Він виріс у багатодітній родині, будував мости та мріяв збудувати великий будинок для своєї родини. Аби мрія здійснилася, пішов захищати Україну від тих, хто руйнує міста та села. Він віддав усе, що мав, і поклав своє життя… Горват Віталій Віталійович із села Катеринівка з позивним Бахтале загинув на війні.
Віталій народився 10 січня 1998 року в селі Васильківка Васильківської громади. Він був першим і старшим сином у мами Елеонори Йосипівни, яка присвятила життя своїм дітям, згодом у родині з’явилася донечка Дар’я та ще троє синів – Степан, Олег, Максим.
- Поки ходив до школи, любив грати у футбола, брав участь у змаганнях, захоплювався спортом, займався з вагою, підкачував м’язи, завжди був у формі, - згадує сестра Дар’я.
Згодом родина переїхала до села Петрівка в Петропавлівщині, тож Віталій закінчував Петрівську школу. Навчався в Першотравенському гірничому ліцеї, де здобув навички підземного слюсаря-зварювальника. Але працювати в шахті тоді не захотів, обрав роботу до душі – став будівельником, працював на будівництві мостів у різних містах України. Ця робота була йому в задоволення, відчував велич, зводячи мости.
- Ще брат техніку любив: мотоцикли й машини. Він їх ремонтував і їздив. Останній його мотоцикл «Spark». А потім перейшов на автомобілі. Одна з них і зараз у зоні бойових дій. Автівки його допомагали хлопцям на фронті, - розповідає сестра.
Велика війна повернула долю хлопця в інше русло. Бачив Віталій, як ворог руйнує міста та села, те, що роками будував волелюбний український народ.
- Брат був будівельником і не міг дивитися на те, як ворог нищить міста, села, як з лиця землі стирають українців. Говорив нам: «Хочу жити в Україні, і люди щоб жили в країні. Щоб була улюблена робота і жити були по-людськи». Незважаючи, що досвіду служби в лавах армії брат не мав, бажання йти захищати країну в нього було сильним, як ніколи, - згадує сестра Дар’я.
Віталій часто відвідував село Васильківку, у якому пройшли щасливі роки дитинства, там лишилося багато друзів. Один такий візит до рідного села став вирішальним для подальшої долі нашого Героя. Зустрів друга дитинства Руслана Бабича, і вони вирішили йти на службу за контрактом.
- Ми жили в одному селі, будинки через город знаходилися, були друзями з дитинства, у школі билися, але потім потоваришували. Сиділи за останньою партою в школі, дуже здружилися. Навіть коли Віталій переїхав до Петрівки, ми продовжували дружити, бачитися весь цей час. А коли почалася повномасштабна війна, вирішили з ним разом іти на службу за контрактом. На війні вже були наші родичі й друзі, і ми вдома не могли вже всидіти, - згадує Руслан Бабич, побратим Віталія.
Віталій та Руслан разом 12 квітня 2023 року підписали контракти на службу в ЗСУ. Стали солдатами 56-ї Маріупольської окремої мотопіхотної бригади, 37-го батальйону вогневої підтримки. Хлопці стали піхотинцями, як і хотіли. Віталій працював на Фаготі (переносному протитанковому ракетному комплексі), потім став кулеметником.
- Потрапили ми в одну роту. Спочатку був Краматорськ, пройшли навчання. А потім на Донеччину – на позиції. У одній хаті й жили з ним і на завдання разом ходили. Нашим завданням було тримати оборону. І ми тримали, - розповідає побратим Руслан Бабич.
Про війну Віталій мало що розповідав рідним, то було його окреме життя, у якому з’явилися нові люди. Друзі поважали Віталія, любили його дотепні жарти, знали, що на нього можна було покластися, бо не підведе.
- Веселий, жартував, ніколи не сумував і нас підбадьорював. Таким був Віталій. Захоплювався автівками й татуювання. І собі сам набив, і нам усім робив татуювання. У нашій роті багато хто має татушки від Віталія. А ще за свої бойові купував автомобілі, ремонтував. На фронті було його дві машини, які служили нам усім, ми всі ними користувалися, - пригадує побратим Руслан.
Серед побратимів Віталія звали Бахтале (в перекладі з ромської - дякую). Віталій сам якось так озвався до побратимів, тож ромське дякую стало позивним нашого Героя.
На фронті у Віталія з’явилося й кохання. Дівчина з Донечччини, з якою мріяв створити сім’ю.
- Віталій говорив, що мріє про великий будинок, жити з коханою та хотів сина. На жаль, ця мрія тепер нездійснена, - говорить побратим.
За час на війні хлопець дуже змінився. Коли мав нагоду приїхати додому в маленьку відпустку, то хотів побачити всіх, обійняти та провести якомога більше часу разом. Бо потім знову повертався на фронт боронити Батьківщину.
У родині знали, де знаходиться Віталій. Знали, що він міг день-два не виходити на зв’язок, бо мав бойові завдання. Але потім він зазвичай телефонував. Останній раз на зв’язок не виходив два дні, тоді вже рідні дізналися, що більше не зателефонує.
- Завжди після завдань брат телефонував мамі, рідним, повідомляв, що живий-здоровий. Мама теж спостерігала, усе дивилася на ту «зелену» кнопочку в Інтернеті, світиться – значить син живий. А останні дні «зеленої» кнопочки не було, і зв’язку не було. Потім ми вже телефонували всім, кого знали. Урешті отримали дзвінок з повідомленням: «Віталій Горват загинув при виконанні бойового завдання». Ми й до сьогодні не віримо, що так сталося. Знаємо, що він не одразу загинув, отримав поранення та ще 6 годин жив. Друг його виносив з поля бою, брат ще йому допомагав з усіх сил виповзти. Але до евакуації він не дожив, - згадує сестра.
Останній бій Віталія пам’ятає побратим Руслан, так уже судилося, що друзі дитинства разом ішли на війну, що одному з них доведеться рятувати та втратити друга-побратима.
- Ми ніколи не боялися йти на позиції. Але в останній вихід Віталій ніби відчував, що щось станеться. Не було бажання в нього виходити. Але ж якби то було за бажанням… 27 січня я стояв на позиціях, Віталій мав до мене йти, замінив побратима. У цю ніч усіх, хто йшов на позиції, вороги зустріли мінометними обстрілами, і хлопці не дійшли до наших позицій. Вогонь був інтенсивний, це була просто м’ясорубка. Він був ще живим, коли ми до нього дісталися,говорив з нами та допомагав нам витягнути себе, сунувся, коли ми його рятували. Я наклав йому турнікети, але в нього всередині було все «покришене», поки донесли до евакуації, Віталій вже не дихав, - згадує побратим Руслан.
Віталію виповнилося лише 26 років… Захисник загинув поблизу села Богданівка на Донеччині.
Клята війна знову забрала молоде життя…
За час війни Віталій отримав нагороду «Ветеран війни» та «Учасник бойових дій».
Поховали Віталія в селі Павлівка Васильківської громади, там, де пройшли його найщасливіші роки дитинства, там, де він би хотів. На поховання приїхало багато побратимів, командирів та друзів. Відати шану побратиму було за честь!
Вічна пам’ять Герою! Бахтале, Віталію!
