Лозове – невеличке село на Петропавлівщині (зараз Синельниківського району), яке стало прихистком для багатьох людей, що постраждали від дій країни-агресора. Журналісти сайту Petropavlivka.City відвідали родину переселенців з Калинівки Часовоярської громади, які, утікаючи від війни та волею долі, потрапили до села Лозове, де знайшли своїх предків. Родина Дмитрієвих-Іваницьких із Калинівки поділилася з нами неймовірною історією свого порятунку від війни та незвичайною знахідкою.
Біля охайного подвір’я з дерев’яним парканчиком хоч і не власного будинку зустрічає нас Наталія Вікторівна Дмитрієва. Будинок давно пустував і лише зараз, коли в ньому оселилася родина з Калинівки, оселя ожила. У дворі затишно, у тіні дерев видніється криниця, вона теж ожила, і хоча вода в ній - не питна, для господарських потреб годиться. Питну воду родина купує привозну, як і всі жителі села Лозове. На подвір’ї нас зустріли бабуся Любов Миколаївна Іваницька та дідусь Віктор Миколайович Іваницький (батьки Наталії) та їхня онука Ярослава. Знайомимося з родиною та розпочинаємо розмову про наболіле…
Лютий 2022 року…
Сім'я родом з селища Калинівка, Бахмутського району, Донецької області.
До повномасштабного вторгнення Наталія працювала головним бухгалтером у сільській раді, а чоловік Анатолій працював трактористом у рідному селищі Калинівка. З часом створили громади, і Калинівку приєднали до Часовоярської територіальної громади. Жінці довелося змінити роботу: влаштувалася у відділ освіти Часовоярської міської ради. Наталія опікувалася 4 школами та 2 дитячими садочками, наразі заклади освіти працюють у онлайн режимі.
Події 24 лютого застали родину вдома. Перший приліт пролунав у селищі Калинівка 24 лютого о 6-й ранку.
- Пролунав вибух поряд із місцем проживання наших дітей. Вони одразу зібралися та поїхали до Ужгорода, - згадує пані Наталія.
Донька жінки працює вчителем молодших класів та має двох маленьких діточок двох та п’яти років. Тому вирішили виїхати до Польщі та вивезти дітей у безпечніше місце.
- Діти були в безпеці, це - головне. Тому ми з чоловіком виїжджати не планували. А ще маємо велике господарство: корів та телят, не могли їх покинути. Рятувалися в підвалах та нікуди не збиралися виїжджати, - розповідає жінка.
На той час селище вже потерпало від російських обстрілів, гинули люди, зокрема від касетних снарядів.
- Прильоти були все частіше: окупанти закидали наш край касетними боєприпасами, «метелики» були повсюди, люди підривалися на них. Під час одного з обстрілів постраждала ціла родина: діточок направили лікувати до Дніпра, а мати, на жаль, загинула. Нічого не може врятувати від того, що летить з неба, - розповідає Наталія.
Родина продовжувала лишатися вдома, обстріли невщухали, а далі на них чатувала інша небезпека. Сина Наталії Євгенія обрали на посаду заступника військової адміністрації міста Часів Яр. На плечі Євгенія лягла відповідальність за громаду, а ще за власну родину, адже тепер вони всі були під “прицілом” російського ворога.
9 липня в місті Часів Яр сталася жахлива трагедія: російські війська ввечері атакували ракетами «Ураган» житловий багатоквартирний будинок. У будинку було повністю знищено два під’їзди – під завалами опинилися десятки людей, лише дев’ятьох із них врятували. Пошукові роботи тривали майже п’ять днів. Знайдено та було деблоковано з-під завалів 48 загиблих, серед них дев’ятирічного хлопчика. На жаль, при згадці міста Часів Яр кожен українець пам'ятає страшну та болючу трагедію, яка забрала життя 48 людей.
- Після трагедії в Часів Ярі ми вимушені були виїхати. Були в небезпеці не лише через артобстріли, а й через те, що син зайняв високу посаду. У нас не було іншого виходу, Євгеній зателефонував і сказав: «Ви виїжджаєте!». Пригнав за нами машину, завантажили вкрай необхідні речі, і ми поїхали. Куди їхали та навіщо, не розуміли, - згадує Наталія.
Господарство родина залишила рідним, та вже 18 липня Наталія з Анатолієм та племінницею прибули до селища Лозове.
- Приїхали в село, син зателефонував старості Наталії Гордієнко. Вона сказала приїжджати, нам знайдуть будиночок, - згадує подружжя.
У селі Лозове знайшли житло, над яким дуже старанно довелося попрацювати, але як каже Наталія: «Головне, що не стріляють».
- Подвір’я заросло бур’янами. Електрики не було. З нами виїхала 12-річна племінниця Ярослава (її мати залишилася вдома). Вона навчається в 7 класі, треба було й освітлення, і інтернет для навчання. Тому роботи було багато, - каже пані Наталія.
Родина взялася до справи: прибрали, знайшли необхідні меблі, деяку техніку змогли привезти з дому, покосили бур’яни, для навчання Ярослави підключили інтернет та в школі взяли парту. Трохи облаштували затишну хатину. На подвір’ї тепер бігають курочки, які родина придбала вже на новому місці, дві маленькі улюблениці-собачки що охороняють нове місце проживання, та два великих песика, яких забрали з собою з Калинівки.
- Подвір’я було заросле, але потроху наводимо лад. Я 34 роки пропрацював у шахті прохідником. Сподівався вже, що заробив собі заслужений відпочинок, а війна знову змушує багато працювати, облаштовувати наново оселю й навіть не свою. Але це дрібниці, головне, щоб був спокій та лад для дітей, - говорить дідусь Віктор Миколайович.
Родина одразу знайшла спільну мову з сусідами, зустрічаються, часто проводять разом літні вечори на новому подвір’ї. Одного такого вечора до Наталії подзвонила мама Любов Миколаївна. У розмові запитала як справи, де оселилися, і тут відкрилася неймовірна родинна історія.
- На подвір'ї сидимо з сусідами, тут дзвонить мама й запитує як ми доїхали та де знаходимося. Я їй говорю: не знаю, якесь село, гадки не маю де знаходиться. Знаю лише, що це Дніпропетровська область. Сусід підказав, що село має назву Лозове, а мама згадала, що на Дніпропетровщині мешкав її дідусь Карпо Кузьмич. Згадала, що село називали Росішки, а вона ще маленькою приїздила потягом до дідуся в гості, зупинялися на залізничній станції Брагинівка (тепер це селище Залізничне) й пішки йшли до Росішок до дідуся, - розповідає Наталія.
Переїзд з Калинівки до Лозового був доленосним. Через кілька тижнів до села Лозове приїхали й Любов Миколаївна з чоловіком Віктором Миколайовичем, устаткувалися та вирішили все ж таки дізнатися про свого пращура Карпа Кузьмича Міщенка.
Звернулася родина до місцевої жительки Наталії Гордієнко, яка допомогла підняти архіви та знайти хоч якусь інформацію про дідуся Любові Миколаївни.
- Знайшли ми відомості: дійсно мешкав у 1922 році в селі Росішки Карпо Кузьмич Міщенко, будував сам будинок. Поїхали на цвинтар та одразу натрапили на його могилку, - говорить Наталія.
Зібравши всі спогади та дані дізналися, що дідусь Любові Миколаївни - Карпо Кузьмич Міщенко народився у 1888 році. Життя прожив у селі Росішки, там же в 1965 році помер і був похований на місцевому кладовищі.
- Я народилася на Добропільщині Донецької області в 1948 році. І досі пам’ятаю, як ми із сестрою їздили до дідуся в гості в село Росішки. Ми приїжджали із сестрою до нього та пішки ходили від станції Брагинівка (Залізничне). Рідна бабуся померла рано, тому дідусь трьох діточок ростив сам. Навіть пам’ятаю, як я на печі в нього спала, усе було, як у казці. Дідусь нас любив і балував, - згадує Любов Миколаївна.
Цікаво, що проїжджаючи повз село Росішки та селище Залізничне, Любов Миколаївна навіть не впізнала рідних місць. Як каже сама Любов Миколаївна: «Років багато минуло. Села, як села, усі однакові. Навіть і гадки не мала, куди саме онук нас везе».
- Ми навіть не могли повірити, що так буває. Тікаючи від війни їхали по навігатору й приїхали до місця, яке виявилося Батьківщиною наших пращурів. Мабуть, доля нас сюди завела. Ми, коли приїхали в Лозове, то було таке відчуття, що деякі моменти я вже проживала, ніби деяких людей уже знала та спілкувалася, якісь згадки до мене надходили, - говорить Наталія.
По селу швидко пішли чутки про родину з Часів Яру, яка розшукує свого родича. Розпочалися дзвінки, і знайшлися родичі дідуся Карпа Кузьмича, хоч і далекі. І все ж таки це історія.
- Одного разу зателефонувала жінка та запропонувала показати будинок дідуся Карпа Кузьмича. Звісно, ми одразу поїхали. На жаль, будинка вже немає, а на його місці лише залишки хати. А ще ми здивувалися, коли жінка дала нам свідоцтво про смерть Карпа Кузьмича на згадку про нього, - розповідає Наталія.
Родина й досі дивується, що в моментах війни можна знайти щось, що колись було рідним. Неймовірна історія. Може, дідусь Любові Миколаївни як янгол-охоронець привів своїх близьких у безпечне місце. Саме рідний край пращура став прихистком для його нащадків.
У рідному селищі Калинівка залишилися й рідні сім'ї, і будинок. Тому кожного дня родина продовжує слідкувати за новинами й дуже хвилюється за рідний край.
- Уранці прокидаємося та одразу телефонуємо рідним, аби дізнатися, як справи. Дуже хвилюємося, адже обстріли - усе частіші й частіші, - говорить Наталія.
Зараз Дмитрієві та Іваницькі обживаються в сільському будиночку, годують курочок, продовжують працювати, намагаються жити звичним життям настільки це можливо, але вірять у найшвидшу перемогу України й своє щасливе повернення додому.
Більше про цю історію сім'ї можно перегляни у нашому відео.
