Вони втратили місце сили — свій дім, своє місто та їхали світ за очі в пошуках тиші. Усю дорогу й мама, і донька плакали, лише татко невідпуска керма своєї 99-ї та зупинив автомобіль, коли вибухи лишилися далеко позаду. Родина Скрипки з Краматорська оселилася з селі Самарське. У спорожнілій хатині, майже не придатній для життя, створили свій затишний куточок. Як евакуювалися з міста та як коні врятували донечку Софію від депресії розповідаємо.
Краматорськ — затишне й красиве українське місто, що лежить на берегах річки Казенний Торець (притока Сіверського Донця). Місто, яке для своїх мешканців було місцем сили й натхнення. З 12 квітня по 5 липня 2014 місто було окуповане бойовиками терористичної організації ДНР. Проте місто боролося за свою незалежність, а з 13 жовтня 2014 року навіть стало обласним центром Донецької області. Місто відновлювалося, жило своїм життя, допоки не почалося повномасштабне вторгнення.
- 2014 рік був неспокійний, якийсь час місто було в окупації, але після деокупації ситуація спокійною стала. Коли питають: “Де ви були 8 років?” Ми жили в рідному місті, працювали, місто процвітало: гарні парки, сквери. А потім - 24 лютого, війна, - розповідає Ірина Скрипка.
Артем працював автослюсарем, а Ірина започаткувала 2022 року підприємницьку діяльність і відкрила продуктовий магазинчик. Щоправда бізнес майже не попрацював.
- То був магазин продуктовий, лише місяць попрацював, все тільки починалося. Отримали ліцензію 23 лютого, а 24 лютого — війна. На все заборона, до того ж магазин був близько до вокзалу. Продавці пороз’їжджалися. Довелося все це закривати та самим виїжджати з Краматорська, - згадує пані Ірина.
Ранок 24 лютого родина дуже добре пам'ятає, цей жах і досі стоїть перед очима.
- 24 лютого був звичайний ранок. Ми на 7 поверсі в квартирі жили. Я вже не спала, як пролунав жахливий вибух... Один, потім другий... Я розумію, що почалася війна. Розбудила всю сім’ї, ще не розуміли, що робити, - розповідає Ірина.
Чутки та передбачення, що росія планує повномаcштабне вторгнення ширилися всією країною, але ніхто не знав достовірно, чи буде війна. На всяк випадок у родин були складені тривожні валізи. Але плану дій не було ні в кого.
- Був просто ступор: куди бігти, що робити... Новини включили, а там вже офіційно оголосили, що в країні війна. А ми в Крамарську біля самого аеропорту. Вибухи, дим кругом. Потім ніби трішки притихло, почалися проблеми з готівкою, біля банкоматів стояли довжелезні черги.
Разом із сусідами родина Скрипок почали гуртуватися. Готували підвали до укриттів. Зносили воду, матраци, дошки настилали, готували сидячі та лежачі місця. Виїжджати родина не збиралася з міста.
- У якийсь день переїхали з нашої квартири до мами. Вона також приватний підприємець, мала невеликий сільський магазин, який знаходився в приміщенні колишньої фабрики. Те приміщення мало міцні стіни, могло нам слугувати за укриття. Ми жили в підсобному приміщенні цього магазину, вважали це місце безпечнішим, - згадує пані Ірина.
Проте панічний стан був у всіх членів родини, відчуття безвиході не давало спокою. Переломним моментом став удар ворожої ракети по залізничному вокзалу 8 квітня 2022 року. Це була російська ракета Точка-У, яка забрала життя понад 50 осіб, у тому числі й дітей. Це були цивільні люди, які готувалися до евакуації з Краматорська.
- Ми поряд з вокзалом у квартирі жили. Ми бачили, як летіла ця ракета, чули звук вибуху. А потім мчали карети швидкої допомоги. Тяжко все це бачити на власні очі. Вирішили, що треба виїздити з міста, - згадує Ірина.
Наступного дня після “прильоту” на залізничний вокзал родина вантажила свій невеликий автомобіль. У 99-ту сіли чоловік, дружина, донька, бабуся та тітка. Зрозуміло, що речей із собою фактично не могли взяти.
- Був пік, коли ракета вдарила по залізничному вокзалу. Наступного дня ми вже їхали з міста. П’ять осіб у одному автомобілі. Майже нічого з собою не взяли. Їхали дорогою, звертали в села й питали, де можна знайти житло, - пригадує родина.
Дорога завела родину з Краматорська в село Самарське. Доїхали до першого магазину, а там вже питали, де можна зупинитися. Шукали кімнату чи літню кухню, хоч щось невеличке, аби лише дах над головою. У сільраді подружжю запропонувала будиночок, щоправда одразу попередили, що умов у будинку немає.
- Зайшли в будинок, а там не було нічого: ні меблів, ні зручностей, навіть долівка з глини. У донечки Софії одразу істерика, дитина в собі замкнулася, - пригадує ці дні Ірина.
Але родина вирішила лишатися в Самарському. Почали облаштовувати будинок, дуже допомагали сусіди, люди приносили продукти, кілька рулонів шпалер, ліжка-сітки, диванчик...
Так у порожній хатині вже можна було розтопити піч та було де спати. У липні, коли родина поїхала в Краматорськ забрати ще одну маму, то змогли привезти з міста трішки власної побутової техніки та меблів.
- У липні ми змогли забрати ліжко Софії, диван, а столик вже тут купили. А так сусіди дещо позносили. У нас ліжка-сітки були, диванчик, на якому тітонька спить, теж сусіди дали. Велика вдячність жителям, бо коли ми сказали, що лишаємося й будемо тут жити, то поки під'їхали до будинку на порозі вже стояли пакунки з продуктами. Люди принесли картоплю, консервацію, - пані Ірина тут уже не стримала сліз, настільки була вражена небайдужістю самарчан.
Коли родина отримала першу виплату для вимушено переміщених людей, купили ленолеум та застелили глиняну долівку. Родина готувалася зимувати в Самарському. У місто, як і раніше, було небезпечно повертатися жити.
- Краматорськ лишався небезпечним містом, уже точилися запеклі бої з боку Червоного Лиману, дуже великий ризик був окупації Краматорська. У окупацію ми сто відсотків вертатися б не стали. Слідкуємо за ситуацією на сході. Знаємо, що будинки наші цілі, у двори були прильоти, але наш будинок цілий, тоді як у сусідніх будинках більше руйнацій, - розповідає пані Ірина.
За освітою Ірина - медик, але роботи не вдалося знайти, допомагає по сусідству, до прикладу, шпалери поклеїти. Артем використовує свої навички автослюсара, допомагає ремонтувати автомобілі. Донька Софія продовжує дистанційно навчатися зі своїм класом. От лише з глибокої депресії довелося дівчинку рятувати.
- Софія в нас займалася східними танцями та танцями з вогнем (фаєршоу). Вона - дитина творча. Були замовлення на фаєршоу на новий рік і після. До війни вона їздила в Бердянськ працювати — теж із фаєршоу. Танці були її хобі та роботою одночасно. У Краматорську лишилося все її життя: друзі, школа, гуртки з танців. Коли виїхали з міста, просто закрилася в собі, - пригадує мама Ірина.
- Як виявилося, у Краматорську було дуже гарно. Коли їхали з міста, всю дорогу плакали. Потім приїхали сюди. Я не танцюю, не займаюся тим, що люблю. Навчаюся зі своїм класом дистанційно, а от хобі всі закинула. Картину з Краматорська привезла, тут її домалювала. Потім почала купувати картини й малювати, так хоч трішки відволікалася від сумних думок, - говорить Софія.
Із депресії дівчинці допоміг вийти Григорій Степанович Холошин із села Українське. Григорій Степанович - майстер спорту із гирьового спорту та майстер з верхової їзди. Колись у радгоспі “Дніпропетровський” він розводив коней, розвивав кінний спорт. Тепер він має власного чудового коня на прізвисько Малиш і став наставником та тренером з верхової їзди для Софії.
- Була депресія в Софії, не було спілкування з однолітками. Вона постійно плакала. Говорила: “Жити так не хочу”. Ми думали, як її розрадити. 4 серпня в Софії День народження. Вирішили з Артемом її якось розважити. Оскільки в Софії було ще дитяче бажання покататися на коні, ми почали питати, де її можна покатати. Знайшли в селі Українському Григорія Степановича Холошина, - розповідає пані Ірина.
Перша зустріч з коневодом Григорієм Степановичем запам’яталася дівчинці та дуже сподобалася. Чоловік розповідав Софії про коней, показав кінну збрую, конюшню. Потім і сам запропонував, щоб дівчинка приїздила ще кататися. Та пообіцяв навчити навичкам верхової їзди.
Зараз у кімнаті Софії безліч фотознімків та картин з конями. Софія настільки захопилася верховою їздою, що вже не уявляє свого життя без коня Малюка та щоразу в будь-яку погоду татко з мамою везуть доню до села Українське.
- Ми навіть згадали з Артемом, як ще маленькою Софія хотіла коня. Щойно вона навчилася писати, то в пошуковику комп’ютера написала: “купити коня безкоштовно”. Тепер розуміємо, що ми зробили їй не просто подарунок на День народження, а знайшли для неї нове хоббі й повернули нашій донечці радість до життя. - говорить пані Ірина.
Разом із родиною ми навідалися до Григорія Степановича в Українське. Це відома людина в нашому краї, герой наших публікацій і дуже цікава людина. Спостерігаємо за тим, з яким трепетом пан Григорій вчить дівчинку мистецтву кінної їзди, як горять очі в Софії, коли вона поряд з Малюком та коли мчить на коні, вдихаючи на повні груди морозне повітря.
- Це, як друге дихання з’явилося, - зізнається Софія. Щоразу щось нове дізнаюся про коней, про верхову їзду та розумію, що це - захоплення на все життя. Кожен день читаю інформацію про коней. Навіть щоденник свій веду. Вивчаю масті коней, як дізнатися вік коня, як складене копито. Якщо повернуся в Краматорськ то й танці продовжу, і верхову їзду. Навіть влаштую фаєршоу на коні.
Малюк і Софія гарно гармонують. Перед виїздом на тренування Софія традиційно самостійно причесує коня, почистила підкови, одягла на нього збрую та сідало. А ще одягла на Малюка власноруч виплетену гачком синю шапочку з прорізами для вух. Близько двох годин кожного разу Софія проводить час із Малюком. І здається, більшого щастя для дівчинки немає.
