Катерина Волошена - мешканка м. Мелітополь, який наразі знаходиться в окупації. У квітні разом із дітьми виїхала на підконтрольну Україні територію та оселилася в Петропавлівці. Наразі Катерина займається волонтерською діяльністю та нещодавно приєдналася до «Швейної роти» нашого селища, у якій разом із Олею Ручий шиє одяг для захисників. Цікаво те, що шити Катя навчилася лише п’ять років тому та починала з дитячих іграшок.
Жінка завжди любила шити, плести та малювати. Але вона й думки не мала, що прийде час, і вже в зрілому віці стане швачкою.
Шість років тому в родині з’явився Артем, це молодший син Каті. От тоді жінка розкрила в собі творчий потенціал: почала шити іграшки із фетру для розвитку сина. Артем від народження ріс мовчуном, а самошиті звірята допомагали матусі вчити сина говорити.
Як розповідає Катя, син усе розумів, але мовчав, не хотів розмовляти. Тому, за порадою логопедів, вона почала водити Артема до розвиваючих центрів у Мелітополі. У одному з них Катерина побачила м'які іграшки, з якими із задоволенням бавилися дітлахи. Раніше вона ніколи не бачила та навіть не мала уяви, для чого вони. Це були фетрові іграшки, які допомагають розвивати дрібну моторику рук та сприяють ранньому розвитку мови.
- Фетрові іграшки були такі м'які, і діти до них тягнулися, їм так цікаво було. Я перепитала в господарки центру, що за цікавинки та де такі можна придбати для свого сина. Мені пояснили, що все самошите та запропонували спробувати свої сили у виготовленні таких іграшок, оскільки дівчина, яка виготовляла розвивашки для центру, пішла в декретну відпустку, - розповідає Катерина.
Були певні сумніви в жінки, що вона впорається з такою кропіткою роботою, але цікавість і бажання навчитися чогось нового взяли гору. Директорка дитячого центру пані Людмила надала Катерині весь необхідний матеріал для виготовлення іграшок та показала як їх робити, починаючи з найпростіших. І невдовзі з’явилася перша самошита м’яка розвивашка.
Найпершою іграшкою, як згадує Катерина, був їжачок на кнопках, він і досі зберігається у неї вдома.
- Я робила все вручну, у мене не було швейної машинки. Намалювала іграшку, вирізала, пошила. Звичайно, були недоліки, але як без цього. Згодом мої самошиті розвивалочки ставали все краще й краще. А потім з’явилася перша клієнтка: мені замовили метрову ялинку на Новий рік. Як її робити, не мала ніякого уявлення. Мені передали роздрукований на аркуші фотознімок зі словами «я в тебе вірю»... і відправили творити. Інтернету тоді не було, щоби подивитися, як робляться подібні іграшки. Я бігала по магазинах міста, шукала тканину, вимірювала метраж і, можна сказати, експериментувала. У результаті замовниця залишилася задоволеною новорічною ялинкою, - згадує Катерина.
Швейна машинка в Каті з’явилася тільки тоді, коли вона стала виготовляти м’які іграшки сотнями.
- Я взяла у своєї мами ножну швейну машинку, бо замовлень стало більше, а ще до іграшок треба було пристрочувати липучки. Руками це було неможливо робити, бо постійно колола пальці. З машинкою справа пішла швидше, - згадує Катя.
Згодом чоловік В’ячеслав перелаштував швейну машинку: поставив на неї електричну педаль, так полегшив дружині творчу роботу. Новенька електрична швейна машинка в Каті з’явилася тільки 1,5 роки тому.
Довгий час швачка працювала в одному центрі. Допоки подруга не запропонувала їй показати свої роботи в інших. Так вона познайомилася з дівчатками з клубу майстринь Мелітополя, які виходили на ярмарки до міського парку та продавали свої роботи.
- Хтось плете, хто картини зі стрічок робить... Я приєдналася до них, це був перехід на вищий рівень шиття, - говорить Катя.
З тих пір жінка почала творити різні розвивальні іграшки з фетру. Тематика урізноманітнювалася: із фетру Катя шила звірят, їжу, косметику, казкових героїв. Іграшки передавали для особистого користування та в дитячі центри.
- Артем ріс, а разом із ним удосконалювалися й мої навички. Почали з'являтися нові ідеї, розробляла та втілювала неймовірні задуми. У ті часи я зрозуміла, що клієнти не завжди знають, що саме хочуть отримати. Я запитую: “Які іграшки вам зробити?” Мені відповідають: “Гарні”. Одні клієнти були в захваті, а бувало що й не вгодила. Тому людям говорю: «Я можу зробити все, що захоче покупець, головне, визначитися, яку саме іграшку бажають».
Згодом Катя створила власну сторінку в соціальній мережі. Це було давнє бажання та самопоміч, бо треба було показувати свої роботи. Хоча зізнається, що більше любить шити, аніж порпатися в суспільному павутинні. І все ж Катя рухалася вперед, почали надходити замовлення із дитячих садків, від логопедів та аніматорів спочатку рідного міста, пізніше вже з інших міст країни.
Завдяки знайомствам Катя зі своїми роботами вийшла на світовий рівень та почала робити іграшки на замовлення вже для мешканців інших країн, таких як Німеччина, Нідерланди, США та Австрія.
Удома для швачки відвели окрему кімнату: це була її майстерня. Тут розмістили стелажі, стояли швейні машинки, фурнітура, тканини, повнісінько дрібного матеріалу для творчості. Катя нарешті займалася улюбленою справою, яка ще й приносила заробіток. Вона була щаслива, доки не настало 24 лютого... У рідне місто зайшли окупанти...
- Мене накрило... Я нічого не шила, не малювала. Як для всіх творчих людей, усе раптово обірвалося, і опустилися руки, - згадує із смутком жінка.
У окупації Катя змогла прожити тільки два місяці. Загострилася бронхіальна астма, потрібні були ліки, яких не можна було дістати в місті. Тому було прийняте рішення про евакуацію.
- Терпіли та сподівалися, що це тимчасово, що виженуть окупантів з міста. Але, коли зрозуміли, що нічого хорошого не буде, думали вже тільки про порятунок, треба було дітей вивозити на підконтрольну Україні територію, - розповідає Катя.
Евакуація була важкою. Старший син Микита незадовго до окупації повернувся з армії. На одному з блокпостів його хотіли висадити й залишити в окупованому Мелітополі. Це було просто диво - вивезти дітей з Мелітополя.
Куди їхати до останнього не знали. Була можливість залишитися в рідних у Запоріжжі, але через постійні обстріли міста залишатися там було небезпечно. Катя з дітьми їхала внікуди, та шлях привів їх до Петропавлівки. Тут уже відчула спокій, бо привітно прийняли її з дітьми, знайшли житло. Допомагали їжею та одягом.
- Роботу було нереально знайти, а ще маленька дитина, а дитячі садки не працюють. Тому після місяця адаптації на новому місці я вирішила не сидіти, склавши руки, а почати приносити користь Петропавлівці. Люди добром до нас, тому треба віддячити, - каже Катя.
Швачка почала допомагати роздавати гуманітарку в соціальній службі селища, у вихідні приходила до церкви ліпити вареники та пиріжки для наших захисників на фронт. Пізніше побачила статтю в «Степовій зорі» про Олю Ручий зі швейної роти та захотіла теж приєднатися, приносити користь у справі, яка їй по-справжньому до душі.
- Для мене стало яскравим прикладом, як жителі Петропавлівки, не знаючи людей, усіляко намагаються допомогти їм. Я дуже здивована. Коли приїду назад додому в Мелітополь, також буду долучатися до волонтерства та допомагатиму всім переселенцям чим тільки буде змога, - говорить Катя.
Уже три тижні жінка разом із Олею працюють пліч-о-пліч. Дівчаткам надали приміщення, яке вони привели до ладу. Тепер тут активно шиють одяг для наших захисників. Одну зі стін у майстерні прикрашає прапор України, який Оля пошила сама. На прапорі наліпка зі словом «Воля». Саме те, до чого прагнуть дівчата.
Зараз у швейну роту тільки й устигають надходити замовлення від волонтерів, як Оля та Катя все шиють та одразу відправляють до волонтерського штабу, шпиталю, а ще на фронт - чим можуть допомагають. Тільки за останній тиждень були відшиті та відправлені шапки, спідня білизна, балаклави, термобілизна та багато чого іншого.
Більшість наших захисників після отримання одягу від швейної роти відправляють дівчатам фото з подяками, що ще більше стимулює швачок продовжувати працювати для захисників.
Наразі дівчата взялися шити велику партію прапорів, які вирушать на звільнені від ворогів території.
Кошти на тканину Оля та Катя беруть з рахунку, на який надсилають усі, хто хоче допомогти матеріально. А ще люди передають та пересилають саму тканину. Єдине, чого не вистачає в швейній роті зараз, це людей. Тому що роботи багато, а додаткових рук немає.
- Усі ми – люди, та всі розуміють, що повністю ніхто не може приділити свій час роботі в майстерні. Ми приймемо будь-яку допомогу: навіть одна-дві години на день, присвячені шиттю, то буде великий вклад. Елементарно покроїти або прострочити, нарізати канатики. У кого є машинки, можуть прийти та взяти завдання й удома все це зробити, - каже Оля.
Хто не має навичок у швейній справі, але є бажання навчитися, Оля та Катя із задоволенням покажуть, розкажуть та навчать усьому, чого самі вміють. А якщо ви сумніваєтеся у своїх здібностях, то дарма. Погляньте на Катю, нехай вона стане взірцем для тих, хто вагається почати робити те, що до цього не робив.
Віримо, Катя обов’язково повернеться до свого рідного черешневого міста Мелітополь та шитиме свої улюблені іграшки в українському місті для дітей усього світу.
Давай дружити!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там оперативні новини Синельниківського району та країни
- Наша сторінка у Facebook "Степова зоря"
- Ми є в Instagram
- Наш Chat_bot: Ви можете надсилати нам новини та цікаві фото/відео (події, пейзажі, дітей і т.п)
- Наш Youtube: цікаві відео з Петропавлівки та району
- Якщо ви бажаєте підтримати нас і наші медіа, будемо вдячні за ваші донати.
Підтримати нас можна на головній сторінці нашого сайту натиснувши ПІДТРИМАТИ КОМАНДУ!
Дякуємо, що ви разом з нами!💙💛
