Квітковий бізнес, три магазини у Києві, мрії про розвиток справи — усе це Костянтин залишив позаду, коли почалася повномасштабна війна. Підприємець, який ще вчора збирав весільні букети, сьогодні — захисник із позивним "Флорист". Його нові будні — не у павільйоні з півоніями, а в окопах із зброєю в руках.
— До війни я займався квітами — у мене були квіткові магазини. Близько семи років працював у флористиці. А потім почалася війна — я все закрив і пішов на фронт, — розповідає Костянтин.
У Києві Костянтин мав власну мережу — три магазини під назвою «Містер Флорист». Назва стала і позивним на фронті.
— Все логічно —"Флорист" пов’язане з квітами, а "Містер" — це я, — посміхається захисник.
Флористикою Костянтин захопився ще після офісної роботи — спочатку менеджером з продажу, а до того навіть кур’єром. Мріяв про власну справу, тож узяв в оренду маленький павільйон, який сам же й облаштував. Навіть букети складав власноруч.
— Спочатку працював в офісі менеджером з продажу, перед цим був кур’єром. Потім зрозумів, що зарплати не вистачає, і взяв в оренду один павільйон. Спочатку поєднував основну роботу з роботою в квітковому бізнесі, але згодом пішов у бізнес повністю. Пройшов курси, навчився, а потім почав наймати працівників, — згадує він.
Це був сімейний бізнес, справа життя Костянтина, до повномасштабної війни…
Усе змінилося після 24 лютого 2022 року.
Почалася повномасштабна війна, Костянтин з дружиною та дітьми прокинулися вдома від вибухів. Тоді жили у місті Вишневе Бучанського району.
— Одразу зібралися, поїхали до батьків, вони проживали в приватний будинок, мали підвал, тож було де сховатися від вибухів. За три дні після переїзду я записався в територіальну оборону, — згадує Костянтин.
Родина — дружина та двоє синів — виїхала до Норвегії. Сам Костянтин ухвалив інше рішення.
— Я пішов у військкомат після 14 лютого, — пояснює захисник. — Пішов на війну, довелося залишити улюблену справу й продовжувати свою боротьбу на фронті.
Тоді він не знав, що ця дорога затягнеться на довгі місяці й роки. Що доведеться залишити дім, сім’ю, бізнес — і стати "Флористом" не серед квітів, а серед вибухів і окопів.
Цей вибір зруйнував і його шлюб. Дружина подала на розлучення вже з-за кордону.
— Дружина розлучилася зі мною, коли поїхала до Норвегії разом із тещею та дітьми. Через місяць після їхнього від’їзду отримав повідомлення про розлучення, — говорить спокійно.
Синами опікується на відстані — відеозв’язок, рідкісні зустрічі. У свою коротку відпустку згодом поїхав до дітей у Норвегію, хотів побачитися.
Тепер замість букетів — зброя. Та попри все залишається тим самим "Містером Флористом" — тільки тепер захищає свою країну.
— Спочатку мої магазини ще працювали, але коли я пішов у військкомат і зрозумів, що поїду з Києва, — закрив їх, — згадує Костянтин.
Утім, справа повністю не зникла — квітковий бізнес став справою батьків.
— Так, батьки досі працюють у квітковому бізнесі, і ми робимо букети навіть для моїх побратимів, які замовляють для своїх коханих, — посміхається військовий.
Шлях на фронт
На фронт Костянтин потрапив 2023 року.
— Спочатку була оборона міста Вишневе, потім — Буча, Ірпінь, у складі територіальної оборони. А вже через місяць я пішов у військкомат тренуватися до фронту, — розповідає Костянтин.
Костянтину та іншим чоловікам запропонували на вибір три батальйони.
— Я інтуїтивно вибрав 401-й батальйон окремої територіальної оборони. Почалися тренування — три місяці на полігонах готували, — згадує він.
Перше справжнє бойове завдання чекало на Донеччині.
— Кліщіївка, Андріївка — це біля Бахмута. Там ми вперше стали на бойові позиції. Потім нас направили у Лиман, Терни. Там теж тримали оборону. А потім вивели на відновлення — нас залишилося дуже мало, — говорить боєць.
Міські бої минули повз його підрозділ — їхнім світом стали лісосмуги, окопи, бліндажі.
— Ми не брали участі в міських боях — переважно це були лісосмуги та окопи. Позиції скрізь однакові… — каже він і на мить замовкає. — Але війна змінилася — змінилися її технології. Спочатку FPV-дронів було мало — було легше. Потім з’явилися безпілотники, їх стало більше. В Андріївці FPV-дрони тільки почали використовувати, у Лимані вже літали нічні дрони. А зараз є все — навіть вогняні дрони, які підпалюють позиції… Але, слава Богу, поки що таке є тільки в нас, — додає він.
Логістика на передовій завжди складна.
— У Лимані було дуже важко з логістикою, їздили на пікапах. Уявляєш, п’ятеро людей із речами — і все це в пікап. А зараз трохи краще, забезпечення з’явилося.
На війну Костянтин потрапив спочатку у 401-й окремий стрілецький батальйон, а згодом його перевели до 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка.
— Зараз я у лінійному батальйоні 110-ї бригади. Командую — я головний сержант роти. Але коли треба — теж ходжу на бойові завдання, — розповідає він.
Сьогодні, як і часто останнім часом, проводить навчання для нових бійців.
— Так, навчаю хлопців правильно стріляти. Зараз більше займаюся цим, хоча ще три місяці тому ходив на бойові виходи, — каже Костянтин.
Йому доводиться бути не тільки воїном, а й наставником, інструктором для тих, хто вперше бере в руки зброю.
У мирному житті Костянтин був людиною творчою, різносторонньою — бізнес, букети, клієнти, атмосфера квіткових композицій. Тепер — управління боєм, стрільби, ротації.
— Так, я творча людина, різностороння. Але останні півтора року займаюся управлінням боєм, — каже він.
Про відпустку мріє, бо давно не бачив рідних. Зізнається: за мирним бізнесом дуже сумує.
— Дуже сумую за квітами, — коротко каже, і в цих словах — усе: згадка про минуле життя, де квіти пахли миром, а не димом війни.
Позивний "Флорист" став частиною його військового життя. Псевдо, що колись означало мирну справу, тепер звучить на передовій.
«Шестеро проти двадцяти п’яти»
— Мій найперший вихід..., — замислюється Костянтин. — Ми тоді ще воювали разом із третьою штурмовою бригадою. Нам сказали: "Йдете закріплюватись після штурму". Моя група мала зайняти окопи. Тільки-но приїхали — одразу відкопалися, закріпились... і вже вночі почався штурм.
Їх було лише шестеро. А росіян — двадцять п’ятеро.
— Але ми втримали позицію. Без жодної втрати. Це був наш перший вихід. Шість годин бою — і жодної подряпини. Усі цілі, усі живі. А ворог відступив. За даними дронів, вижили лише шестеро з їхнього складу, — говорить «Флорист».
Це була перемога не випадкова, а вистраждана на полігонах.
— Це завдяки підготовці. Київській підготовці. Нас три місяці ганяли інструктори так, що половину страхів там, у полі, залишив. Найголовніше — вчили виживати у складних ситуаціях. Оце нам і допомогло, — каже боєць.
Костянтин знає: на війні немає гарантій, правил, схем.
— Немає такого, як "правильно" тримати автомат, "правильно" цілитися, "правильно" стріляти. Усе приходить інтуїтивно, потім стає досвідом, — всміхається.
Війна не минає без сліду. Контузії — як тінь, що ходить за ним.
— Я б ще багато чого розповів, але ці контузії... Це важко, пам’ять сильно забивається, — каже він тихше.
«Ворогів більше, але ми знаємо, за що стоїмо»
Про переваги на фронті співрозмовник говорить: навіть техніка не вирішує головної проблеми — сили противника.
— Противників набагато більше, ніж нас. Але ми все одно тримаємося. Чому? Сила волі. Бо ми не за гроші воюємо. Ми воюємо за свою країну, за своїх батьків, синів, доньок, — каже Костянтин.
У цій вірі — найбільша перевага українських воїнів.
— Нашою перевагою, як українців, є те, що ми знаємо, за що боремося. Саме тому ми стоїмо, — впевнений він.
Костянтин дивиться далі, за війну — до майбутнього, у якому хоче знову займатися квітами, бачити дітей і жити просто вдома, у мирному Києві.
Цінності окопів
Війна перевернула у свідомості дуже багато.
— Я переосмислив усе. Потреби змінилися. Раніше думав — треба те, інше… А тепер зрозумів: насправді треба дуже мало. Багатство, розкіш — воно, в принципі, не потрібне. Ми ж у окопах сидимо, у тебе — нічого. Взагалі нічого. Миші бігають, щурі, лисиці до бліндажів прибігають. І все нормально. Головне — ти живий, — знизує плечима Костянтин.
Навіть їжа сприймається інакше.
— Є що з’їсти — вже щастя. Звичайний батончик — і вистачає. Душ? Та який душ? Вологі серветки — і добре. Все одразу спрощується. Речі стають іншими, справжніми, — усміхається він.
І саме тому після війни хочеться чогось простого. Життя. Сім’ї. Спокою. Бо справжнє — це зовсім не те, що продається у вітринах.
Бути бойовим — обов’язкова умова командира
— Щоб за тобою йшли люди, ти, перш за все, маєш бути бойовим. Якщо ти не воював, люди це бачать. Я вже тепер розумію, коли хтось розповідає, як потрібно робити, але сам не був у бою. Я вже бачу, що він каже неправильно. У бойовій ситуації так не працює, — переконаний Костянтин.
Зі слів співрозмовника, люди з реальним бойовим досвідом рідко говорять зайве. Вони чіткі, лаконічні — тільки те, що рятує життя.
— Вони кажуть по суті: "Роби так і так — це врятує тобі життя". І коли ти людям так пояснюєш, вони це розуміють, відчувають і йдуть за тобою, — пояснює боєць.
Індивідуальний підхід до кожного бійця
Костянтин наголошує: з бійцями потрібно працювати по-різному.
— Комусь треба кричати, когось — підтримати словами. Головне — знайти підхід. Бажання має бути. А іноді без жорсткого підходу ніяк. Є такі люди, що зараз вони серйозні, а через дві хвилини — літають у хмарах. А тут таке не прощається. Тут має бути постійна концентрація, — каже він.
Сила волі — найпотужніша зброя
Найважливішим фактором на фронті Костянтин вважає не зброю і не техніку — а силу духу.
— На нашому напрямку найсильніша зброя — це сила волі до перемоги. Якщо людина немотивована, що б їй не дали в руки, це буде марно. Навчання і сила волі — ось що найголовніше, — каже він.
Важливість підготовки та спорядження
За його словами, йому пощастило, що батальйон пройшов довгу і якісну підготовку.
— Ми багато тренувалися. Розуміли, що зручно, а що — ні. Під час цих тримісячних тренувань ми купували собі нову амуніцію, підлаштовували її під себе. Це теж важливо: коли ти на дотик знаєш, де в тебе що знаходиться, — стаєш ефективнішим у бою, — пояснює боєць.
Три головні навички на фронті: медицина, стрільба, топографія.
— Медицина, стрільба, топографія — дуже важливі речі. Багато людей втрачаються в посадках уночі. Це важливо — розуміти, куди йти. Бо багато хто не орієнтується в темряві, і вони губляться, — каже Костянтин.
Зі слів Костянтина, навіть пояснення на планшеті чи карті не гарантує, що людина правильно зорієнтується.
Війна у кіно і в реальності — різні світи
—Після того, як пішов на війну, почав інакше сприймати фільми про війну. Дивишся — і розумієш, що це комедія. Раніше вірив у те, що показують у кіно, а тепер розумію: воно не так працює, це просто смішно, — сміється Костянтин.
Найнебезпечніше, вважає захисник, — шлях до позиції.
— Найважче —це дійти до позиції під мінометним обстрілом. Коли вже на місці —все залежить від тебе. А коли йдеш полем і прилітає випадкова міна —від тебе нічого не залежить, — пояснює Костянтин.
«Зомбі. Просто зомбі»
Про ворога боєць говорить коротко, але з точністю до жахливих деталей:
— Вони часто йдуть у наступ хвилями. Був випадок, коли побратим застрелив одного, той упав —минуло 20 хвилин, і він знову піднявся і поповз далі. Він знову в нього стріляє —той падає, потім знову повзе. Вони на чомусь сидять, бо нормальна людина так не зробить. У них немає страху. Звичайна людина, отримавши поранення, заховається, займе оборону, буде шукати вихід. А вони просто йдуть і йдуть. Зомбі. Просто зомбі.
Найбільший страх на фронті — це авіаційні удари, особливо КАБи.
—У Тернах ми зустрілися з КАБами. Ми їх раніше так багато не бачили. КАБ, звісно, від нього не сховаєшся —якщо потрапляє, то вже не має значення, чи ти в підвалі, чи не в підвалі. Там такі вирви виходять, що ніщо тебе не врятує.
Попри весь жах війни, воїни знаходять сили сміятись —бо сміх іноді єдина зброя проти божевілля.
Та, попри гумор, реальність фронту залишається неймовірно складною і технологічно небезпечною.
Ця історія — ще один доказ того, якою ціною дається наша свобода. І поки хтось бореться за життя під Кліщіївкою чи в Тернах, у тилу, не маємо права забути, для кого і завдяки кому маємо цей день.
Попри весь біль і втому, головне завдання — тримати оборону. І поки хтось рахує кілометри до моря, ці хлопці рахують кроки до нової лінії фронту.
До війни життя було зовсім іншим. Спокійним, звичайним, підприємницьким.
— Я ж займався квітами, у мене були свої МАФи, павільйони. Тепер — окопи.
Коли світ перевертається — важко планувати наперед. Але десь у глибині серця живе мрія. Про те, чим займатися потім. Про те, куди поїхати, коли все скінчиться.
— Чим би хотів займатися після війни? Дивлячись, скільки ще триватиме війна. Можливо, я залишуся у війську. Але перше, що зроблю як закінчиться війна поїду відпочивати, хочу до моря, до океану, — ділиться думками Костянтин.
Зізнається, важко сприймати невідомість.
— Що для мене найважче? Ми не знаємо, коли закінчиться ця війна. Всі хочуть перемоги, але що буде далі — невідомо, — зізнається Костянтин.
А ще він мріє про прості, але найцінніші речі — про родину, про мирне життя. Зараз у Костянтина вже нова історія — є дівчина, яка заповнила пустку в його серці. Молода пара чекає на дитину.
— Сподіваюся, що все буде добре. Головне, щоб війна закінчилася, і я повернувся додому, — говорить Костянтин “Флорист”.
