Юрій Стасішин став на захист країни, залишивши вдома дружину й доньку, яких безмежно любив, як і вони свого чоловіка та татка…
Не повірили, коли почули нестерпні слова: «Зник безвісти на передовій». Цілий рік родина жила між вірою та болем. Лише після тривалих пошуків і ДНК-підтвердження, тіло загиблого повертають додому. 16 листопада 2025 року в селищі Васильківське в останній шлях провели Героя України Юрія Стасішина.
Юрій Стасішин народився 15 березня 1979 року в Миколаївській області — у Новософіївському районі, в селі Снігурівка. У перший клас пішов у селищі Українське. 1995 році переїхав з родиною в селище Васильківське, де закінчив школу. Після школи здобув професію зварювальника, навчався у місті Дніпро, де зустрів свою долю — закохався в дівчину Ольгу.
— Це був 2006-й рік. Ми з Юрієм познайомилися в місті Дніпро, — згадує Ольга. — Я жила і працювала в місті, він також працював — в охороні. Так ми й зустріли один одного.
2008 році Юрі й та Ольга одружилися. Цього ж року у родині жадане поповнення: народилася донька Ангеліна, зараз їй 17 років, вона студентка.
Юрій працював за фахом у місті Шахтарське.
— Основне місце роботи чоловіка було в котельні «Південна», за фахом слюсарем-ремонтником, — розповідає дружина Ольга.
Юра завжди повертався на нуль
Війна, як і для багатьох людей, поділила життя родини на «до» і «після». 20 лютого 2024 року Юрія призвали на службу, а дружина та донька чекали рідного вдома.
— Юрію вручили повістку, він успішно пройшов військові навчання, став до лав Харківської 113-ї бригади територіальної оборони ЗСУ, 124-й батальйон.
Після розподілу Юрій фактично одразу потрапив на бойові позиції. Служив на посаді старшого стрільця-оператора
— Бригада Юрія спочатку охороняла медиків десь під Бєлгородом. Юра майже не виходив із нуля. Підрозділ перекидали на різні напрямки… Бувало, їх виводили на два дні, щоб вони могли помитися, поголитися, купити собі щось — хоча б сигарети, наприклад. І знову — на нуль», — каже Ольга.
За час служби Юрій пройшов багато гарячих точок: спочатку на Харківському, а потім Донецькому напрямках.
— Я вже навіть звикла, що він завжди там, де гаряче. Лише короткі дзвінки, короткі повідомлення. Юра завжди тримався, казав: «Усе добре, не хвилюйтеся».
Юрій Стасішин служив на найскладніших ділянках фронту… Хороший стрілець у бригаді був на вагу золота. Підвищує свої навички до снайпера. І ці навички вже знадобились на Донеччині.
— У вересні 2024 року бригаду Юрія перевели на Донецький напрямок, де він і зник безвісти…
Ольга переводить подих і додає:
— Юрій пішов служити свідомо. Він боявся — але не за себе, а за мене. Я працюю фельдшеркою, і він завжди казав, що медиків на війну забирають першими. Це його дуже тривожило. Тому він і не вагався: пішов служити, щоб уберегти мене від мобілізації.
Коли Юрія забрали на службу, Ольга завжди знала, де чоловік перебуває. Він намагався бути на зв’язку настільки, наскільки дозволяли обставини фронту.
— Юра телефонував мені часто, — згадує Ольга. — Коли був на навчаннях. А як його вже на позицію виводили, то там не було ні зв’язку, ні інтернету. Він намагався завжди вийти на зв’язок, аби я не переживала.
Передчуття були, що не побачуться
Ольга добре пам’ятає їхню останню зустріч. Це було влітку 2024 року, наприкінці червня, тоді Юрія ненадовго відпустили з Харківського напрямку додому.
— Він тоді був ніби не свій. Розуміла, що за той час на війні уже надивився такого… Не розказував, аби ми не переживали. Але я бачила, що йому важко. І знаєте, він сказав: «Оце я вам купив, буде про мене пам’ять». А я йому відповідаю: «Ну що ти говориш?» І він казав: «Якщо, не дай Бог, нас переведуть на Донецький напрямок, все зміниться, дуже зміниться». Здається, щось він як відчував.
Бій, бліндажі і служба без досвіду
Підрозділ Юрія тримав позиції на Донеччині.
— Хлопці окопи рили, будували бліндажі, стримували ворога, Чергували по черзі, постійно на раціях. Це єдине, що він мені вільно розповідав. А Юрій — стрілець. Його не відпускали, бо незамінимий був. Він дуже хотів у відпустку. Сумував за нами.
Йшов два кілометри вночі, аби написати «все нормально»
Ольга добре пам’ятає день їхньої останньої розмови. А точніше — останнє коротке повідомлення, яке чоловік зміг їй надіслати, незважаючи на повну відсутність зв’язку.
— Вони вже були під Богоявленкою, мали завдання. Там не було ні зв’язку, ні інтернету, нічого. Юра пройшов два кілометри вночі, аби мені написати: «Все нормально». І все…
Через два дні Юрій офіційно назвали зниклим безвісти.
Як дізналася про зникнення
Ольга звикла, що інколи зв’язок пропадав на декілька днів — це було нормою фронтової реальності.
— Я знала, що він на три дні може не писати. Були випадки, що і по п’ять днів не чулися. Якщо хтось із побратимів виходив на пару днів, то він їх просив, вони мені телефонували і казали: «З Юрою все в порядку. Він скоро з вами вийде на зв'язок».
Тому, коли 24 жовтня Ольгу запросили в офіс старости, вона не очікувала найгіршого.
— 24 жовтня мене запросили в офіс старости, і представник військомату мені вручив сповіщення, де значилося: «Юрій безвісти зниклий». Я не могла повірити. Кажу: як це так — він мені недавно писав. Як він безвісти зник?
Пошуки побратимів та перша правда
Ольга почала телефонувати за всіма номерами, які Юрій залишив.
— Я зателефонувала ротному. Він каже: «У нас дуже багато трьохсотих і двохсотих. Юра рахується як безвісти зниклим».
Тоді вона почала шукати людей фактично з нуля, які могли розповісти деталі його зникнення.
— Ми з донькою на всіх підписувалися і питали: «Чи ви знаєте такого?» І ми вийшли на побратима Олександра, який у той момент був з Юрієм. Побратим лікував поранення.
Ольга попросила дозволу подзвонити.
— Кажу йому: розкажіть, як було. Тільки кажіть правду.
І почула те, що боялася почути, але мусила знати.
Останні хвилини Юрія: свідчення побратима
— Побратим розповів: «Ми були в бліндажі. Нас почали накривати з артилерії. Там була не одна бригада — там було дуже багато наших. Багато хлопців там було. Юрій був у бронежилеті, але уламок зайшов йому під праву лопатку — навиліт. Це було наскрізне поранення. Ми його перев’язували, почали ще з одним хлопцем тягнути його з блиндажа, бо кацапи наступали…
Ольга пояснює, що Юрій був важчий за тих хлопців, хто його рятували, самі хлопці були контужені та поранені.
— Побратим продовжив: «Юра сказав: «Хлопці, киньте мене». Кров текла з його тіла… Ми його посадили під дерево в зеленці. Хотіли повернутися за ним. Але поки добігли до своїх… Ми повернутися по нього не змогли. Ми самі розуміли: 50 на 50, що він живий, могли його забрати в полон, ну, більше всього, що він втратив багато крові…».
Із жовтня 2024 року Юрій вважався зниклим безвісти.
Звістка про знайдене тіло чоловіка прийшла вже пізніше.
— Був дзвінок від слідчої. Жінка сказала, що 26-го червня були передані тіла загиблих захисників на репатріацію. 50 тіл попало у Миколаївський морг.
У червні 2025 року тіло Юрія було передане окупантами з тимчасово окупованої території українській стороні. У ході проведення ДНК-аналізу було встановлено його особистість та дату загибелі — 22 жовтня 2024 року.
Юрій Стасішин загинув біля населеного пункту Богоявленка Донецької області.
Пізнання відбулося за кількома ознаками, які Ольга раніше публікувала в пошукових групах.
— Татуювання — абстракція на правому плечі, іменний жетон, хрестик срібний із ланцюжком. ДНК становило — 99,99 відсотків збігу. Це був наш Юрій.
Вона добре пам’ятала татуювання чоловіка.
— Мені сфотографували фрагмент татуювання, і я його впізнала.
Повідомити доньці про загибель батька було найважчим.
— Дуже тяжко. Зателефонувала, кажу: «Тата більше немає». Ангеліна плакала дуже. Добре, що друзі її підтримали.
Він був добрий і дуже любив доньку
Ольга згадує чоловіка теплими й щирими словами — таким, яким він був у житті: спокійним, уважним, сімейним і дуже турботливим.
— Юра добрий був, до всіх, і до нас особливо. Він дуже любив доньку Ангеліну, на неї завжди казав: «Ангеліна — ти леді». Ми ще сміялися, а він підтверджував — тільки «леді».
Юрій не мав особливих хобі, але любив прості речі — та був майстром на всі руки.
— Гарний господар. Він усе міг зробити по дому.
Плани, які залишилися тільки словами
У їхній сім'ї завжди були увага й турбота.
— І подарунки, і квіти на День народження чи на 8 березня — це в нас було постійно.
Юрій хотів забезпечити родину всім необхідним, навіть коли втома брала гору. Попри всі труднощі, він мріяв про майбутнє після війни.
— Юра хотів кращого, аби ми мали все. Планував отримати посвідчення водія, купити автомобіль, але війна все змінила. Сказав, як закінчиться війна — куплю машину, поїдемо в місто, будемо жити. Ангеліна поїде вчитися, а ми поїдемо в місто. Він хотів, щоб і дім, і сім’я були разом.
Дітей хоронити — це найважче
Пані Світлана, мати Юрія, згадує, що син завжди був компанійським, відкритим, таким, до кого тягнулися люди.
— Він ще змалку був хлопчик простим. Дуже багато друзів у нього було. Ніколи не відмовляв у допомозі, навіть коли сам був змучений після роботи чи приїжджав у короткі відпустки. Працьовитий, нам завжди допомагав. Юра дуже пишався донькою Ангеліною. Єдина дитина, у них особливий зв’язок був. У нього було найголовніше про що він мріяв: дружина, донечка, власний дім. Поки не прийшла війна…
Пані Світлана пережила те, чого не має переживати жодна мати. Син, чоловік, батько вважався зниклим безвісти цілий рік. Це час виснажливого очікування, щоденного біль і безсилля перед війною.
— Ніколи не уявляла, що доведеться ховати власну дитину — та ще й після року пошуків і невідомості. Ховати дітей — це нестерпно важко.
16 листопада 2025 року у селищі Васильківське прощалися з Героєм Юрієм Стасішиним. Родина, друзі, сусіди, побратими проводжали захисника у засвіти. Його ім’я відтепер назавжди вписане в історію рідної громади — як чоловіка, батька, сина та воїна, який до останнього подиху виконував свій обов’язок.
Юрія Стасішина поховали на кладовищі у селищі Васильківське. Попрощатися із Героєм прийшли односельці, друзі дитинства, побратими, сусіди, ті, з ким він працював і жив.
У Васильківському цього дня плакали всі. Плакали за людиною, яку любили, цінували і втратили. Плакали за батьком, який не побачить дорослого життя своєї доньки. За чоловіком, чия любов залишила в серцях рідних теплий слід.
Війна продовжує забирати найкращих. Але пам’ять про Юрія Стасішина житиме — в родині, в друзях, у кожному, хто знав його, у вільній Україні, за яку він віддав своє життя.
Світла пам’ять Герою.
Вічна шана.
Вічна слава.
