У цьому молодому хлопцеві стільки відваги та оптимізму, що неможливо не захоплюватися. Життя його не балувало: хлопець-сирота, якого з підліткового віку виховували у прийомній родині, у 19 років добровольцем пішов воювати, та не абиде, а здійснив свою мрію, став солдатом полку спецпризначення “Азов”. Мова йде про Дмитра Гужелю. Зараз йому 22 роки, уже має нарогороди та продовжує боронити Україну від ворога, дуже мотивований дати окупанту «перцю».
Дмитро Гужеля має звання молодшого сержанта, служить у третій окремій штурмовій бригаді ЗСУ 3 ОШБр. З дитинства хлопець не чує на одне вухо, тому у війську побратими нарекли позивним Бетховен.
Народився Дмитро в селі Миколаївка та проживав там деякий час, але згодом переїхав до міста Першотравенськ. У дитинстві та по життю завжди був дуже “двіжовим” хлопцем, тільки й чув від дорослих: “Малий розбишака”. Та життя в розбитного хлопчика було нелегким: рано осиротів (втратив маму), у 13 років його взяли до будинку сімейного типу, відтоді він проживав у прийомній сім’ї з мамою Людмилою та батьком Анатолієм.
Вищу освіту Дмитро отримував у місті Дніпро, закінчив третій курс і з дипломом зі спеціальністю електрозварювальник пішов працювати на шахту. Хоча мрії вели його в іншому напрямку.
- Із 17 років я мріяв потрапити до полку АЗОВ і дуже наполегливо йшов до своєї мрії. Бо через два роки, коли мені виповнилося 19, я пішов служити в армію. Як сироту мене б не мобілізували, але я сам хотів іти на війну, - розповідає хлопець.
У 20 років Дмитро добровільно став солдатом у лавах Збройних Сил України у військах протиповітряної оборони. Коли почалася повномасштабна війна, молодий сержант перебував під містом Очаків Миколаївською області. Тоді їхні війська обороняли місто Херсон. Згодом їх було направлено на оборону міста Миколаїв. Коли почався контрнаступ на Херсонщині, Дмитро приклав усі свої зусилля та здійснив мрію: долучився до підрозділу Сил Спеціальних Операцій «Азов», зараз він у 3-ій окремій штурмовій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України (3-тя ОШБр). Бригада сформована на тих самих принципах, на яких стоїть легендарний полк «Азов» та весь Азовський рух. До їх лав потрапляють лише високомотивовані та сильні духом бійці, готові до постійного вдосконалення та важких боїв із ворогом на передовій.
Наш герой розповідає, що дуже хотів полетіти обороняти Маріуполь до своїх побратимів, проте, на жаль чи на щастя, командир молодого бійця не відправив.
Неможливо не помітити на руках Дмитра татуювання, їх безліч: символічні слова, український орнаменти, державна символіка. Такі символи Дмитро почав викарбовувати на своєму тілі, коли пішов до лав ЗСУ. Кожне татуювання має для нього великий сенс.
- Татуювань у мене багато. Найзначуще для мене - це молитва українського націоналіста. Саме вона розповідає, що таке незламність і для чого ми йдемо виборювати нашу волю, обороняти наші землі. Ми боремося за нашу незалежність і свободу. Саме в цьому татуюванні є ті слова, які склав у 1936 році Осип Мащак, провідник ОУН на західноукраїнських землях, автор «Молитви українського націоналіста». Він висловлював незламність українського народу в 1920-1960 роках, - розповідає Дмитро.
Одне з татуювань, яке є традиційним саме для полку “Азов”, захисник ризикнув зробити, ще не будучи частиною батальйону. Бо вже тоді був упевнений у своїх силах та амбіціях і увіковічнив молитву на своєму тілі.
Молодий солдат 3-ї штурмової брав участь у боях за Бахмут, у контрнаступах на Херсонському напрямку. Та найбільше пекло нашому герою довелося пережити, коли їхню бригаду направили в місто Авдіївка.
- Нашу бригаду направили в Авдіївку, аби ми тримали оборону, а всі інші хлопці могли вийти з міста. Авдіївка була вже майже в “котлі”, і ми самі ледь не опинилися в халепі. Був момент, коли російські військові були усюди, і ми тримали оборону на 360 градусів. Я з побратимами знаходився на 2-х поверховому будинку, а окупанти ходили скрізь. Нас штурмував російський спецпідрозділ ГРУ (російські розвідники). І це тому, що звичайні російські війська не могли ніякими силами нас узяти: ми давали відсіч усім. Через постійні обстріли ворога нам надійшов наказ виходити з міста. Усі наші хлопці вийшли, а мене та напарника з позивним “Майор” уже притиснули. Російські солдати були на першому поверсі, а ми з побратимом на другому. Нам пропонували здатися в полон. Зброї у нас не залишилось, і ми вирішили вистрибнули з вікна другого поверху. Уже через три хвилини з того вікна по нам почався обстріл. На щастя, наші хлопці нас вже зустрічали, і завдяки їм ми вийшли з-під обстрілів. У тому бою наша бригада понесла багато втрат особового складу, - ділиться своєю історією наш герой.
Не обійшла куля нашого Дмитра. Важке поранення боєць отримав під час штурму поблизу села Орлівка Покровського району на Донеччині.
- Ми йшли на штурм, був стрілецький бій: одна з куль ворога зрикошетила й потрапила мені в голову. Я спочатку не помітив, витер кров з лоба й пішов далі виконувати завдання. Уже після вдалого штурму мене евакуювали до міста Дніпра. Через два дні прооперували. Десь через три дні я попросив, аби мене виписали, і поїхав назад до хлопців, - розповідає Дмитро.
За бій під Авдіївкою Дмитро був нагороджений орденом «За мужність» I ступеня, який вручив йому особисто командир батальйону. Висока нагорода, якою відзначають особисті заслуги в бою.
Наразі Дмитро прагне стати молодшим лейтенантом. Для цього йому треба отримати вищу освіту, тому планує і воювати, і вчитися.
Захиснику пропонували навчання за кордоном, для цього дають відпустку, але Дмитро волів би навчатися в Україні.
- Відмовляюся від навчання за кордоном, бо хочу побути вдома з родиною. А ще хочу бути поруч з моїм взводом “Вовча зграя”, не хочу залишати своїх братів. Навіть у відпустці я постійно зі своєю “зграєю” на зв’язку. Так уже в нас заведено, - говорить Дмитро.
На безіменному пальці воїна виблискує обручка. Дмитро одружений, має гарну дружину Ярославу, з якою доля звела у 2018 році. Ярославі також 22 роки, працює юристом. Одружилися вони під час війни в місті Одеса 23 вересня 2023 року.
- Весілля ми відсвяткували в найкращому ресторані міста. Думаю, моя кохана вже звикла до того, що я військовий, сама зізнається, що я завжди був хуліганом, тож і не очікувала, що я тихенько сидітиму вдома, - з посмішкою говорить наш герой.
З тих пір, як Дмитро поїхав навчатися, прийомні батьки не знали, що їхній вихованець служить у лавах ЗСУ.
- Коли я приїхав у відпустку, то розповів батькам, що я - воїн, вони й досі не вірять, що я служу в штурмовій бригаді та став військовим. Були шоковані, але дуже пишаються мною, - додає Дмитро.
Війна триває, але навіть у такий важкий час воїн не перестає мріяти:
- Моя головна мрія: закінчити війну. Не знаю, як в Україні буде після війни, але я точно знаю, що буду військовим до кінця свого життя.
Дмитро вже знає, що на його бригаду чекає дуже складний військовий напрямок: Серебрянський Ліс на Луганщині, який військовослужбовці прозвали лісом див та смерті.
- Ворога треба гнати з нашої землі. Зараз немає часу вирішувати політичні питання, хоча їх дуже багато. Але в пріоритеті війна, ми не кинемо позицій, бо окупант просунеться далі та скоро добереться в наші домівки. Українці знають, що наші хлопці дуже патріотичні та ідейно налаштовані, ворога з хати виженуть. А от нерадиві можновладці нехай не думають, що їм усе минеться, наведемо лад у країні, час прийде, - говорить Дмитро.
Хлопець насправді дуже применшував свої заслуги як воїна. Зізнається, що мав пропозицію виступити у новинах ТСН, та відмовлявся. Редакції тижневика “Степова зоря” розповів усе, що на душі, бо для своїх.
