Молодший лейтенант Микола Мироненко удостоєний звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» посмертно. Відповідний Указ Президента України від 26 лютого 2025 року. У січні 2026 року рідним захисника вручили відзнаку.
Високі державні нагороди — орден «Золота Зірка» та орден «За мужність» ІІІ ступеня — Микола мав отримати ще за життя. Накази були підписані, однак нагороди не встигли дійти до свого Героя. Тепер їх вручено посмертно.
Під час урочистої церемонії нагороди з рук президента України Володимира Зеленського отримала мама загиблого воїна.
— Емоції були одні — сльози. Він заслужив ці нагороди і мав отримати їх особисто. Натомість їх тримає мама, — говорить сестра Вікторія.
Бойовий шлях Миколи Мироненка
Микола Мироненко народився 30 листопада 1999 року у селі Олександропіль на Дніпропетровщині. Згодом родина переїхала до Родинського на Донеччині. У 2016 році він перебрався до Одеси.
У 2019 році розпочав службу за контрактом в 11-й бригаді Національної гвардії України. Виконував завдання з охорони громадського порядку в Одесі, тричі перебував у відрядженнях у районі проведення ООС.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року зустрів зв’язківцем Південного Одеського територіального управління НГУ. Через кілька днів ухвалив рішення перевестися до бойового підрозділу — батальйону спеціального призначення «Донбас», який нині входить до складу 18-та Слов’янська бригада НГУ.
«Зараз з міномета я нищу рашистів на відстані. А я прагну бачити ворога в лице! Хочу ходити на штурми!» — так пояснив Микола своє рішення перейти до штурмової групи.
Звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» присвоєно за особисту мужність і героїзм.
У вересні 2022 року Микола Мироненко брав участь у Слобожанському контрнаступі, звільняв від окупантів міста Куп’янськ, Балаклію, селище Шевченкове, села Студенок, Волохів Яр. Зокрема, 9 вересня 2022 року під час штурму Куп’янська група бійців, серед яких був і Микола, захопила як трофей самохідну артилерійську установку, танк Т-80, три військові автомобілі росіян та взяли у полон одного рашиста.
Після контрнаступу на Харківщині гвардієць разом із побратимами залучався до Лиманської операції, вибивши рашистів із селища Зарічного Донецької області. У листопаді «Мирон» відзначився під час оборони міста Майорська Донецької області. Ось деякі приклади його бойових звитяг. 1 листопада, ведучи вогонь з автоматичного гранатомета АГС-17, Микола ліквідував 14 рашистів, серед яких був один офіцер. 2 листопада він уразив з АГСа групу ворожої піхоти, що пішла в атаку – росіяни втратили одразу 10 осіб. 5 листопада Микола Мироненко отримав завдання тримати оборону на позиції з умовною назвою «Мирон» (окоп імені тебе – жартували побратими). Спостерігаючи за обстановкою, гвардієць помітив двох ворожих розвідників. Прицільним вогнем з автомата солдат Мироненко ліквідував непроханих «гостей». У Майорську гвардієць провоював до 15 листопада. У щоденних боях він використовував переважно штатний АГС-17 – у володінні цією зброєю йому не було рівних. У загальному підсумку зі свого АГСа він «відмінусував» до двох взводів живої сили противника. Тоді ж за проявлену відвагу командувач НГУ відзначив гвардійця нагрудним знаком «За доблесну службу».
У 2023 році Микола Мироненко вже у званні молодшого сержанта продовжив воювати у складі 3 окремого загону спеціального призначення Центру спеціального призначення «Омега» НГУ. У новому підрозділі він став бійцем групи вогневої підтримки, під час виконання бойових завдань прикриваючи побратимів-спецпризначенців вогнем з міномета. З початку 2023 року тримав оборону у Серебрянському лісництві, потім воював на Сватівському напрямку.
З грудня 2023 року Микола Мироненко, який на той момент виріс у військовому званні до старшого сержанта, виконував бойові завдання на південній ділянці фронту у районі села Роботине Запорізької області. 26 грудня він дістав легке поранення, а через чотири дні світ побачив Указ Президента України про нагородження старшого сержанта Мироненка орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Після нетривалого лікування «Мирон» повернувся на фронт. Там же 26 січня 2024 року отримав звістку, що йому наказом командувача НГУ присвоєне первинне офіцерське звання «молодший лейтенант». Товариші по зброї вітали його від душі, адже на той час «Мирон» уже давно здобув славу уміливого і відважного воїна, здатного виконати найскладніші бойові завдання.
23 лютого 2024 року, відбиваючи штурм рашистів, він із гранатомета поцілив у БМП росіян. Наступного дня під час повторної атаки на позиції «омегівців» молодший лейтенант Мироненко підбив ще один БМП рашистів та зі стрілецької зброї ліквідував одного окупанта. 2 квітня, командуючи бойовою групою, зумів вивести підрозділ з-під шквального вогню артилерії противника. Троє гвардійців були поранені, однак усіх їх успішно евакуювали і передали медикам. Того ж місяця Микола Мироненко був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний Хрест».
Несподіванкою для офіцера стала новина про те, що командування подало його на присвоєння звання Героя України. На жаль, отримати орден «Золота Зірка» молодшому лейтенанту Мироненку не судилося. Він трагічно загинув 21 червня 2024 року. 25 червня офіцера поховали на кладовищі рідного села Олександрополя Братинівської громади Дніпропетровської області.
Він прагнув бачити ворога в лице…
– «Мирон» був одним із кращих моїх підлеглих – мотивований, енергійний, відмінно підготовлений. У складі свого мінометного розрахунку бив рашистів влучно, як снайпер, – пригадує колишній командир Миколи із позивним «Хокей». – Однак восени 2023 року він звернувся до мене із проханням про переведення до іншої бойової групи. Коли я спитав про причину, Коля відповів: «Зараз з міномета я нищу рашистів на відстані. А я прагну бачити ворога в лице! Хочу ходити на штурми!». Шкода було відпускати «Мирона», але поставився до його рішення із розумінням. Просто по-братськи обійняв його, подякував за службу. Був упевнений, що і в ролі штурмовика Микола буде одним із найкращих.
– Микола не встиг одружитись, не мав дітей. Найріднішими людьми для нього були я, мама та 7-річний братик, – говорить сестра Миколи Мироненка, Вікторія. – Проте до побратимів зі свого загону він ставився як до другої родини. Микола мав дві контузії. Коли приїжджав з фронту до місця постійної дислокації підрозділу в Одесі, я вмовляла його пройти хоч один курс терапії. А він все відкладав лікування на потім і замість шпиталю знову прямував на передову – не хотів залишати надовго своїх хлопців. Про війну майже нічого не розповідав, навіть не зізнався рідним, що у грудні 2023-го був поранений. Просто він дуже дорожив сім’єю і не хотів, аби ми переживали…
– Завдяки таким відважним і безстрашним хлопцям, як він, наша країна встояла у перші місяці війни, тримається і досі, – зазначає вже згадуваний побратим Миколи Мироненка із позивним «Хокей». – «Мирон» був справжнім героєм і дійсно заслужив найвищу державну нагороду. Шкода, що не отримав її за життя…
Тепер його ім’я внесене до книги «Герої України» Національної гвардії України. Орден «Золота Зірка» та орден «За мужність» ІІІ ступеня зберігатимуться в родині як символ того, що подвиг воїна визнаний державою.
