Українцю не треба пояснювати, що таке для нього рідний дім, і що означає покинути його та поїхати в невідомий світ. Це такий біль, який вже ніколи не вийде із серця. Людей, які пізнали в Україні цей біль унаслідок вторгнення росіян за даними ООН більше восьми мільйонів. З них 44 % припускають, що назад вже не повернуться.
На кухонному столі застелена новенька скатертина, стоїть розмальована яскравими квіточками цукорничка, в будинку затишно, бо Світлана дуже полюбляє, щоб усе було до діла… У телефонній розмові Світлана ділиться новим здобутком з подругою: “Іра, а в мене тепер є гарна цукорничка й скатертину нову постелила…”. Вона й сама не може повірити, що можна так радіти дрібничкам, що в одну мить опиниться далеко від свого рідного селища. І все через війну…
Комишуваха
До Петропавлівки Світлана з чоловіком Василем та мамою Марією виїхали з селища Комишуваха. Це невеличке мальовниче селище в Попаснянському районі на Луганщині. До війни там мешкало близько 2000 тисяч жителів.
“Як у нас гарно було й у селищі, і в місті… Таку школу відбудували, у місті такого закладу немає. Дитячий садок гарний, усе нове: металопластикові вікна, спортивний та тренажерний майданчики зі штучним покриттям, дітки там займалися. У місті й алеї, і фонтани, і вуличні ліхтарі… Така краса. І тут нам говорять, що буде війна. Яка війна? Нам тільки жити, ми все для цього зробили”, – згадує пані Світлана.
2014 року до Комишувахи вже заходили ворожі війська. Проте 12 серпня 2014 року українські військові вибили прибічників ЛНР з селища. І хоч відтоді цілковитої тиші жителі селища не чули, проте життя продовжувалося, налагоджувалося. Пройшло вісім років, окупанти знову про себе нагадали…
30 травня 2022 року голова Луганської ОВА повідомляє: “Росіяни добивають Комишуваху”. Російські війська відкрили щільний вогонь по Комишувасі: зруйновано школу та сільраду, влучили в двоповерховий будинок, де ще не евакуювалися двоє жителів”.
На той момент у Комишувасі залишилися близько сотні жителів, яких намагалися евакуювати з селища. Залишатися було вкрай небезпечно, евакуюватися — також рулетка, бо окупанти обстрілюють евакуаційні автобуси…
Люди ховалися в підвалі багатоповерхівок. Але й підвали вже не були надійним муром від ворожої артилерії. Світлані з родиною вдалося виїхати з селища власним автомобілем. Окупанти згодом примусово вивезли всіх, хто лишився в селищі на окуповані території. Будинки місцевих жителів почали грабувати, все награбоване вивозили та продавали.
Зараз в селищі Комишуваха не лишилося нікого, та власне й від самого селища нічого не лишилося…
Родина
У Комишувасі родина Світлани прожила все життя. Тут народилися, будували своє гніздечко, жили, працювали.
“Усе було добре у нас. Ми працювали, жили, хто міг думати, що так все повернеться. Наша родина зараз розколена на дві половини. Донька одружена й проживає в Росії, там і онучка наша. А син ще не має власної сім’ї, зараз на війні, захищає нашу Україну. Донька щодня гукає до себе. А я не можу їхати в країну, яка забрала в мене все. В Україні мій дім, тут мій синок, ми не лишимо його самого. Щодня діти умовляли виїхати з Комишувахи, а нам так шкода було залишати нажите. У нас в Комишувасі дуже гарний будинок. Чоловік – будівельник, все зробив до діла, з комфортом”, – розповідає Світлана.
Посадили картоплю, посіяли моркву, засіяли пшеницю… І це вже під гул снарядів.
“Ми думали, що буде війна, і нам нічого буде їсти. Як ми можемо поїхати, коли в нас тут усе: і тракторець, і машина, і господарство. Усе життя вкладали в затишок, думали, будемо старість там доживати”, – розповідає Світлана.
Бабуся
Бабуся Марія Федорівна (мама Світлани) народилася 1939 року, зараз їй 83 роки. Пережила Другу світову війну. Але ніколи-ніколи не виїжджала зі своєї домівки. Жінка ногами майже не ходить і не хотіла лишати Батьківщини. У березні цього року жінка 40 днів просиділа в підвалі.
“Ми у Другу світову нікуди не переїжджали, нікуди не бігли, нічого такого не було. У моєї мами було четверо дітей, і всі - живі. 1943 року звільнили Луганщину, мені було 4 роки тоді. Ми все пережили: і голод, і війну. Але такого пекла тоді не бачили. Мені вже 83 роки, вважаю, що я прожила життя, а в чому діти і онуки винні? А ці молоді солдатики, які гинуть, як же їх шкода. Яке ж материнське серце витримає”, – розповідає Марія Федорівна.
Одні руїни
Світлана згадує про пережиті страхи і плаче. Такого жаху, каже, не було 2014-го.
“У 2014 році в нас було спокійно. Ми не переживали таких жахіть. А тепер на власні очі бачимо, як вбивають людей. І не має змоги по-людськи поховати. Замість домовини замотують у ковдри, у мішки, ховають на городах. Один за одним будинки випалюють, бомблять… Снаряд попав в будинок моєї сестри – все згоріло за десять хвилин. У сусідки чоловік - паралізований, доглядає його сама, вийшла по воду з будинку — вибухом відірвало голову. Такого жаху нікому не бажаємо”, – з острахом згадує Світлана.
Підвал
Родина пережила 2014-й рік в Комишувасі та сподівалася, що 2022-му зможуть лишитися вдома. Але тепер все не так, як вісім років тому. У підвалі родина пробула понад 50 днів.
“У лютому, коли почався наступ на Україну, ми вже почали готувати підвали, чоловік підварив буржуйку. Але це була більше пересторога, і ми вірили, що підвал нам не знадобиться. До нас війна дійшла 3 березня. Ні сирен, ніяких сповіщень, ніяких попереджень… 4 березня почалися такі обстріли, що ми вже сиділи в підвалі. Тільки у години затишшя, це було десь з 4-й ранку, вибігали по домівках, щоб приготувати їжу. Устигала навіть хлібинку спекти. У інший час виходити на вулицю не можна було”.
Разом із сусідами родина Світлани облаштували підвал: унесли туди все, що могло знадобитися. Ліжка, посуд, ковдри, харчі, воду. Ховалася в підвалі близько 30 осіб.
Була в підвалі й сусідка з трьома дітками (найменшому хлопчикові 3 рочки, дівчинці 8 років і старшому 15 років). Старший хлопчик мав онкологічне захворювання та перелом хребців, тож був нерухомий. З ними дуже здружилися за цей час.
“Жінка з дітьми наважилася першою, хоч і під обстрілами, евакуюватися. Ця подорож була для них повним жахом. Але вони встигли виїхати до Києва, а ми лишалися вдома, сподівалися, що нас мине”, – розповідає Світлана.
Життя в підвалі ще довго давало свій відголос, адже прожили 50 днів під постійними канонадами.
“Ми не роздягалися на ніч. Спали в одязі. На дворі лютий — оце забіжиш до будинку, швиденько обмиєшся і знову натягуєш усе на себе. Коли ще вдома ночували, уночі одну шкарпетку знімеш, другу шкарпетку знімеш, а потім чуєш свист, швидко все натягуєш знову. Ми жили в постійному очікуванні, що треба бігти в підвал”, – розповідає Світлана.
Навіть коли родина виїхала до Петропавлівки, ще довго не наважувалися знімати на ніч одяг.
Евакуація
Обстріли не затихали та все наближалися до Комишувахи.
“Коли ми надумали покинути село, уже було майже нереально виїхати: були постійні обстріли… І все ж ми виїхали з Комишувахи. Збиралися дуже швидко, за годину треба було взяти тільки найважливіше. Я вхопила якісь чашки, постільне… Відібрала старі фото з дітьми й усе. Забрала подушку-віслючка. Я її кладу в сумку, а чоловік – з сумки, я знову кладу в сумку, бо то ж подарунок моєї онучки. Вася каже: залиш, не бери зайвого. У нас думка була, що ми скоро повернемося”, – пригадує Світлана.
Найскладніше було забрати маму Марію Федорівну. Жінка жила окремо в будинку. Ногами майже не ходить, тож подружжя швидко придумало, як її перевезти. Умостили маму на господарську тачку та й повезли. Зараз пригадують це з гумором, жартують: “Зять на весіллі в тачці не катав, хоч на схилі віку покатає тещу”.
Петропавлівка
Світлана з родиною поселилися в Петропавлівці. Оселилися в будинку, який допомогли облаштувати волонтери. У порожньому будинку з‘явилися меблі, старенька пралка, найнеобхідніші речі. Про облаштування будинку вже дбали самостійно.
“Уперше після підвалів ми опинилися в тихому місці. Тут хоч і вмикають сирени, проте тиша, працюють магазини. Якось зібралася та пішла до магазину. На поличках побачила скатертину на стіл: точнісінька така, як була в мене вдома. Мене накрили емоції”, – Світлана розплакалася, трішки заспокоївшись, продовжила. – “Хотіла купити скатертину, щоб хоч частинку з нашого будинку нагадувало, але подруга мене відмовила, бо то буде нагадувати про жах, який ми пережили. За що нам таке, не розумію. Нас позбавили радості, роботи, житла, усього. Ми ж ніколи не будемо такими, як раніше. Як з цим миритися, як жити далі, з чого почати у свої 53 роки”?
До Петропавлівки Світлана приїхала вже за однокласницею Іриною. Її родина виїхала з Комишувахи раніше, будинок шукала для подруги.
“Ми так за Ірою й приїхали сюди. Як добре, що поруч є рідні люди. Так нам легше, вона, як рідна мені. Хочеться мати якусь рідну душу. Ми з нею зустрічаємося, і посміємося, і поплачемо… Разом переживаємо всі труднощі”.
Світлана знову починає плакати. Кожен спогад дається важко.
Днями з Комишувахи вдалося виїхати й рідному брату Марії Федорівни — Віктору. У свої 76 років він подолав відстань з Комишувахи до Петропавлівки на електровелосипеді. Виїхали о 6-й ранку, а наступного дня надвечір були в Петропавлівці.
“У лісосмугах ночували в спальниках. Виїхали в чому були, навіть без шкарпеток. Каже: “Марію побачив, треба й брата побачити”. І зібрався далі їхати до Полтави на велосипеді. Але вже до Полтави відправили його автомобілем”, – розповідає Світлана.
Думки про дім
“Так хочеться додому, навіть на попелище”, – говорить Світлана. – “Перед виїздом відчувала, що це останній раз на своєму подвір’ї, у своєму домі. От що забрала з будинку, то це ікони, а одну залишила, щоб охороняла наш дім”, – зізнається Світлана.
Насправді ж у Комишувасі немає вцілілих будинків. Про те, що будинок згорів дізналися нещодавно. Повертатися немає куди. Родина обживається на новому місці. Розробляють город, наводять лад у дворі. Василь вже знайшов собі роботу. Бабусі Марії купили гачки і вона зайнялася улюбленим плетінням килимків з ганчірочок. Пані Марія говорить часто про війну.
“Отака біда прийшла, що хочеться плакати, кричати”, – говорить пані Марія. – “Хочеться вийти на зустріч окупантам і сказати: “Та що ж ви робите, та зупиніться заради дітей”. Споконвіку Донбас був Україною, а тепер ви що з ним хочете зробити? Повиїжджали люди, а кожен хоче додому, хоч і на руїни, аби вже це все скінчилося. Коли сиділи в підвалі, священник привіз нам свічку. Я ще не бачила такої великої. Ми її запалювали, а до того крутили каганці на олії, які капотіли. Хто подумав би, що у 21 сторіччі каганці робитимемо. Хто б міг подумать, що ми, українці, будемо по всьому світі шукати прихисток”.
Родина не перестає дякувати за прихисток:“Люди надзвичайно добрі та щедрі”. Сподіваються на мир і Перемогу.
