владислава в останню путь зібралися рідні, близькі, побратими…
Похорон відбувся з усіма військовими почестями в селі Кароліно-Бугаз Одеської області.
