Петропавлівку швидко облетіла звістка з фронту про загибель односельця Миколи Бобришова. Миттєво соцмережі заполонили світлини Миколи з підписами: загинув друг, рідний, однокласник, побратим… Йому б ще жити й жити… Йому тепер навіки – 26… Сьогодні, 26 жовтня, у місті Першотравенськ Героя України провели в останню путь.
Микола народився 25 вересня 1997 року в Петропавлівці. З 2019 року підписав контракт на військову службу та пішов захищати Україну. Був головним сержантом, командиром відділення гранатометного взводу 1-го штурмового батальйону ВЧ А0501. Загинув Микола 20 жовтня 2023 року біля села Андріївка Бахмутського району на Донеччині.
На щиті… Знову чуємо ці слова, знову біль і сльози, бо пережити втрату людини, яку ростив, кохав, з якою йшов у бій, дуже важко. Цими осінніми днями Петропавлівщина прощається з Бобришовим Миколою Анатолійовичем. Він любив життя, обожнював свою родину та маленьку донечку, беріг свою сім’ю й тому не лишав бойового посту. А війна йому дала вірних побратимів, яким він став командиром, з якими йшов та штурми… Це була інша, але теж, родина, за яку боліло серце. Загинув молодий командир, не стало татка в маленької дівчинки, овдовіла молода дружина, спустошені серця батьків… Для всіх він був сонцем у цьому житті…
Наймолодший у родині
Микола народився в селищі Петропавлівці: найменший син у родині Марії Василівни та Анатолія Миколайовича. Закінчив Петропавлівську загальноосвітню школу, вивчав сільськогосподарську справу в Петропавлівському профтехучилищі. А після навчання пройшов строкову службу. Відслужив і поповним ряди гірників на шахті Степова.
2019-го року Микола прийняв для себе рішення йти до війська, тож підписав контракт на військову службу. З тих пір усе його подальше життя тісно перепліталося з війною.
- Син нечасто бував удома, за всю службу найдовше приїздив на 10 днів, а так увесь час на війні. Він командиром був, посада відповідальна, на нього розраховували всі. Він і сам говорив: «Мало хлопців у нас, мало». Військова справа йому була до снаги, він свідомо йшов на війну та навіть планував після війни лишатися військовим. А для мене: він був золотою дитиною та залишиться таким назавжди. Його останній відеодзвінок і досі перед очима: Коля там веселий, кличе мене «матусею», з батьком погомонів. Не стало нашого синочка, - розповідає мама Марія.
Знайшов своє кохання
2019 року Микола познайомився з Анастасією. Білявка сподобалася хлопцю, який на той час захищав країну. Попри військові турботи солдат закохався.
- Познайомилися ми з Колею 2019 року. Він відправив запит на дружбу в соцмережі, але довго нічого не писав. А 14 лютого на День закоханих знайомий передав мені букет з 25-ти розкішних троянд від шанувальника. Я одразу здогадалася, хто зробив мені такий подарунок. Після цього ми почали листуватися, - згадує дружина Анастасія.
За три місяці після спілкування закоханий Микола їхав до міста Першотравенська, де чекала на нього та сама білявка Настя. Навіть попри те, що місто було закрите на карантин, Микола зміг дістатися до коханої.
- Я це добре пам’ятаю, бо був розпал коронавірусу, місто закрите. Коля полями проривався. Я не була впевнена, що йому вдасться до мене приїхати. Але відчинила двері та побачила, як Коля піднімається до мене з букетом квітів. Це була наша перша зустріч, - згадує Анастасія.
Микола поїхав на навчання в Десну на два місяці. Після навчання знову заїхав до Анастасії та вже мав серйозні наміри.
- Коля помітно метушився, мене це трішки дивувало, бо він завжди спокійний та виважений. Аж раптом він вийшов з кімнати й став переді мною на коліно, у руках була обручка. Спитав: «Ти вийдеш за мене». Я погодилася, - згадує освідчення Анастасія.
Запланували весілля, а через два місяці ми дізналися, що Анастасія при надії.
- 19 вересня 2020 року ми одружилися в Першотравенську, на торжестві були лише наші батьки. Та навіть це весілля було нелегко влаштувати, бо Колю не відпускали зі служби. Ми розписалися, і він одразу поїхав на фронт, - пригадує Анастасія.
На той час тривала АТО в Донецької області. Молодятам майже не вдавалося бачитися. Лише короткі дзвінки або повідомлення. 9 квітня 2021 року вночі народилася в молодят донечка Аріна.
- Я зателефонувала Колі й сказала, що в мене почалися перейми. Він всіх поставив на вуха. Я вже потім дізналася, що він телефонував, хвилювався, а в самого кулі над головою свистіли, обстріли не змовкали. Був дуже радий, коли йому повідомили, що народилася донечка.
Наступного дня Анастасія розхвилювалася, бо Микола не виходив на зв’язок, ще не повернувся досі з позицій. Проте о 10-й ранку в палату зайшов чоловік у халаті, бахілах, масці й одразу підійшов до новонародженої дівчинки. То ось чого він не телефонував, бо вже був поруч.
- Я підійшла, обійняла Колю. А він хвилювався, що не встиг переодягнутися й помитися, що пахне війною. Тоді вони стояли в Золотому. І просто дивом було, що його відпустили побути з нами. Коля обрав ім’я донечці й повторював: «Це моя принцеса, я її оберігатиму».
Початок великої війни
Микола повернувся на фронт. У нього закінчувався контракт, молодята будували плани, мріяли, як виховуватимуть донечку. Але, коли Арінці виповнилося 10 місяців, почалася велика війна.
2022-го року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ, Микола зустрічав ворога на передових позиціях разом зі своїми побратимами.
- Коля зателефонував по відеозв’язку. Він їхав у танку й сказав: «Напевно, ми більше не зустрінемося. Бережи мою донечку».
З 18 лютого Микола з побратимами вже були на кордоні й розуміли, що починається велика війна. Батальйон направили на Харківський напрямок. І почалася битва за Харків. Під час оборони Харкова Микола п’ять діб не виходив на зв’язок. А потім пролунав дзвінок.
- «Ми їх відбили!» - говорив мені Коля. Він так радів і говорив, що скоро все закінчиться. У них тоді такий настрій був. Вони вірили, що дійсно скоро все скінчиться, - згадує Анастасія.
Згодом Микола отримав свою першу нагороду «За оборону Харкова». Але після Харкова війна не закінчилася: був Куп’янськ, Ізюм. Микола з побратимами втрапляли у складні ситуації, були в оточенні. Інколи і йому бракувало сил, ледь не здавали нерви, але він був мужнім воїном.
Микола отримав нове звання – головний сержант і став командиром. Хлопці-побратими його дуже поважали. Він їх ніколи не кидав, не відправляв на неперевірені позиції і тяжко переживав втрати.
- Колю відпустили якось на 10 діб додому, але він не добув, не зміг. Десь о 2-й годині ночі йому зателефонували, повідомили, що розбили групу. Я прокинулася й бачу, що він одягається. «Мені треба їхати, бо моїх хлопців побило». Сказав і наступного дня вже був на фронті. Він був чудовим командиром, і я його розуміла. Якщо міняли командирів, то хлопці дуже просили, аби Колю залишили: «Нам інший командир не треба, він у нас один» - казали й зараз кажуть його побратими, - розповідає Анастасія.
На прохання дружини хоч на день вирватися з війни Микола завжди відповідав: «У нас війна. Я не можу покинути своїх хлопців. Вони без мене не зможуть. Я без них не можу. Це моя родина».
Він жив війною
Анастасія згадує, як провідувала чоловіка на Харківщині. Саме тоді зрозуміла, що він ніколи не відступиться.
- 30 травня цього року я приїздила в Харків провідували Колю. Була змога з ним побути разом. Він тоді зміг виїхати на одну добу та повіз показати мені всі місця біля Харкова, де стояла їхня техніка, де були їхні позиції, як вони відбивали атаки. А потім запитав: «А хочеш випити смачного турецького чаю?» У кав’ярню ми не поїхали. Він повіз мене в якесь селище біля Харкова. Заїхали на подвір’я: з будинку вибігла жінка, вона плакала, обіймала Колю й казала: «Коленька приїхав. Ти живий, я так рада тебе бачити». Потім жінка мені сказала: «Я його люблю, як рідного сина. Він дуже схожий на мого сина». Жінка пригощала нас чаєм та розповідала, що її син помер під час війни, невдовзі вона побачила Колю, який був викапаний її син. Згадувала жінка, як Коля хотів спиляти ялини біля її будинку, бо вони нашим хлопцям заважали. І як ті ялини залишили та порили окопи під ялинами на подвір’ї. Ось у ці моменти я, напевно, найбільше почала розуміти Колю, - розповідає Анастасія.
Розуміти чоловіка та його ставлення до війни, до своїх командирських обов’язків. І зрозуміти для себе, що додому він повернеться лише коли закінчить цю кляту війну.
Борман
21 серпня 2023-го Микола востаннє був удома. Заїхав додому на одну годину, погрався з донечкою та з посмішкою сказав: «Я такий радий, що заїхав, хоч з дитиною погрався». На запитання дружини, коли чекати, відповів: «Це складне питання. Як війна закінчиться».
Після цього візиту Микола спілкувався з родиною телефоном. Ситуація на фронті загострювалася, штурми не припинялися. Молодому командиру Борману (такий позивний йому дали побратими ще з часів АТО) треба було приймати рішення, вести за собою хлопців і підтримувати бойовий дух.
- Дуже була складна ситуація на фронті, багато загиблих хлопців було. Коля дуже за це переживав. І себе картав, говорив: «може, це моя вина, може, треба інакше».
Після Харківського напрямку батальйон направили на Донецький напрямок: Бахмут, Костянтинівка... Останнім штурмом для Миколи була Андріївка, де був великий бій.
- Як мені повідомили побратими, Коля з побратимами поїхали після бою забрати загиблих хлопців і наїхали на міну. Двоє солдат поранені, а Коля загинув… - у розпачі ледь промовляє Анастасія. - Я телефонувала хлопцям дізнатися чи дійсно він загинув, це була п’ятниця, 20 жовтня, питала Юрія: «Скажіть мені правду, що з ним». А він заплакав і сказав: «Настя, пробач нас. Прийми мої співчуття». І серце завмерло… - згадує Настя.
З вовчим оскалом
Остання розмова Анастасії з Миколою була напередодні загибелі.
- О першій годині ночі Коля прислав мені малюнок, він планував зробити собі татуювання вовка з лютим оскалом. Напевно, це виражало злість, яку пробуджувала в ньому ця війна. Хоч він чесно зізнався: «Я так втомився, у мене вже сили немає, я дуже втомився від цього всього». Він цим жив, пишався, що захищає свою країну, - говорить Анастасія.
Напевно, саме цю рису дуже цінували його побратими. За своїм командиром вони готові були йти у вогонь і у воду. Поважали, цінували й мали за честь служити з таким воїном.
- Коля якось мені зателефонував, коли йшов лісосмугою, сказав: «Хочу лісосмугу перевірити, пішов у розвідку. Сам пішов, хай краще один загиблий буде, аніж я підставлю своїх хлопців. Я зараз продивлюся, а потім пускатиму свою групу». Хлопці мені казали, що він їх ніколи не відправляв нікуди, поки сам не перевірить. Коли командир був упевнений куди пройти, де техніку поставити, тоді відправляв своїх хлопців, - згадує дружина.
Удома в родині лишилося багато подарунків, які побратими дарували командиру. Серед них саморобний годинник із патронів і ланцюжок з хрестиком. Дарували й казали: «Таких командирів у нас не було й не буде».
- Зараз багато побратимів Колі телефонують і запитують, яка допомога потрібна. Усі хочуть приїхати попрощатися з ним. Викладають на своїх сторінках спогади з Колею. У моїх думках Колині слова: «У нас штурми. Ми йдемо вперед і вперед. Це - війна!» - згадує останні слова чоловіка Анастасія.
Микола мріяв про нову квартиру, аби донечка мала свою власну кімнату принцеси. Квартиру придбали, але в новому помешканні татко так і не побував. Мріяв після перемоги подорожувати з родиною, показати дружині та донечці місця своєї бойової слави. Ми впевнені, буде перемога, донечка підросте та обов’язково відвідає усі місця України, за які татко поклав життя.
Заслуги перед Батьківщиною
За роки, віддані захисту України, Микола Бобришов побув у гарячих точка: Попасна, Золоте, Харків, Ізюм, Куп’янськ, Бахмут, Андріївка…
За бойові заслуги має 7 відзнак:
- Медаль «Ветеран війни» та медаль «Учасник АТО» - отримав у період антитерористичної операції;
- у великій війні завоював Медаль «Івана Сірка» від 92-ї окремої механізованої бригади ім. кошового отамана Івана Сірка (30 березня 2020 року);
- пам’ятну медаль «Захиснику Батьківщини» від Міністерства оборони України (3 червня 2021 року),
- нагрудний знак «За військову доблесть» від Міністерства оборони України (2 травня 2022 року),
- медаль «Захисник Вітчизни» від Президента України (27 травня 2022 року),
- нагрудний знак «За оборону Харкова» від командування 92-ї механізованої бригади (12 жовтня 2022 року).
Десятки людей, колони машин зібралися біля будинку Героя сьогодні, 26 жовтня. У дворі біля під'їзду поряд з труною вбиті горем рідні... Рідні, друзі, колеги, односельці, побратими... Усі, хто знав Миколу прийшли віддати шану полеглому захиснику.
Не стримуючи сліз прощальну літургію по загиблому воїну провів отець Олег, настоятель храму Святого мученика Іоана Воїна в селі Слов'янка.
Живим коридором з квітів та прапорів жителі Першотравенська провели захисника Миколу Бобришова в його останню путь…
Вклоняючись перед рідними з командиром попрощалися побратими. Обіймаючи один одного мужні воїни не стримувалися сліз...
- Сьогодні пішов у вічність наш Коля... Наш синок... Наш бойовий побратим... Він був не один із кращих, він був кращим. Сьогодні плаче не тільки родина та бойові побратими, сьогодні плаче та ридає уся Україна. Ми не так хотіли приїхати до нього в гості... Вберегти воїна на війні дуже важко, а Коля був справжнім воїном, людиною з великої літери. Сьогодні плаче вся 92-га штурмова бригада. Ми мужні хлопці не можемо втримати сліз і це не сором! Сьогодні ми проводжаємо найкращого нашого брата, сина, побратима. Я хочу сказати просто: "Будь проклята війна. Будь прокляті рашисти, недолюдки, які забирають наших найкращих дітей". Коля, синок, нехай земля тобі буде пухом. Я вклоняюся перед рідними... Вибачте нас. Я клянуся вам, ми помстимося за нього. Мав честь називати тебе сином, служити разом з тобою...
З прощальною промовою звернувся волонтер Олександр Бороданьов.
- Так сталося, що весь шлях Колі з дитинства до смерті пройшов на моїх очах. Я мав честь бути останнім серед вас, хто його бачив живим. Коля був добрим сином, гарним чоловіком та батьком, був справжнім солдатом. Коля захищав та звільняв Харківщину. У всіх бойових точках, де був найважчий фронт, там була 92-га бригада і там був наш Коля. Він завжди випромінював життя. Коля дуже турбувався про своїх хлопців, дуже болісно переносив втрати. Ніколи б не міг подумати, що таке горе станеться з ним, він був найкращим. Вічна пам'ять про нього залишиться. А ми повинні гідно жити так, щоб кожним своїм кроком та подихом бути вдячним Колі.
Попрощався з Миколою й друг дитинства...
- Коля був моїм другом дитинства. Кумом та братом по життю. Він був для мене прикладом і багато коли у важких моментах йшов зі мною пліч-о-пліч. Найбільше я чекав його повернення... За тиждень до загибелі Коля телефонував мені у гарному настрої... Ми спілкувалися рідко, адже в нього мало було вільного часу на війні. Я ніколи б не подумав, що таке лихо станеться. Коля пройшов багато випробувань, був у важких ситуаціях, які проходив сам і проводив за собою людей. Він був справжнім прикладом для багатьох. Я дякую батькам за те, що в моєму житті був друг, якого я з гордістю можу назвати братом. Давайте завжди будемо його пам'ятати, адже Коля віддав за нас своє життя.
Поховали Миколу Бобришова у місті Першотравенськ. Три салютні постріли пролунали на честь полеглого командира та завершили прощальну літургію.
Вічна та світла пам'ять Миколі! Воїну, Герою України, який віддав своє життя захищаючи Батьківщину!
Як прощалися з захисником дивіться на наших фото та відео:
