Телефонний дзвінок до редакції пролунав напередодні нового року. У слухавку почула голос чоловіка, який благав про допомогу. Історія Бориса Володимировича, так назвався чоловік, зачепила за живе:
“Ми переїхали до села Троїцьке з Мирнограда. Не з власної волі — діти наполягли, щоб ми виїхали, бо місто було під обстрілами. Ми люди невибагливі: знайшли закинуту хатину в селі, прибрали тут зарості, збудували піч, облаштували дві кімнатки для себе. Але в будинку немає світла. До кого ми тільки не зверталися — і в РЕМ, і в сільську раду, але допомоги немає. У нас одне прохання: проведіть нам, будь ласка, світло. Ми пенсіонери, платитимемо, як потрібно. Тільки допоможіть. Ми ніби кажани тут живемо, з ліхтариками ходимо. Нам би світло — і в цій хатині ми ще й пісень співатимемо”.
Це маленька передумова цілої історії життя подружжя Бориса Володимировича та Тамари Василівни. У солідному віці пара починає заново будувати своє життя тепер вже у селі Троїцьке, проживає в хатині, яка вже дожила свого віку. І попри всі труднощі, що випали на їхню долю не втрачають віри в людей та в щасливе майбутнє.
Наразі в будинку подружжя у двох кімнатах вже є електрика. У новорічну ніч Борис Володимирович і Тамара Василівна зустрічали свято зі світлом. Журналістка «Петропавлівка.City» завітала в гості до цієї родини. Розповідаємо про неймовірних людей.
Хатина в Троїцькому
До села Троїцьке їду на околицю. Зупиняюся біля хатини, яка ніби прокинулася після довгого сну. Ще немає паркану, але вже є синьо-жовта табличка на будинку: вулиця Джерельна. На подвірʼї мене зустрічають Борис Володимирович та Тамара Василівна. Вони запрошують до хати. Через кривенький від старости коридорчик проходимо до вітальні. Тут тепло, бо господарі звели пічку.
Тамара Василівна бідкається, що кімнату ще треба підбілити. Вона ставить на піч чайник і готує чашки: планують пригощати гостя улюбленим чаєм. Поки закипає вода, починаю розпитувати подружжя про їхнє життя.
Рідні міста Донбасу
Борис Володимирович народився в місті Димитров Покровського району Донецької області, яке нині перейменоване на Мирноград.
- Це моє рідне місто. Колись давно воно називалося Новоекономічне. Потім, прізвищем болгарського політичного діяча, першого президента Болгарії Георгія Димитрова, на честь дружби з болгарським народом. А вже після Революції Гідности в незалежній Україні, місто перейменували на Мирноград, — згадує співрозмовник.
Тамара Василівна народилася в селі Голуб’єнки Полтавської області, в Пирятинському районі. Її батьки переїхали на Донеччину, так молода дівчина опинилася на Сході України.
Захоплення спортом та морська кар’єра
У шкільні роки спорт відігравав важливу роль у житті Бориса Володимировича.
- Я займався боротьбою. Тоді її називали класичною, зараз — греко-римською. У нас був сильний обласний спортивний центр — палац спорту «Олімп». Я віддав боротьбі 12 років, їздив на збори, в спортивні табори по всьому Союзу. Спортом займався для себе, підтримував форму.
Борис Володимирович працював інструктором, допомагав тренерам. Однак, після того як він пішов у море, спорт відійшов на другий план.
Після школи Борис Володимирович вирішив спробувати себе в морській справі.
- Я вступив на однорічні курси та потрапив на Північний флот. Відслужив як готовий фахівець із радіозв’язку, а тоді залишився, коли військові судна почали передавати до цивільного міністерства морського флоту. Працював за контрактом, отримав підйомні, і через шість років мені дали квартиру в Мурманську.
Борис Володимирович із теплом згадує часи, коли подорожував. Об’їздив Україну і закордоння. Ці подорожі залишили глибокий слід у його пам’яті. «Жив непогано, побачив світ», - констатує співрозмовник.
Повернення на Донбас
Доля повернула Бориса Володимировича додому.
- Захворіла моя мати, і мені довелося повернутися на Донбас, бо доглядати її було нікому. Тут я пішов працювати в шахту, адже це була єдина можливість знайти роботу.
Борис Володимирович більшу частину свого життя працював у шахті.
- Я пенсіонер. 33 роки працював у шахті: 17,5 року на державному підприємстві «Краснолиманська», а потім на шахті «Стаханова». Але тепер шахти більше немає — її розбомбили ворожі війська. За ці роки я отримав багато нагород: годинник до Дня шахтаря, кришталеві подарунки. Але підземна робота забрала здоров’я. Через травму я отримав другу групу інвалідности, — пригадує чоловік.
У Мирнограді Борис Володимирович зустрів свою майбутню дружину Тамару. Разом із дружиною Тамарою Василівною вони жили в Мирнограді, виховували двох дітей, мали будинок, домашнє господарство, посадили сад.
Життя до війни
До війни життя подружжя було спокійним. Тамара Василівна працювала у лікарні Мирнограду санітаркою та молодшою медсестрою.
- У молодості була телефоністкою, а потім працювала, де доводилося, — згадує жінка.
Подружжя виховало двох дітей: сина Миколу та доньку Ольгу.
Початок війни 2014 року
Борис Володимирович згадує події 2014 року, коли життя на Донеччині стало неспокійним.
- Ми знаходилися за 72 кілометри від Донецька, чули відголоски, але займалися своїм господарством, ремонтували дім, допомагали дітям з житлом. У сина троє дітей: Софійка, Кіра та Стефа. А в дочки двоє дітей: син Гліб і донечка Кароліна. Онуками своїми ми пишаємося, — говорить подружжя.
Війна вплинула на здоров’я Бориса Володимировича. Хвилювання, нерви призвели до інсульту.
- Організм не витримав через війну, нерви не справилися. Після інсульту ліва рука й нога працюють не на повну, мова теж постраждала, але логопеди займалися зі мною. Лежав у неврології в Мирнограді, а також у Дніпрі, де мене трохи підлікували. Зараз почуваю себе краще.
Початок повномасштабної війни у 2022 році
Війна в 2022 році відрізнялася від 2014 року для мирноградців. Допоки можна було подружжя лишалося вдома і бачили усі реалії війни на власні очі.
- Пам’ятаю ранок 24 лютого. Почали прилітати снаряди й ракети. Біля шахти Капітальна були перші руйнування. Потім почали обстрілювати селище міського типу Новоекономічне. Там була старовинна християнська церква, збудована в 1850 році, але ракета зруйнувала її куполи.
У рідному місті обстріли стали регулярними. Донькина квартира в Мирнограді постраждала першою.
- Балкон зруйновано, вікна вибиті вибуховою хвилею. Вікна відновили, але потім знову прилетіло біля садка поруч із їхнім будинком. У нашому місті то в центрі вибухне, то на мікрорайоні. Будинки горять, квартири палають. Ми спали у коридорі, дуже налякані, — говорить Борис Володимирович.
- Діти почали плакати, ночами не могли спати. Онук злякався до того, що почав заїкатися. Урешті-решт, доньці довелося виїхати. Донька переїхала до Дніпра, знімає там квартиру, залишила роботу, аби доглядати за дитиною, — говорить Тамара Василівна.
Син теж утратив будинок в Мирнограді,
- Тільки рік пожив син у новому помешканні і почалася війна. Але, Господи, хто ж знав, що нас очікує, — згадує Тамара Василівна.
Вимушене переселення
Борис Володимирович і Тамара Василівна були змушені залишити рідний дім під натиском війни.
- Тамара Василівна не хотіла залишати дім, але я розумів, що нам нічого не залишається, як їхати. Ми залишили все: і господарство, і сад. Тепер живемо у невизначеності.
Рішення виїжджати далося нелегко.
- Не хотіли виїжджати до останнього. Половина людей уже повиїжджали: хто в Петропавлівку, хто в Миколаїв, хто в Кропивницький, Вінницю, Одесу. А хто залишився — ті, в кого пенсія 3000 гривень, і вони не мають змоги виїхати, — говорить чоловік.
22 серпня 2024 року родина прийняла рішення покинути дім.
- Син наполіг, замовив велику машину для перевезення вантажів. Забрали, що могли, у вузлах, що схопили. Багато речей залишили. Наш дім був гарний, чудовий погріб. Ніхто не збирався виїжджати, — говорить жінка.
Попри виїзд, родина продовжували підтримувати зв’язок із сусідами в Мирнограді.
- Чимало людей залишилися жити під обстрілами. Води та електроенергії вже не було на той час. Використовують генератори, щоб заряджати мобільні телефони. За пенсією їздили у Білецьке, Добропілля чи Покровськ.
Так день за днем подружжя чули новини про розбомблені будинки та знайомі села, які відходили під контроль росіян. Про рідний дім в Мирнограді нині — невідомість.
- Чи вцілів наш будинок, чи ні — не знаємо, бо ні до кого не можемо додзвонитися, — розповідає подружжя. — Мародери витягують з кинутих будинків все, що не змогли забрати господарі.
Перші кроки на новому місці
Подружжю треба було починати жити спочатку, шукати собі нову оселю. Усе наново, як з молоду, коли лише ставали на ноги. Хатина, в якій подружжя живе зараз стала справжнім викликом для чоловіка та жінки.
- Сказати, що хата нас вразила, то нічого не сказати. Будівля була в жахливому стані: стеля обвалилася, стіни в дірках, дах протікає та не було електроенергії, — згадує Тамара Василівна. — Тут все було занедбане, суцільні хащі. Ніхто не вірив, що ми відновимо цю хату. У сільраді навіть сказали, що хата розвалилася, але, як бачите, вдалося все зробити: кухоньку, сарайчики, хоч і було важко.
У коридорі взагалі було моторошно, але ми вирішили тут залишитися, бо іншого виходу не було.
Подружжя наполегливо працювало, аби перетворити занедбану хату на житловий простір.
- Два місяці працювали, як воли. Запросили пічника, аби відновити піч. Ми найняли жінку-штукатура, яка замазала стіни. Білила стіни вже сама. Було важко наводити лад на подвір’ї також: випилювали дерева, хащі, які все заросли акацією, кленом, тереном. Тут були гори сміття, глини, пляшок. Ми це все прибирали, розчищали, — говорить Тамара Василівна.
Зараз це подвір’я не впізнати: розчистили прибудинкову територію, купили два куби акацієвих дров на зиму. Радіють, що зима тепла. Жити важко, душа кров’ю обливається, але духом не падають.
Попри всі труднощі, подружжя не втратило сили духу. Вони зробили неможливе, відновивши хату, і продовжують жити, долаючи виклики щоденного життя.
- Ми тримаємося, бо іншого виходу немає. Життя триває, а ми маємо йти вперед.
Життя без світла
Коли Борис Володимирович і Тамара Василівна переїхали до нової хати, електроенергії в ній не було. І ця проблема стала найбільшим викликом для подружжя. Бюрократія під час війни не давала жодного шансу людям провести до оселі світло.
- Світла в хаті не було, ми знали про це. Сподівалися, що зможемо написати заяву до РЕМу і підключити електроенергію.
Зібравши всі необхідні документи, вони подали їх менеджеру компанії. Проте через три тижні керівництво РЕМу відмовило в підключенні електроенергії.
- Сказали, що хата без хазяїна, а сільрада не захотіла брати будинок на свій баланс. Будинок дуже старий, ніхто тут не жив багато років, господарі померли, а у спадок ніхто не вступав.
Це був найскладніший період для родини — життя без світла.
- Ми жили у пітьмі. Ходили з ліхтариками — це польські ліхтарі, які вішали на лоб. Або ж запалювали свічки.
Пошук рішення
Родина зверталася до юриста, нотаріуса, обходила всі інстанції, але ситуація залишалася без змін. Надія прийшла несподівано, коли знайома Галина порадила подружжю звернутися до місцевої газети.
- Галина сказала: “Є в районі газета «Степова зоря», дуже добра, вона всім допомагає”. Ми, чесно кажучи, не сподівалися, але тепер дуже задоволені. Нас вислухали, це вже було диво, бо ніхто не переймався нашою проблемою. Після розмови з вами до нас приїхав Микола Філіп’єв. Сказав, що знає про нашу біду від головної редакторки газети і приїхав подивитися, що можна зробити. Жахнувся звісно від побаченого, але пообіцяв: ”Постараємося до Нового року зробити вам світло”.
Обіцянку виконав. Направду Микола Філіп’єв цілком перейнявся проблемою родини. Знайшов вихід із ситуації. Власним коштом придбав усе необхідне для проведення світла у будинок, знайшов електрика. І перед новим роком у хатині родини Бородич засяяло світло.
До порятунку родини з темряви долучився сусід Микола Грабовський, без нього навряд чи мали б інший вихід зі становища. І ось маємо світло у двох кімнатах.
- Дуже з цього щасливі. У нас лише лампочки, холодильник й телевізор, який ми насправді не включаємо. Тепер ми можемо і телефони підзаряджати, і не живемо, як кажани в темряві, — говорить подружжя.
Допомога з Європи
Несподівано родина отримала допомогу й на опалювальний сезон.
- Американський фонд допоміг нам із пелетами. Як інваліду, мене внесли в список на допомогу їй ми отримали 84 мішки по 40 кг пелетів. Нам зателефонували й сказали звернутися до сільради. Я зібрав усі документи, звернувся, і нам допомогли, — говорить Борис Володимирович.
Зараз у хаті тепліше, життя поступово налагоджується.
- Дякуємо Богу, осінь і зима теплі, сирості майже немає. Топимо не сильно, але в хаті справді тепліше, — додає дружина.
Тяжкий вибір щодо хатини
Попри зусилля подружжя, умови в хатині залишаються важкими.
- Зима зараз тепла, але як були морози два чи три дні тому — дуже холодно. Ми утеплили підлогу: товсті картонні листи, утеплювач. Але це лише дві кімнати: прихожа і спальня. Решта хати в жахливому стані: з вікон вітер гуляє, треба їх міняти, вони зовсім непридатні. Вбиральню ми на вулиці зробили. Воду дуже хочемо підвести, бо без води дуже погано.
Умови життя залишаються складними, але подружжя не здається.
- Коли ходимо до сусідів купатися, а то гріємо воду на пічці та миємося в мисці. За водою ходимо до сусідів. У них прісна вода. Хата стара, тільки торкнешся — все сиплеться. Але найняли людей, побудували вуличний туалет, зробимо й душ літній. Городу трохи обробили: посадили часник та цибулю, — розповідає подружжя.
Попри всі труднощі, сім’я не виключає можливості знайти краще житло, якщо така нагода трапиться.
- Було б добре, аби село було гарне, щоб цивілізація була, і ми не залишилися самі. Ось тут у Троїцькому сусіди в нас дуже хороші, підтримують нас, допомагають, — каже подружжя.
Попри всі труднощі, Борис Володимирович і Тамара Василівна залишаються вдячними за допомогу, яку отримують від оточуючих.
- Ми по натурі люди добрі. Але життя нам добром не повернуло. У молодості, може, я б це все випробування перенесла б легше. Але в нашому віці залишитися без житла — дуже важко, — згадує Тамара Василівна.
Родина високо цінує підтримку сусідів.
- Галина Рябоконь нас дуже підтримує, запрошує до себе купатися, беремо в неї воду, а її донька Оксана нам продукти приносить. Віра Лежньова допомогла з пошуком будинку. Наталія Хала приносила нам і огірки, і компоти, і пиріжками пригощала. Лідія Тяпкіна взагалі перша зустрілася на шляху й підтримала. Дуже вдячні Віталію Калабіну, він з нами повозився, то на ринок, то їздили купувати бруси та деталі на піч, не взяв з нас грошей і допомагав вікна та двері лагодити. Найбільша вдячність Миколі Філіпєву та редакції “Степової зорі”, бо без вас ми б і досі жили в темряві, — говорить подружжя.
Підтримка духу
Навіть у таких умовах вони не забувають про радість і свята.
- Новий рік провели добре. Приготували салати, олів’є, холодець. Ходили до сусідки Галини, вона наготувала багато. Дякуємо їй і Господу, - говорить пані Тамара.
Борис Володимирович ділиться своїм спокоєм і вірою:
- Тримаємося, переживемо січень-лютий, а там і березень. Холодильник підключений, хата хоч і стара, зате є дах над головою.
І залунала пісня в хаті
Борис Володимирович, хоч і в простих умовах, завжди знаходив місце для музики.
- Я співав у шкільному хорі. У нашій родині всі були співочі. Мама дуже гарно співала, тож певно її талан передався мені. Співаю часом навіть уночі. Мене сварить Тамара Василівна, бо я дуже мало сплю. 3-4 години сну, і я висипаюся. Тоді співаю, - посміхається Борис Володимирович.
Згадую нашу першу розмову з ним по телефону та говорю: “Ви говорили про те, що коли буде світло в будинку, то ви заспіваєте”.
- Я вам заспіваю пісню українську улюблену, — говорить Борис Володимирович. І в хатині залунала пісня
Ой, чий то кінь стоїть, що біла гривонька?
Сподобалась мені, сподобалась мені, ой, та й дівчинонька.
Не так дівчинонька, як біле личенько.
Як сонечко зійде, як сонечко зійде, кохання відійде.
Кохання, кохання – з вечора до рання.
Ой, краще б я була, ой, краще б я була, не знала кохання…
Ця пісня, як і багато інших українських народних творів, несе в собі відтінки смутку, краси й життєвої мудрості, як і в житті Бориса Володимировича та Тамари Василівни Бородичів.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
