Затишна вулиця Козацька в селі Дмитрівка. Місцеві часто бачать тут літнього чоловіка, який виносить з подвір’я ослінчик, сідає біля двору, слухає спів пташок, спілкується з перехожими, дає життєві поради… Це Микола Семенович. Йому 84 роки… І сьогодні він, як зазвичай, сидить на ослінчику біля двору, от тільки співу пташок вже не чує, чекає додому сина…
У Дмитрівці знову смуток… Знову звістка: «На щиті»… Знову втрата... 27 квітня, у селі Дмитрівка на щиті зустрічали свого земляка, воїна Національної Гвардії України Лященка Олександра Миколайовича.
Вулиця поступово стає багатолюдною, до будинку, де проживав Олександр, йдуть друзі, однокласники, односельці, шахтарі (бо працювали разом) і побратими (бо пліч-о-пліч були в окопах). Чоловіки тиснуть руку Миколі Семеновичу, жінки плачуть: «Ось і дочекались Ви синочка». А поряд чути: «Саша був найдобрішою людиною»…
Олександр народився 16 травня 1973 року, у батька Миколи та мами Наталі був наймолодшим сином, мав старших сестру Наталю та брата Григорія. Дитинство і юність промайнули в селі Дмитрівка. Ще в юному віці захопився спортом, у 7-му класі почав займатися силовими вправами: гирі, штанги, то було його захоплення, яке супроводжувало Олександра все його життя. Після школи мріяв вступити до Дніпропетровського інституту фізичної культури та спорту, вступити чесно на навчання не вийшло. Інститут замінила служба в армії.
1990-1991 роки Олександр віддав службі в армії.
- Сашу призвали в армію, тоді ще радянська вона була, потрапив якраз у переломний період служби, коли почався розпад Союзу, а Україна стала незалежною. Рік відслужив ще в радянській армії, а вже дослужив в Українській армії. Українців відправляли на батьківщину служити. Саша дослужував уже в місті Стрий, - розповідає брат Григорій.
З армії Олександр повернувся у званні сержанта. Військової кар’єри не планував, обрав професію шахтаря: працювати на шахту ім. Сташкова комбайнером (машиністом гірничо видобувної машини), основна професія у видобутку вугілля.
Зустрів своє кохання Наталю, з якою створили родину та переїхали жити до міста Першотравенськ, подружжя разом виховали двох доньок Каріну та Ганну.
Життя тривало, була робота, родина, улюблене заняття спортом. Тривало до 2014 року…
- 2014 року Саша потрапив у другу хвилю призову в АТО, мобілізували перших хлопців, а через тиждень брата з шахти одразу відправився у військкомат. Увесь час хлопці були на Донеччині, на передовій. В АТО від служив рік і два місяці, поки їх не змінили, - згадує Григорій.
Під час служби в АТО Олександр був учасником бойових дій. За свої військові заслуги отримав відзнаку Президента України ІІІ ступеня.
Після служби в АТО Олександр повернувся до звичного життя, ще попрацював на шахті, отримав стаж та оформив шахтарську пенсію. Продовжував жити вже в рідному селі з батьком, в невеличкій кухні облаштував собі тренажерну залу. І мав безліч планів, але почалася повномасштабна війна, і плани вже не залежали від бажання Олександра.
- Саші, резервісту першої лінії, о 8-й годині ранку зателефонували з військкомату і сказали: «На 9.00 треба бути у військкоматі». Саша поїхав і додому вже не повернувся. У перший день по дзвінку із військкомату, тоді всіх резервістів викликали. Два місяці їх готували, а потім направили на Донеччину. З 2022 року й до останнього дня був у районі Новосілки та Урожайного, гарячі точки й постійно на передовій, - розповідає брат Григорій.
Олександр був старшим сержантом, начальник контрольно-пропускного пункту 1-го стрілецького взводу, 4-ї стрілецької роти, 1-го стрілецького батальйону Національної гвардії України. Через своє захоплення спортом побратими дали йому позивний «Тренер». Поважали його як людину, як мудрого наставника, а ще за те, що прищеплював їм спортивні навички.
- У війську в Сашу називали Тренер, він там усіх хлопців змушував зарядку робити. Побратими розповідали, що Саша усіх змушував прати шкарпетки, спортом займатися, бігати. А потім хлопці згадували, як їх під Київ перекинули і жити треба було в наметах, а зима вже було, холодно, інші хлопці застуджувалися, а вони ні, бо вже були загартовані, дякували Саші за те, що він їх загартував, - розповідає брат.
Навіть на війні Олександр не кидав свого захоплення: були в нього і штанга, і гирі.
- Саша підіймав штанги, силові вправи робив, то все він для себе, для свого фізичного розвитку. І так все своє свідоме життя. Я згадую, коли Саша в армії служив, у місті Сміла були змагання серед армійців із силового спорту, то брат там зайняв 2-ге місце з гирьового спорту від своєї військової частини, змагання були серед усіх військових частин. А вдома він собі організував спортзалу, встановив тренажери і штанги. І навіть на війні спортзалу організував: спочатку з підручних матеріалів, а потім по новій пошті замовив гирі, штанги... – розповідає Григорій.
Олександр дуже любив собак, вирощував вівчарок. Удома збудував вольєр для свого улюбленця вівчарки Цезаря.
- Брат дуже любив свого Цезаря, собаку сам дресирував, тож пес знає усі команди. Саша ніколи не вчив собаку командам, які можуть нашкодити людині. Дресирувальник він був добрий і собаку так виховував. Як кажуть, який господар, такий і собака, так і в Саші – він найдобріша людина був. Навіть частіше писав з фронту та питав, як там Цезар. А ще на війні приручав чотирилапих, - пригадує Григорій.
Рідні згадують, що Олександр мав контузію, та її має ледь не кожен наш захисник. Мав і окуляри та рідко ними користувався і не хотів, аби бачили, щоб не списали.
- Воював чесно і ні перед ким не кланявся. За час повномасштабної війни отримав медаль «За Доблесть». Отримав її в грудні 2023 року, не хизувався, він передав через хлопців свої зимові речі, аби ми тут попрали їх та поклали на зберігання, така собі міграція речей, а тих речах була ця нагорода і почесна грамота до 33-ї річниці Нацгвардії, ще одна була грамота від Президента України. Усі його нагороди передав дітям.
У першу відпустку додому Олександр приїхав через півтора року повномасштабної війни. До цього з рідними спілкувалися лише в соцмережах і коротко, про головне.
- Зазвичай писав: «Доброго ранку», «Тихої ночі». Про війну нічого не розповідав, казав: «Вам не треба цього знати». Ми знали, що їм там важко. З останньої відпустки коли виходив, то сказав мені: «Мабуть вже не повернуся». Щось відчував напевно. Там несолодко їм, він бачив, що відбувається, напевно знав, що буде, - пригадує брат.
На останнє повідомлення від брата Григорія Олександр так і не відповів.
- У друга Саші спитав: чому брат мені не відповів, а він відповів: «Саня – двухсотий». А через три дні ми вже отримали офіційне сповіщення з військкомату. Все що знаю: Саша займався евакуацією поранених, їх накрили артилерійським вогнем. Не стало нашого Саші, - говорить брат.
Війна обірвала життя Олександра Лященка 22 квітня 2024 року під час виконання бойових завдань поблизу села Урожайне, Донецької області. Загинув внаслідок обстрілу зі ствольної артилерії точки евакуації...
Сьогодні, 27 квітня 2024 року, в селі Дмитрівка Олександра Лященка проводжали у засвіти. Зустрічали Героя живим коридором, земляки стояли навколішки схиливши голови. Здавалося ця вузенька вуличка не вмістить усіх людей, які прийшли попрощатися з другом, односельцем, однокласником. Невеличке подвір’я наповнилося людьми, до ніг Героя вкладали квіти, плакали жінки й чоловіки і шепотіли йому останні слова: «Спи спокійно, друже», «Прости, Саша», «Спи наш Янгол», «Помстимося»…
Молебень за покійним відслужив військовий капелан.
У свій останній шлях Олександра проводжали під звуки живого оркестру Національної Гвардії України.
На кладовище біля могили матері – місце спочину для сина Олександра. І остання мить прощання з Героєм.
- Олександру було лише 50 років, лише розквіт життя. Він багатьом з нас є ровесником, ми всі пам’ятаємо, як нас навчали, що поряд з нами живе братній народ, але той народ показав свою сутність. 2014 року ворог прийшов в Україну не з хлібом-сіллю, а сіяти кров, смерть, сиріт, вдів... І завдяки таким захисникам як Олександр, ми продовжуємо жити у своїй країні, говорити своєю рідною мовою, маємо змогу ростити дітей, ходити на роботу. Олександр віддав за все це, за нас своє життя. Дух воїна і захисника буде жити вічно й надихати нас любити свою землю, бути готовими завжди стати на її захист. Олександра завжди пам’ятатимемо чесним, відвертим і добрим, - сказала Людмила Гарнатко.
- Тяжкий скорботний день для нас усіх, про нашого Олександра ми знаємо тільки хороше, він виріс у Дмитрівці, вчився, жив. Санька, ти наш рідний друже, брат, завжди був щедрим і завжди приходив на допомогу. Ти завжди для нас будеш таким, як ти сам говорив: «маленьким і добрим». Сьогодні зранку бачив твого татка, він як зазвичай сидів на ослінчику, тільки раніше він дивився на дерева, слухав спів пташок, а сьогодні просто зустрічав тебе, сина… Війна забирає кращих, ти навічно в нашій пам’яті, - звернувся Валерій Загній, староста Дмитрівського старостату Миколаївської громади.
Ушанували пам'ять Героя трьома салютними пострілами. Оркестр заграв Гімн України, державний прапор урочисто передали донькам Олександра, на згадку і в знак шани про мужнього воїна.
Світла і вічна пам'ять мужньому воїну Олександру Лященку!
Як прощалися з Героєм дивіться у нашому відео та на світлинах:
