«Ви можете не йти воювати. Ви можете піти додому. Але через пів року фронт прийде до вашого будинку. Бо ті, хто зараз вас захищає, будуть закінчуватись». Ці слова належать нашому земляку Сергію Макогону з Петропавлівки. Сергій — захисник України, водій американської бронемашини MaxxPro. Наш герой розповідає про війну, втрати та про те, чому потрібно захищати Україну.
За приклад мав діда та американських кіногероїв
Сергій народився 4 липня 1989 року в Петропавлівці.
- Батьки прожили разом недовго, і після розлучення мати виховувала мене та мого брата Василя. Вона працювала на олійниці, а ми росли в сільській родині під опікою бабусі й дідуся.
Дитинство братів проходило в традиціях сільської атмосфері: корови, свині, гуси, кури, качки — усього було вдосталь у господарстві. Хлопці допомагали в господарстві. Поки мама була на роботі виховання хлопців брав на себе дідусь Валентин.
- Багато чого дав дідусь, ми всі називали «дід Валік». Він був родом із Брянської області, але довго жив в Україні, перейняв місцеві звички та передав нам свої життєві принципи. Дідусь навчав нас чоловічої відповідальності, порядку. Його методи були простими, інколи строгими, але ефективними. Він казав, що чоловік має бути чоловіком, і привчав нас до праці на землі. Тож підлітками ми підробляли на фермах.
Після школи Сергій вступив до Гірничої академії в Дніпропетровську. Велике місто давало можливості для заробітку, а згодом Сергій вирішив йти працювати на шахту. У 19 років влаштувався прохідником на шахту «Степова». Слідом і брат Василь закінчив професійно-технічний ліцей у Першотравенську та почав працювати слюсарем.
Ще з дитинства спорт був невід’ємною частиною життя Сергія. він полюбляв з друзями їздили на велосипедах, досліджували місцевість, влаштовували походи, пекли картоплю, відпочивали на природі.
- У нашій компанії було багато товариських і активних хлопців, які прагнули здорового способу життя. Ми не курили, не пиячили, а надихалися героями бойовиків 90-х — Брюсом Віллісом, Арнольдом Шварценеггером, Сільвестром Сталлоне, Жан Клод Ван Дамом. Хотілося бути сильним, впевненим у собі, як вони. Я разом із кумом Андрієм надавав перевагу фізичним вправам, тренуванням, силовим навантаженням. Мій брат Василь і його друзі більше цікавилися командними видами спорту — волейболом, баскетболом, футболом.
Захоплення спортом свого часу зіграло важливу роль у житті Сергія.
Без кохання історія б не мала яскравих фарб, а в нашій історії є кохання.
- Після 11 місяців роботи на шахті я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. Наші стосунки розвивалися дуже швидко. Але ми зустрічалися не більше трьох тижнів, коли мене забрали на строкову службу в армію.
Строкова служба
Сергій служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді, яка тоді формувалася в Новомосковську. Оскільки Сергій був спритний, захоплювався спортом, то його відібрали у десантники.
- Коли нас привезли в місто Дніпро, прийшов майор, вишикував 100 новобранців і почав відбирати найспортивніших. До мене підійшов, запитав, чи можу підтягнутися 10 разів і віджатися 20. Я виконав завдання, і він відібрав мене в групу. Обрали 8-9 хлопців, і нам повідомили: ви потрапили у ВДВ.
Тоді Сергій зрозумів, що на нього чекає серйозна служба. Хлопців відправили в 25-ту бригаду,
- Нас завантажили у військовий ГАЗ-66 — одну з найнезручніших машин, які можна було придумати, — і вирушили назустріч новому етапу життя. Ми їхали близько двох годин до Новомосковська. Коли вийшли з машини, я подумав: «Ну, фактично вдома. Служба буде легкою». Але, як виявилося, все було зовсім не так.
Перший місяць — курс молодого бійця (КМБ) — справжнє випробування. Хлопців привчали до військової дисципліни, правил поведінки, командної роботи та взаємодопомоги. Фізично це було дуже важко, але психологічно ще важче.
- Дідовщини як такої не було, але «старослужащі» (старші солдати) примушували нас робити все, що їм заманеться. Після відбою, коли офіцери розходилися, починалося «друге життя» — віджимання, присідання, миття підлоги, перестановка ліжок з одного кута в інший. Це була своєрідна перевірка на витривалість.
Основна служба
Після КМБ новобранців розподілили по підрозділах. Сергій потрапив у роту десантного забезпечення, яка займалася укладанням та підготовкою парашутних систем.
- Кожен солдат мав закріплений за собою парашут D-5. Це була дуже відповідальна робота, адже одна помилка могла коштувати людині життя. Ми укладали парашути, перевіряли стропи, слідкували, щоб нічого не заплуталося. Офіцери вимагали ідеальної точності. Якщо щось було не так, нас били лінійками по руках — методи були жорсткі, але це змушувало бути уважними.
Спочатку новобранців контролювали офіцери, але з часом хлопцям доручали укладання по 10 парашутів на день, і вони працювали самостійно.
«Зловити краба»
У десантних військах був вислів: «не злови краба». Це означало, що під час стрибка з парашутом людина від страху могла впертися руками й ногами у проході літака. Випадків було багато, тому солдата, який «зловив краба», офіцери просто виштовхували з літака.
Стрибки з парашутом
Найбільшим розчаруванням для Сергія стало те, що він так і не стрибнув з парашутом.
- Банально, але держава не виділила кошти на навчальні стрибки, і з 900 солдатів нашого призову стрибнули лише 90 — хлопці з третього батальйону, переважно із Заходу України. Їх готували до штурмових завдань, і для них знайшли можливість здійснити стрибки. Було прикро, бо я так і не стрибнув жодного разу.
Фізична підготовка в армії
Попри все, строкова служба в десантних військах дала величезний досвід. Фізична підготовка була на найвищому рівні.
- Спочатку я думав, що в десантників відбирають тільки найсильніших і найвідчайдушніших хлопців. Але коли потрапив туди сам, побачив, що серед нас були різні люди — навіть такі, яких у цивільному житті можна було б назвати слабкими.
Проте армія змінювала кожного. До кінця служби всі ставали міцними, витривалими, змужнілими. В очах уже читалася не просто юнацька безтурботність, а серйозність і внутрішня сила.
Сергій пройшов строкову службу з 2010 по 2011 рік.
Що дала строкова служба
- Головне, що я зрозумів за рік служби — в можливість витрачати гроші, як хотів. В армії ж зарплата була смішною — 70-90 гривень на місяць. Після такого досвіду я почав по-іншому сприймати життя, відповідальність, дисципліну і можливість самостійно розпоряджатися своїм часом.
Повернувшись із армії, Сергій вже був іншою людиною, готовою до дорослого життя та нових викликів. Армія кардинально змінила погляд на життя.
- До служби я працював, заробляв хороші гроші, відпочивав. А в армії рік без свободи змусив усе переоцінити. Після армії страху перед життям майже не залишилося. В армії ти звикаєш брати відповідальність за себе та свої рішення.
Відносини з Тетяною
Через півтора року після повернення з армії Сергій з Тетяною одружилися.
- Довгий романтичних зустрічей не було — ми обидвоє працювали, жили своїм життям. І в якийсь момент все перейшло в сімейні стосунки.
2012 року в родині народилася первістка Варвара, а 2016 року — друга донечка Аріна.
2014 рік:війна та мобілізація
Спокійне сімейне життя перервала повномасштабна війна: Сергію принесли повістку на другий день.
- Я мав звання старший солдат, тож повістку мені принесли в перші дні. Проте на той час у нас була маленька донька і до війська мене не забрали одразу. Проте, я знав, що точно устану до лав ЗСУ. У нас родичі на Донбасі, тому ми знали, що там відбувається. На початку війни, 2014 року, не надавали війні великого значення. Але з часом розмови про війну ставали все частішими. За сімейним столом почали говорити: «Дивись, що там коїться», але ще ніхто не вірив у повномасштабне вторгнення.
Передчуття війни
- Моя дружина Тетяна ще задовго до 2022 року казала: «Цей божевільний нападе, от побачиш!»
А я не вірив: «Та ні, Таню, це неможливо. 21-ше століття, яке вторгнення?»
Але потім прийшов 2022 рік, і все змінилося.
День перед вторгненням
У лютому 2022 року у мене відкрилася виразка шлунка. Я лежав у лікарні, коли дружина подзвонила: «Почалася війна!»
Сергій розумів, що, як старший брат, має йти на війну, аби менший лишився вдома. Проте влітку 2022 року Василь подзвонив і сказав брату: «Я йду воювати».
До кінця 2022 року Василь уже служив у 93-й бригаді механіком-водієм. У той час і Сергій отримав повістку.
Початок військової служби
- Я став мобілізованим, і розпочався новий розділ мого життя.
23 січня 2023 року Сергія відправили служити у 23-ю бригаду.
Вибір посади: піхота чи механік-водій? У бригаді з’явилася інформація:
- «Будуть видавати БМП. Хто хоче бути механіком-водієм?»
На той момент дрони ще не були масово розповсюджені, тому основний ризик на війні мали два типи людей:
- Піхота — їх першими кидали в бій.
- Водії — особливо механіки-водії БМП, БТРів і вантажівок, які підривалися на мінах і ставали мішенню для ворога.
Коли оголосили набір механіків-водіїв, у строю стояло 90 чоловік, і ніхто не хотів йти водієм.
- Першим вийшов чоловік із Кривого Рогу, позивний «Циган», якому було 54 роки. Я подивився на нього і подумав: «Якщо він пішов, то і я піду». У мене була категорія B і C, а на строковій службі я водив «Урал», тому вирішив спробувати. У підсумку з 90 осіб зголосилися лише 5, а потрібно було 15.
Командировка у Львів
Через кілька днів Сергій їхав до Львова забирати бойові машини.
- Коли приїхали, нас чекала несподіванка — замість старих БМП нам видали американські бронемашини MaxxPro. Це важкі MRAP-и (Mine-Resistant Ambush Protected) — машини шостого класу захисту. Вони витримують підриви на мінах і можуть зрівнятися з танком за рівнем бронювання. Ми бачили на власні очі, як MaxxPro підірвався на трьох протитанкових мінах, і весь екіпаж залишився живим і неушкодженим, лише контуженим.
Перехід на посаду механіка-водія MaxxPro
Після цієї поїздки Сергія офіційно перевели на посаду механіка-водія MaxxPro.
- Ми переганяли по 60 машин за один раз. Після цього я остаточно закріпився на бронемашинах замість БМП. Машини переганяли зі Львова до частини, а потім на фронт. Формувалася 23-тя бригада, і ми почали навчатися працювати з новою технікою.
Нові машини MaxxPro
Американські MaxxPro вимагали комплексного підходу:
- Піхота тренувалася до боїв.
- Водії освоювали нові машини.
- На бронетранспортери поставили американські кулемети «Браунінг».
MaxxPro вразили всіх.
- Ми відкривали капот і розуміли, що це зовсім інший рівень техніки. Я подзвонив Василю: "Малий, у нас тут така техніка, а ти там на радянських БМП їздиш". Чим більше ми читали про MaxxPro, тим більше розуміли, що це серйозна бронемашина, яка реально рятує життя.
Реальні випробування MaxxPro на фронті
Сергій ділиться спостереженнями:
- Танковий снаряд не пробив машину. РПГ не пробило броню. Три FPV-дрони влучили у машину — всі вижили, тільки техніка постраждала. Це була дуже надійна техніка, яка реально захищала екіпаж.
Невдовзі Сергій перейшов із механіка-водія на посаду старшого водія управління роти. І отримав своє перше бойове завдання.
Перше бойове завдання
Бригада Сергія отримала наказ вийти на Запорізький напрямок. Завдання: відбити Левадне та дійти до Приютного. 4 червня екіпаж вирушив на позиції та вдало виконав завдання.
- До 17 червня у нас не було жодних втрат. Ми просунулися на 3 кілометри фронту. Бійці були на піднесенні, бойовий дух був на максимумі. Я виконував евакуаційні та транспортні завдання: доставляв бійців до передової, вивозив трофеї, БК та зброю. Евакуював і полонених росіян.
«Борщова операція»
Неймовірно, але на війні доводиться часто приймати радикальні рішення. Перше своє таке рішення Сергій прийняв, коли почув від командира роти: «Хлопці вже два тижні на сухпаї, треба щось придумати».
І тоді вирішили завезти хлопцям гарячий борщ, ковбасу та компот.
- Мій кум, який займався волонтерством, передав нам автомобіль “Ниву” — це була єдина неброньована машину в підрозділі. І коли постало питання: хто повезе їжу на передову? «Старші» солдати мовчали. Тоді я вирішив, що поїду сам. Це завдання виявилося одним із найнебезпечніших у моєму житті… “Ниву”, яку передав нам мій кум, якраз і відправили на бойове завдання.
Потрібно було завезти харчі не просто на передову, а між українськими позиціями і позиціями ворога: один кілометр до росіян.
- Завантажили “Ниву” провізією: борщ, ковбаса, тушкованка, мандарини, компотом. Я взяв із собою головного сержанта 3-го взводу, позивний «Міна» — бойовий вовк, який уже пройшов серйозні бої. Їхали вночі з вимкненими фарами. Я кермував, а «Міна» світив ліхтариком, показуючи дорогу. Дороги не було — тільки болото. Коли приїхали, командир роти Анатолій уже чекав нас. Але тут почалося…
«Борщ виявився стратегічною метою»
Поки хлопці вивантажували їжу, над нами завис російський дрон «Мавік». За кілька хвилин по них почав працювати міномет.
- Наша “Нива” світилася в тепловізорі, як велике червоне п’ятно. По нас почали стріляти: 120-мм міни летіли прямо по нам, 80-мм міни били по лісосмузі. Командир роти вийшов без бронежилета, і я закричав: «Лягай біля мене, я в броніку!» Ми залягли в яру, а росіяни почали методично коригувати вогонь, наближаючи удари все ближче. Командир роти лежав поруч і пробурмотів: «Краще б ти цей борщ не привозив…» Обстріл ставав все ближче і ближче. У голові майнула думка: «Оце поїхав на борщове завдання… І що? Все?…»
Раптом ворожий «Мавік» сів — у нього розрядилася батарея. Це було вікно можливостей. На той час було кілька поранених, Сергій з побратимом забрали поранених та поїхали у зворотньому напрямку.
«Гради лягли прямо за нами»
- “Тисни газ, або нам кінець!» — казав мені мій штурман. Славік (головний сержант) каже: «Вмикай фари і топи на всіх парах!» Я даю газу, і тут починається найстрашніше: міномети працюють попереду., й позаду. Ми — між вибухами. Славік нервово каже: «Серьога, я не знаю, що тобі сказати — або газуй, або гальмуй, але ми в дупці». Я натискаю газ і їду на повній швидкості.
Коли бойова “Нива” перетнули останню лісосмугу, рівно за нами прилетіли касетні снаряди «Градів». Лісосмуга вигоріла вщент. Командир роти по рації передав: «Наші сусідні позиції тільки що знищені градами».
- Я зрозумів: ще б 5 секунд — і нас би не було. Славік стоїть поруч, блідий: «Серьога, я в таке ще не потрапляв…» Мої нерви були на межі, скурив дві сигарети за хвилину, просто в дві затяжки.
Але радувало те, що побратими поїли борщу. Дякували, бо такого ніхто не робив — ніхто не возив гарячий борщ під обстрілами мінометів і «Градів».
- Ця історія назавжди залишилася в пам’яті — перший справжній бойовий виїзд. Командування ніколи не ризикуватиме, щоб привезти гарячу їжу. Простіше закинути пару мішків сухпайків, і нехай хлопці їдять їх місяць. Але навіть під час Другої світової були солдати, які йшли разом із піхотою, роздаючи гарячу їжу. Бо харчування на фронті — це моральна підтримка.
Позивний «Нудист»
Друге ім’я або позивний Сергію довго не могли придумати.
- Було багато варіантів, навіть жартівливих, Тоді один випадок закріпив за мною позивний «Нудист».
Захисники жили в наметах, на вулиці було -2°C, а з душем була катастрофа — як і всюди на фронті.
- Хлопці розводили воду в казанку, милися по черзі, щоб не «світити» свої голі п’яті точки. Я зробив собі умивальник просто неба — вирізав пластикову баклажку, прибив до сосни, і вранці виходив мився на вулиці прямо в трусах. Хлопці сміялися: «Диви, на дворі мороз, а він миється!»
Хтось зняв це на відео, і з того моменту мене почали називати «Нудист».
Але це тільки початок… У літню спеку Сергій взагалі не вдягав зайвого.
- Шолом, бронежилет, шорти і все. Всі ходили в формі, а я — в шортах і броніку. Приїжджаємо на позицію, хлопці кричать: «Та це ж Нудист приїхав! Диви, знову в одних шортах!» А я не можу в штанях, коли ти цілодобово в броніку, будь-яка зайва річ заважає. Тому «Нудист» — це не просто жарт, а й практичний підхід до виживання на війні.
Поранення та втрата брата
Пройшовши чимало небезпечних бойових завдань Сергій отримав важке поранення під час випробовування польського БМП.
- 40 хвилин після поранення я залишався при свідомості. Коли мене доправили на перший стабпункт, вже знепритомнів. Прокинувся о 2-й ранку в Дніпрі. Ногу зашили, але функціональність, звісно, втрачена. Не знаю, що буде далі. Зараз проходжу реабілітацію.
Лікування Сергія перервала страшна звістка — на війні загинув брат Василь.
Брати на війні та найтяжча втрата…
Василь не виходив на зв’язок…
- Він загинув 20-го грудня 2024 року: під час бойового завдання його бронемашину підбив ворожий дрон.
Останки брата евакуювали вже останки. Родина витримали очікування результатів ДНК. Василя поховали на рідній землі.
- От був такий важкий період, коли ми часто не спілкувалися з братом, а налагодилося все тоді, коли він мені зателефонував і сказав: «Я пішов на війну». Ну, знаєте, як воно — серце защемило за рідну людину. А потім я пішов на війну. Він був у Соледарі, я був на формуванні, він — на Бахмуті, я на Запоріжжі. Його раз підбило, другий раз підбило… Я йому кажу: «Малий, давай, будь уважнішим». Ну отак ми з ним почали нормально спілкуватися.
На війні про смерть говориш більше, ніж про життя, говорить Сергій. Тому що все може закінчитися за секунду. Так сталося і з Василем.
Ініціатива на війні вітається
Сергій ділиться своїми роздумами про обов’язки військових.
- Я прийшов на війну у 32 роки. Зрілий чоловік, у мене двоє дітей, сім’я, я працював на шахті, все життя тяжко працював. На війну я пішов не помирати, а допомогти знищити тих, хто прийшов на мою землю, до моїх дітей, моєї дружини, моїх батьків. Який сенс йти на війну, якщо ти не хочеш там виконувати військові обов’язки? Йди і бий ворога.
Зізнається, що зброю хлопці мають, але давати її нікому.
- Як можна дати людині автомат, РПК, РПГ, якщо вона не може стріляти з автомата? Ну що толку, що ти новобранця обвішаєш новітньою американською зброєю, якщо людина не має бажання вчитися та воювати. Ти хочеш бути спеціалістом на війні? Будь ласка. Проходиш базову підготовку, а потім ти можеш сказати: «Я хочу бути снайпером», «Я хочу бути навідником на Браунінг», «Я хочу бути механіком-водієм». Ким завгодно. Зараз вітається ініціатива.
Якщо ти хочеш бути кимось на війні — ти повинен це показати, упевнений Сергій.
- Не може просто ходити генерал і всім роздавати посади: «Ой, ти такий хороший, давай я тебе в штаб заберу». Треба вигризати свою посаду. Вигризати своє життя. Життя саме по собі — це виклик. А прожити його правильно ще важче. А прожити його правильно на війні — це взагалі окремий рівень. Там ніхто не пробачає помилок.
Сергій упевнений, що головна мотивація на фронті, це коли твої рідні вдома, у своєму будинку, у теплі і неголодні. І це має розуміти кожен воїн.
- Ніхто не хоче воювати. Просто ніхто. Вони думають, що розбиті міста це все кіно. Я так скажу: «Ви можете не йти воювати. Ви можете піти додому. Але через пів року фронт прийде до вашого будинку. Бо ті, хто зараз вас захищають, ми будемо закінчуватись. А після нас залишаться тільки ті хлопчики, які зараз сидять вдома. І чим довше затягується ця війна, тим менше залишається таких, як ми. І тим більше залишається тих, хто зараз сидить у своїх жінок під спідницями.
Ворог піде далі. Наші воїни титани
Фронт рухається і вже Дніпропетровщина під пильним прицілом ворожих військ. Тож вже бачимо, що ворог не обмежиться лише Донеччиною.
- Ворог не зупиниться. Дійдуть до Дніпра — підуть далі. Чим більше територій вони будуть займати, і якщо це буде виходити, тим більше вони захочуть. Наразі вони мають наш опір… Так, він слабкий, хтось може казати: «Та що ти розказуєш, які там війська, території здаються...» Кожен розумний, коли сидить вдома, в теплі, біля жінки. А ви ніколи не думали, як там тим, хто в холодних окопах? Як вони це все тримають? Як вони мають оборонятися, якщо ти сидиш на дивані, дивишся марафон по телевізору і думаєш: «Та все нормально»?
Не буває малих донатів
Сергій каже, що чимало цивільних допомагає ЗСУ.
- Навіть гривню скинути на донат, це вже допомога. Якось я шукав людей, які могли б нам допомогти. І знайшов їх у Польщі. Українська Діаспора та їхній хор «Журавлі» привезли нам два комплекти РЕБ на 700 000 грн. Це великі гроші. І це саме те, що нам потрібно було.
РЕБи такої потужности перекривали всі діапазони, окрім оптоволокна (FPV-дрони). І в підрозділі Сергія тільки він мав таких волонтерів.
- Мені це було важливо знайти підтримку. Бо я хотів зберегти життя своїх хлопців. У мене був пріоритет: врятувати життя і техніку. Буде ціла машина — буде живий екіпаж. Буде живий екіпаж — буде жива піхота. Все елементарно.
У ворога величезні втрати
Українські військові тримають фронт.
- Поки є ті, хто стоїть на нулі, поки є ті, хто не здається, поки є ті, хто допомагає фронту, — шанс перемогти є завжди. І ми його не втратимо. Я думаю, що все одно будуть перемовини з ворогом. Ця війна не закінчиться швидко. Ми наносимо ворогу величезні втрати. Вони втратили в Україні більше, ніж у Афганістані, Іраку, Ірані, Сирії чи Грузії. Так ніхто і ніде не воював.
Наша ціль перемога
Наші українські війська воюють дуже добре.
- Так, ми відступаємо, але в глобальному сенсі ми найсильніша армія на континенті. Жодна армія світу, навіть ізраїльська, не воює так, як ми. Як ми бачимо закінчення війни? Ми хочемо перемоги. Тому що надто багато хлопців загинуло. Загинули в той момент, коли у них не було нічого, окрім автоматів. Кожен військовий хоче перемоги, бо там, на тій землі, не тільки мій брат. Там побратими, які стали рідними. Як можна сказати сотням тисяч матерів, що ми «здаємося»? Це взагалі не варіант. Наш варіант — тільки перемога, — говорить Сергій.
