Земляк із Шахтарського Володимир Ніколайчук пройшов крізь найгарячіші точки війни. Навіть, коли отримавши важке поранення, він не зламався: спорт повернув його до життя, а сьогодні він надихає побратимів і молодь власним прикладом мужності та сили. До Дня захисників та захисниць України розповідаємо про мужніх односельців Присамарського краю.
Володимир Ніколайчук добре пам’ятає кожен етап свого військового шляху. Спочатку строкова служба у 2018 році, потім контракт у 2020-му. Відколи почалося повномасштабне вторгнення, він уже був контрактником.
— Я пішов служити у 2018 році на строкову службу. Через півтора року, вже наприкінці строкової, підписав контракт. Це був 2020 рік, — пригадує він.
Спершу Володимир служив у 31-шій бригаді імені генерал-майора Олександра Радієвського, яку згодом перейменували в 31-шу окрему механізовану бригаду імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Через два роки наш захисник зростав у 13-тій бригаді оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України.
У житті Володимира війна збіглася з важливими особистими подіями: саме тоді, коли почалося повномасштабне вторгнення, подружжя чекало на дитину.
— Велика війна почалася в лютому 2022-го року, а 29 квітня цього ж року народився мій син Владислав, йому зараз вже 3 роки. Я тоді саме був на ротації, — згадує боєць.
У дружини Альони війна теж забрала найдорожчу людину — її батька. Тож аби побачитися з коханим вона їхала туди де небезпечно, навіть коли була при надії.
— У нас збереглися світлини, де дружина приїжджала до мене на позиції. Вона родом із Донеччини, з Амвросіївки, але з трьох років з батьками проживала в Шахтарському. Її батько Раєвський Станіслав теж Герой — воював, загинув рік тому. Його ім’я є на Алеї Слави, — розповідає Володимир.
«Бугай»: від Рибінського до Серебрянського лісу
За час служби Володимир бачив дві війни — АТО і вже повномасштабну.
— Усе дуже змінилося: у 2022 році ще не було масових атак дронами, а вже з 2023-го вони стали повсякденною загрозою. Ці “пташки” — страшна річ, особливо для піхотинців.
Повномасштабна війна застала Володимира Ніколайчука в селі Рибінське на Донеччині.
— Ми вже знали, що буде повномасштабна війна. Навіть приблизну дату знали: спершу казали — 14-го чи 15-го числа. Чекали, але нічого не сталося. Думаю: ну, гаразд. Потім кажуть — 24-го. Я теж подумав: та ні, мабуть, минеться. Проте все почалося саме 24 лютого, як і передбачалося, — згадує він.
Тоді найбільше страждала Волноваха — саме там перебував Володимир
— Дуже тяжко було, міцно ми вихвачували, — говорить військовий. — Сили були нерівні. Ми відходили аж до села Богатир. Лише згодом, було бойове постачання, коли ми мали вже і техніку, і зброю, вже пішли трохи в наступ: відбили Велику Новосілку і тримали її, — розповідає боєць.
У Великій Новосілці Володимир провів близько двох місяців, після чого підрозділ відправили на ротацію та злагодження. Далі — новий етап війни, новий фронт.
— У новому складі, після ротації, наша бригада направлялася на Харків, — каже Володимир.
На той момент боєць мав звання старшого солдата й командував відділенням. Серед побратимів його знали за позивним «Бугай».
— Ще коли працював на шахті — там багато важкої роботи, перетягував, носив важкі речі. Хлопці дали прізвисько “Бугай”. В армії воно також прижилось: навіть на моїй автівці номер “Бугай”. Місцеві знають, що це мій позивний, — усміхається він.
Після Харківщини бригаду направили на Луганщину: у Серебрянському лісі, довелося зустрітися з одним із найгарячіших відтинків фронту. Обстріли, мінування, постійна небезпека — все це стало частиною щоденної реальності.
Вісім уламків застрягли в тілі
Поранення Володимир отримав у Кремінній — просто у День закоханих, 14 лютого 2023 року. Це був Серебрянський напрямок, один із найгарячіших.
— Було кульове поранення в голову. Коли мене витягували хлопці на евакуацію, ворог нас ще намагався добити мінометами, саме тоді мені правий бік посікло — вісім уламків застрягли в тілі. Важке поранення — мене паралізувало повністю, — розповідає військовий.
Володимира витягли під обстрілами і донесли до евакуаційного автомобіля. Далі почалися довгі місяці боротьби за життя: лікування, операції та реабілітація.
— Лікували в Дніпрі, у Чернівцях, у Львові, у Києві, в Павлограді і два рази в Латвії, — перелічує Володимир.
«Спорт повернув мене до життя»
Шлях до відновлення був надзвичайно важким, але жага до повноцінного життя була сильнішою. Спорт додавав мотивації та сили.
— Десь через рік я прийшов у спортзал у місті Шахтарське і почав займатися. Мені дали гриф (штангу без дисків), і навіть його було важко підняти. Я старався, і за півтора року вже почав віджимати 150 кг, — ділиться Володимир.
Силу Володимиру повернув спорт і віра у власні можливості.
Після важкого поранення Володимир Ніколайчук заново вчився жити. Спочатку — лікарні й нескінченні операції, потім — перші кроки на милицях і, зрештою, спортзал. Там почалося відновлення, яке згодом вивело його на п’єдестал.
Тренування тричі на тиждень дали результати. Володимир став амбасадором «Титанів» — ветеранського спортивного руху.
— Перші змагання відбулися у місті Дніпро. Аби потрапити на Україну, треба спочатку обласні пройти. І після обласних ми вже поїхали на всеукраїнські, де я зайняв друге і третє місце в жимі штанги лежачи, — розповідає Володимир.
Наступного року спортсмен знову виборов путівку на всеукраїнський етап змагань і цього разу здобув золото.
— Піднята була штанга вагою 130 кілограмів, але зарахували мені лише ту, що важила 127. Там дуже строгі судді: не зарахували, бо при опусканні на грудях двічі штанга підскочила. А треба було рівно це зробити, — пояснює захисник.
Спортсмен пояснює: у змаганнях багато нюансів.
— На перших змаганнях мені перший підхід не зарахували, бо коли вижав штангу, я трішки назад руки відвів. А так не можна робити. Там дуже строго, такі уловки для спортсменів.
Попри все, Володимир не зупиняється на досягнутому.
— Думаємо ще раз на Україну поїхати змагатися, а там, може, і вийде на Європу поїхати, — ділиться планами.
Володимир ще користується милицями для ходьби, адже не всі м’язи на ногах працюють. Попереду в нього нові курси реабілітації.
Латвія: підтримка і відчуття вдячності
Двічі Володимир проходив лікування в Латвії. Там ветеранів війни зустрічали як героїв.
— Посол України приймав нас у Латвії. У Ризі на День захисника Вітчизни нам частування робили, на майстер-шоу возили: учасник шоу Юрій Ковриженко готував для нас різні страви. І родзинкою був концерт гурту “Без Обмежень”, — згадує Володимир.
Володимир зауважує, що ветеранам війни приділяють увагу і це дуже підсилює мотивацію. Процедури реабілітації у Латвії набагато вищого рівня: там за рахунок держави та волонтерських організацій створюють усе, аби наші воїни почувалися комфортно. Володимир потрапив на реабілітацію від Міністерства охорони здоров’я України.
Зі слів військового, рідна Миколаївська громада завжди була поруч.
— З моєї громади неодноразово передавала допомогу. І в Богатир привозили, і на Харківський напрямок. Хлопці просили кабеля, ще щось — громада купувала й передавала. І на кордоні, на Белгородскому напрямку, коли стояли, теж не забували: увагу приділяють багатьом іншим бригадам. Дуже велика підтримка.
Друзів по зброї не забуває
Володимир каже, що й зараз поруч із ним залишаються побратими — не лише українці.
— Чекаю зустрічі в Україні з побратимом Ундасом — він латиш, із Латвії. Він воював за Україну, в бою йому відірвало ноги. Він зараз на протезах і каже: “Я знову в Україну їду, буду воювати, хочу в оператори дрона”. Україну захищають не лише українці, чимало хлопців з європи з нами пліч-о-пліч, — розповідає боєць.
На війні є все: і страх, і сильна віра, і дружба і навіть звичка.
— Перші дні, навіть тижні, ми не розуміли, що буде — оте незнання було страшним. З часом втягуюєшся, звикаєш — як кажуть, стаєш адреналінозалежним. Трохи хочеться ще і ще, — каже Володимир.
Багато років служби на захисті України для Володимира не пройшли марно — він має арсенал нагород та подяк за бойові заслуги. За успішне виконання бойового завдання на Луганщині, у Серебрянському лісі, Герой отримав нагрудний знак — Золотий хрест. Також має медаль «Захиснику Вітчизни», ювілейну медаль з нагоди 25-річчя ПЦУ та нагрудний знак «Ветеран війни». Навіть після важкого поранення він продовжує поповнювати свою скарбничку — тепер уже нагородами за спортивні досягнення.
Погляд у майбутнє
Попри все пережите, Володимир не може відмовитися від спогадів.
— Не виходить так, щоб не думати про війну, часто пригадую всі пройдені фронтові шляхи. Спілкуюсь з побратимами, особливо з тими, хто ще воює. Це назавжди в пам'яті.
Сьогодні захисник долучається до заходів у школах. Розповідає учням про війну, про тих, хто захищає нашу країну.
— Зараз у школі відкрили клас “Захисту Вітчизни”. Нехай це ніколи діятм не знадобиться, але це все варто знати і вміти, навички в стрільбі, управління дронами, медична допомога — це дасть посильну допомогу в підготовці захисників та захисниць країни і знадобиться в побуті, — каже боєць. — Для мене важливо, що в цей непростий час є така підготовка для молодого покоління. Хочеться, аби молодь була сильніша, підготовленіша за нас, були впевнені в собі, аніж ми у перші дні великої війни, — підсумовує Володимир Ніколайчук.
Історія Володимира Ніколайчука — це приклад незламності, коли навіть після тяжких випробувань знаходиш сили підніматися й перемагати. У День захисників і захисниць України ми вшановуємо всіх, хто боронить нашу державу, і низько вклоняємося Героям, які щодня доводять: Україна тримається на мужності своїх людей.
