Знову Петропавлівка має скорботну звістку з фронту: загинув наш захисник Компанієць Максим Вікторович. Сьогодні, 7 липня, воїна Максима провели у засвіти.
Максим народився 30 травня 1987 року в місті Дніпро, де проживали дідусь і бабуся Максима по татковій лінії. Дитинство і юність пройшли в Костянтинівці на Донеччині.
- Я родом з Єнакієво, закінчила медичний інститут і по розподілу потрапила в Костянтинівку, там зустріла чоловіка, теж медика. Народили ми двох дітей: старша донька і син Максим - молодший. Син там школу закінчив, навчався в Індустріальному технікумі на електрика. Професійними навичками користувався лише вдома, коли лагодив розетки та електрику в будинку. Краще йому давалася будівельна галузь: був на всі руки майстер, - розповідає мама Віра.
Покинути Костянтинівку довелося на початку повномасштабної війни, так родина знайшла прихисток в Петропавлівці.
З початку повномасштабної війни родина виїхали спочатку до міста Тернівки, а червні оселилися вже в Петропавлівці. Вітчим тоді наполягав аби й Максим виїхав з Костянтинівки.
- Чоловік казав сину: «росія якщо прийде, тебе заберуть, виїжджати треба». Максим стояв на обліку у військкоматі, вважався непридатним до служби, мав регрес: на заводі працював там ногу травмував. Син поїхав до Львову, але недовго там жив, близько двох місяців, роботи не міг знайти, не брали, бо вік вже був призивний. Він вирішив піти в десантно-штурмові війська, - розповідає мама Віра.
Максим пішов до Тернопільського військкомату, пройшов комісію, але хлопця в десантно-штурмові війська не взяли. Тоді Максиму запропонували у військову охорону залізниць на Тернопільщині, де з червня 2022 року він прослужив два роки.
- Цього року охорону розформували, сказали хлопцям: «усі побуваєте на фронті» і почали розподіляти, - каже пані Віра.
Максим хотів рятувати побратимів, тому обрав відповідний військовий фах: став стрільцем санітарного стрілецького відділення, стрілецького взводу та роти.
- Два місяці тому Максим потрапив на навчальні курси. Тяжко йому було на навчанні й на фронті, через те, що бігати треба багато, травма давалася взнаки. Але говорив, що медичні курси йому подобалися. Це напевно в нього від родини: батько був медиком, я –медик, - говорить мама.
Максим пройшов підготовку і його зарахували санітаром-стрільцем в санітарно-стрілецький взвод, який направили на Сумщину. На фронті Максим Компанієць став носити позивний Компот, так нарекли побратими, через прізвище, дехто кликав Узваром, ніби щось цілюще.
- Коли потрапив на війну, син нічого не розповідав що відбувається, як йому, тільки говорив, що хочеться більше вдома побути, казав, що війна це система, якщо увійшов до системи, то важко з неї вийти. А ще розповідав, як влаштувався. Знаю, що де б їх не відправляли син одразу облаштовував місце тимчасового проживання: він любив, аби все в нього було під рукою, щоб було гарно, прикрашав усе, любив господарювати, - пригадує мама.
Остання розмова матері з сином не віщувала біди.
- Я трішки грошей переслала сину, думала хай щось смачне купить, а він зателефонував, подякував, сказав, що все є. Був спокій. Наступного дня на зв'язок не вийшов, подумала, що в полі десь, він не брав з собою телефон на завдання. А наступного дня мені вже принесли звістку.
2 липня 2024 року поблизу села Кіндратівка Сумської області солдат Максим під час бойового завдання підібрався на міні. Рани не дали йому можливості вижити.
30 травня 2024 року Максиму виповнилося 30 років.
- Казав якось син: «Я приїду, будуть груди в орденах». А на бойових завданнях Максим побув менше місяця й підірвався на міні. Сина привезли до лікарні, але життя йому не вдалося врятувати. Згадую, коли навчався на медичних курсах, син сказав: «Мамо, я може чиїсь життя збережу». А своє не зберіг… - зітхає пані Віра.
Із сумом мати згадує усі чесноти сина: веселий, добрий, компанійський, любив музику, от лише сім’ю не встиг створити, все лишав на потім.
Сьогодні, 7 липня 2024 року Максим Компанієць повертається додому на щиті, свій останній прихисток від здобув у Петропавлівці, яка стала рідною для його родини.
Перед в'їздом, який веде до будинку батьків захисника, підприємці ринку та сусіднього магазину уклали шлях квітами. Героя зустрічали приклавши коліна до землі, в руках синьо-жовті прапори.
Біля самого будинку сина зустрічають мама з татком, сусіди, знайомі.
Мама Віра знову бачить свого сина та вірить, що його душа жива:
- Так як ми свідки Ієгови, ми слідуємо Біблії, в якій пишеться, що Ієгова Всемогутній і обов'язково може підняти будь-яку людину. Тому ми сьогодні прощаємося з сином, але прощаємося не назавжди, прощаємося до того часу, коли він воскресне в новому світі, - сказала пані Віра.
На Петропавлівському кладовищі у родини немає рідних, це перша могила, до якої приходитимуть рідні. Саму тут спочиватиме їхній Максим.
На згадку про сина представник військкомату Олександр Міщенко вручив матері полеглого Героя державний прапор. На знак вшанування захисника України Максима Компанійця пролунали три салютні постріли.
Вічна памʼять Герою України!
Більше фото з прощання з Героєм:
Прощання з Героєм у нашому відео:
