Петропавлівка в жалобі: чергова невтішна звістка з фронту – поклав своє життя в бою наш односелець Ростислав Скляренко. Обірвалося життя молодого чоловіка, який боронив країну. Сьогодні, 9 листопада, петропавлівчани провели в останню путь Героя України.
Ростислав пішов до військкомату добровільно. Мав звання молодшого лейтенанта. 14 вересня був призначений на посаду командира 2-го стрілецького взводу, 2-ї стрілецької роти, 1-го стрілецького батальйону ВЧ 0536. Протягом повномасштабного вторгнення ніс службу в 53-й бригаді імені Володимира Мономаха.
1 листопада 2023 року поблизу села Водяне на Донеччині в бою під час артилерійського обстрілу ворожими силами Ростислав загинув.
З дитинства любив Україну
Ростислав родом із села Троїцьке, народився 28 листопада 2000 року. Навчався та закінчив Петропавлівський ліцей №1. Любов до своєї країни прищепила онуку бабуся Лідія Аркадіївна, яка працювала бібліотекаркою та завжди брала онука із собою. Зі школи хлопчик тягнувся до географії, історії та археології. У родині ріс великий патріот своєї країни.
- Змалечку ми читали Ростику історичні книги: улюблені були про козаків. Він дуже любив країну, - говорить мама.
- Ростислав ходив до дитячої бібліотеки, тоді бібліотекарка Людмила Іванівна говорила, що всі діти дитячу літературу обирають, а наш Ростик читав щось історичне. Навіть просила нас, аби ми давали Ростику більше часу на бібліотеку, - додає бабуся.
- З 2014 року, коли почалася війна, Ростик дуже переживав за країну. Йому тоді було 14 років, ще був школярем, але вже говорив про Україну, дуже хотілося захищати державу, жити по-європейському, - говорить тато.
- Ця любов до країни була в нього протягом життя. Він уже у виші навчався, поїздив країною. Якось приїхав додому з навчання в Петропавлівку й говорить мені: «Як же брудно в нашому селищі, усе в бур’янах, ніякого благоустрою й комфорту. Чому Черкащина та околиці чепурні, чому Покровськ, Мирноград чисті. Чому ж так занедбали нашу Петропавлівку?» Боліло йому за наш край, - говорить мама.
2018 року Ростислав вступив до Бердянського державного педагогічного університету, де здобув вищу освіту з дипломом бакалавра. Свою дипломну роботу він захищав 2023 року, коли вже рік був на війні.
Окупація Бердянська
Здобувати вищу освіту Ростиславу припало у воєнний час. Під час навчання в місті Бердянськ студент опинився в окупації й пробув там три тижні.
Уже в перші дні в окупації хлопець почав ходити на мітинги. Разом з мітингуючими скандував на головній площі міста: «Бердянськ – це Україна». 9 березня, у день народження своєї сестрички Христини та народження українського поета Тараса Шевченка Ростислав читав вірш Кобзаря на головній площі. Це відео швидко розповсюдилося в мережі, а рідні впізнали голос Ростислава. Телефонували, поки був зв'язок і благали Ростислава не ризикувати, адже в місті вже були окупанти. Син обіцяв батькам, але продовжував висловлювати протести окупантам. Російські військові розшукували активних протестувальників, обшукували будинки, почали зникати люди.
- Ми просили Ростика берегтися. Коли росіяни забрали одного з головних активістів мітингів у Бердянську, а потім той просто зник, Ростислав розумів, що треба виїздити з Бердянська. Він шукав способи виїхати, - розповідає мама Віталіна.
На три дні зв'язок із Ростиславом пропав, а потім був довгоочікуваний телефонний дзвінок: «Мамо, я виїхав з Бердянська».
Тоді хлопець дивом знайшов спосіб виїхати з окупованого міста. Через Бердянськ ішла евакуаційна колона з Маріуполя, він попросився в людей, аби його взяли із собою. Згодилася одна жінка.
«Чи багато в тебе речей?», - запитала вона в Ростислава.
«Лише цей рюкзак і одяг, що на мені», - відповів той.
За легендою Ростислав називався племінником жінки. Речей він не забирав. Із собою прихопив документи, серед яких і посвідчення інвалідності. Він дуже не любив цього посвідчення й не хотів, аби хтось знав про його вроджену ваду слуху: на одне вухо Ростислав зовсім не чув від народження. Та цього разу посвідчення, можливо, навіть врятувало йому життя.
- Під час евакуації з Бердянська сину довелося проїхати вісім блокпостів окупантів. Він розповідав, що росіяни ретельно перевіряли всі автомобілі та людей. Коли доїхали до блок-посту ДНРівців, почалися жорстокі перевірки. У Марганці на блок-посту сина змусили зняти одяг до спіднього, перевіряли наявність татуювань, документи. Один з окупантів запитав: «Чому не служиш?». Тоді син показав їм посвідчення інвалідності. Воно його врятувало, - розповідають батьки.
Ростислав тоді зізнався, що його вада допомогла йому виїхати з окупації та не потрапити до рук ДНРівців. Щойно він виїхав з окупації, опинився в підконтрольному Україні Запоріжжі, юнак одразу пішов до військкомату.
Із Запоріжжя Ростислав зателефонував додому й повідомив, що все добре. Батьки чекали його вдома, але хлопець переночував у рідної тітки. Та наступного дня додому не поїхав, він зателефонував батькам і повідомив, що добровільно йде служити. Призивався Мелітопольським військкоматом, який на той час евакуювали в місто Запоріжжя. Склав присягу на вірність Україні. Так почалася служба.
Служба
З 9 травня Ростислав увійшов до військової частини А0536, ніс службу в цій частині, тільки посади змінювалися. Почав службу в зенітно-ракетному взводі першого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.
Військових навичок солдат не мав, тож досвід здобував у боях. Три тижні Ростислав служив у територіальній обороні міста Запоріжжя, був у містечку Біленьке. Потім його та ще 30 солдат відібрали на навчання й підготовку в Черкаське. Одразу після навчання Ростислав потрапив на Донеччину в село Андріївка Волноваського району. Відтоді почалася служба Ростислава. Потім були Вугледар, Павлівка, Майорськ, Нью Йорк, Бахмут.
Поранення
7 листопада 2022 року почався штурм Бахмуту. У бою за місто хлопець отримав тяжке поранення.
- Ростислав із побратимами зайняли позиції на Горлівській трасі, вони обороняли цю дорогу та міст. Прийняли бій, який почався рановранці. У цьому бою Ростик отримав уламкове поранення правої ноги. Його винесли з поля бою. Потрапив спочатку в Дружківку, де його стабілізували, а потім уночі вивезли в місто Дніпро, а через добу в Черкаси. Там Ростислав переніс три операції, у тому числі пересадку шкіри, та проходив лікування, - розповідає татко.
Три з половиною місяця Ростислав перебував у лікарні, ще два місяці - реабілітація. Та лишень лікарі виписали хлопця, як захисник почав проходити військово-лікарську комісію, аби знову повернутися на фронт.
- На ВЛКкомісію він навіть милиці не взяв. Принципово не брав ціпка, казав, що він здоровий і не буде відсиджуватися у військкоматі. Ростик не показував, що йому важко, він твердо казав, що повернеться на фронт, - згадують батьки.
Знову в строю
26 березня 2023 року Ростислав знову став у стрій. Пройшов військово-лікарську комісію, яка визнала його дієздатним. Продовжив службу у своїй бригаді. Він воював і навчався. У червні цього року Ростислав захистив свій диплом бакалавра та отримав вищу освіту.
Маючи вищу освіту, Ростислав мав можливість отримати офіцерське звання. 4 серпня 2023 року йому запропонували навчання в Одеській області селища Чорноморське. Навчання тривало півтора місяці.
14 вересня Ростислав отримав звання молодшого лейтенанта. Був призначений на посаду командира 2-го стрілецького взводу, 2-ї стрілецької роти, 1-го стрілецького батальйону 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Це був відповідальний крок для молодого офіцера. З вересня 2023 року Ростислав із ввіреним йому взводом тримав оборону Авдіївки.
«Моліться. Ми йдемо на позиції»…
27 жовтня взвод Ростислава вивезли з позицій і дали три дні відпочити. Тоді тато Ігор та мама Віталіна мали змогу побачитися із сином. Поїхали до міста Покровськ, син виїхав назустріч батькам. Тоді вони не знали, що бачать та обіймають сина востаннє…
- 28 жовтня Ростислав написав мені: «Сьогодні на позиції їду. Моліться. Буду вдячний. Я люблю вас. Просто страшно». Це було його останнє повідомлення. Це вперше він сказав, що йому страшно. А потім настала тиша… - пригадує мама Віталіна.
Останній бій
Три дні батьки чекали вісті від сина. Потім самі почали шукати зв’язки та дізналися, що він загинув. Офіційне повідомлення про смерть сина батьки отримали від військкомату 6 листопада.
Ростислав загинув 1 листопада 2023 року біля села Водяне Донецької області, виконуючи бойове завдання. Про останній бій сина рідні дізналися від побратимів: наступ жорстокий був, просто пекло, окупанти «накривали» наших захисників усім, що мали в озброєнні. Почався великий бій, був обстріл і пряме попадання в бліндаж… Хлопці загинули та обгоріли…
Про війну та сина
Ростислав мало говорив про війну з рідними. Завжди заспокоював та переконував, що перемога буде за Україною.
- Про війну нічого не розповідав. Лише заспокоював, що все добре, неголодні та зброя є. Ми питаємо, що з Авдіївкою? А Ростик каже: «Не дамо захопити, наші хлопці боронять, підкріплення прийшло». Важко нашим воїнам там на Донеччині. Ростик казав, що лишилося багато «ждунів», вони й машини нашим хлопцям палили, поки ті були на позиціях. Тому він так не любив росіян та їх прихильників. І так хотів Європи в Україні. А тепер Ростика немає… Ті, хто пішов добровільно воювати, їх усе менше стає, а заміни їм немає, - плаче мама.
За оборону Бахмута Ростислав нагороджений медаллю «За Бахмутський рубіж». Зберігають удома спортивні нагороди сина: він займався пауерліфтингом. Сестричка Крістіна ділиться віршами, які писав брат, один з таких віршів Ростислав присвятив своєму побратиму, який врятував йому життя. Пригадують, як Ростик любив готувати м'ясо та найсмачніший плов у світі, а татка вчив, як сало смачне на тормозок зробити. Як разом ходили збирати гриби. І як обіцяв матусі, що стане для неї опорою в житті. Він жив, мріяв, будував плани на майбутнє у своїй країні, яку пішов захищати, бо хотів довго жити у вільній незалежній європейській державі.
Ростислав не дожив до свого 23-річчя лише кілька тижнів. Непоправна втрата для мами, татка, бабусі та сестрички.
9 листопада Петропавлівка у смутку зустрічала свого Героя вдома... Десятки людей вклонилися на вулицях селища, щоб гідно зустрітити полеглого воїна, свого захисника Ростислава Скляренко.
Живими квітами односельці проклали воїну путь до самого будинку, де біля хатинки на сина вже чекали вбиті горем батьки, сестричка, бабусі та дідусі...
Біля двору десятки людей та машин: попрощатися та віддати честь захиснику Ростиславу прийшли рідні, друзі, сусіди, односельці, побратими.
Прощальний молебень по полеглому солдату провів отець Олег, настоятель храму Святого мученика Іона Воїна в селі Слов'янка.
З прощальною промовою виступили рідні, односельці та побратими.
- Вічна та світла пам'ять моєму дорогому побратиму Ростиславу, з яким я воював в 53-ій бригаді імені Володимира Мономаха. Низко вклоняюся до землі перед пам'яттю героя Скляренка Ростислава. Він був справжньою, справедливою та щирою людиною, який дуже любив нашу згорьовану, багатостраждальну Україну й український народ. Ростислав не шкодуючи свого життя до останнього подиху був вірним сином вільної і незалежної України. Він віддав за нас саме найдорожче, що є в людини - це своє життя. Він був для мене як син і побратим. Моя душа плаче! Вічна пам'ять герою! Царство небесне тобі Ростиславе! Щирі співчуття рідним та близьким! Спи синку хай земля тобі буде пухом і вічне царство в небесах, - побратим, сержант Процик Михайло Іванович.
Завершили похорону процесію три салютні постріли на честь Героя Ростислава Скляренко! Поховали захисника на Горківському кладовищі.
Вічна й світла пам'ять захиснику України!
Як прощалися із захисником дивіться у нашому відео та фотогалереї:
