Володимир Задорожній був зовсім юним, коли зробив свій вибір — у 19 років самостійно підписав контракт із Збройними силами України. Мама дізналася про це фактично в останню мить: син не радився, бо рішення вже було прийняте.
Сім років — від юнацької мрії стати військовим до останнього бою. У 26 років його життя обірвалося...
2 вересня Петропавлівка провела в останню земну дорогу свого земляка, захисника України Володимира Задорожнього.
Мрія бути військовим
Володимир народився 10 січня 2000 року в Петропавлівці. Зростав у родині з молодшою сестрою Анею. Навчався у Петропавлівській загальноосвітній школі №2.
Після дев’ятого класу вступив до Першотравенського гірничого ліцею, де здобув професію електрогазозварювальника.
Після навчання працював на шахті «Степова». Але навіть тоді, коли працював на шахті, не полишав своєї дитячої мрії - стати військовим.
Мама Галина згадує сина як людину, яка не любила багато розповідати про свої плани. Та згадує день, коли він прийняв самостійно рішення стати до лав ЗСУ.
Підробив батьківські підписи аби стати військовим
Тоді йому було 19 років. У 2019 році Володимир вирішив підписати контракт із Збройними силами України. Для мами це стало несподіванкою. Володимир не радився з батьками, не розповідав про свій намір. Мама Галина навіть не підозрювала, що він вже на шляху війська.
— Вова самостійно підписав контракт. Нікому нічого не казав. Усе зробив тихо, — згадує мама Галина.
Того дня Володимир сказав матері, що вночі його мають забрати на роботу, мовляв є аварійні роботи, треба поремонтувати. Мама, як завжди, зібрала йому тормозок.
Мама чекала сина вдома після зміни, але син не телефонував. Почала хвилюватися.
— До 16-ї вечора не телефонував. Немає дзвінка. Вже 18-та - я сама телефоную: «Синочку, а ти що, на другу зміну залишився?» А він відповідає: «Мамо, у мене через 15 хвилин потяг. Я поїхав на війну».
Галина одразу вирушила з’ясовувати ситуацію до військкомату. Зібрала документи.
— Я приїхала у військкомат, мені спочатку показали документи й кажуть: «Ви ж підписували». А я кажу: «Я нічого не підписувала й батько не підписував. підписи не наші».
Однак зупинити сина мама вже не змогла.
— Привезла свої документи, почали звіряти. Мені кажуть, що із поїзда його знімуть. Поки я доїхала додому, син зателефонував і каже: «Мамко, не став мені палиці в колеса, не роби нічого». Ну і все. Я вже нічого не робила.
«Володя, якби ти знав, що я пережила…»
Володимир розпочав свій військовий шлях. Він став солдатом 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.
Для мами Галини перші роки його служби були часом постійного очікування дзвінка.
- Я дуже багато чого не знала. Сестрі він більше розповідав. Мабуть, я й сама не хотіла багато знати, — говорить мама.
Згодом мама зрозуміла, що син уже перебуває на Донецькому напрямку.
- Якось телефоную й кажу, вугілля дають на шахті, треба твій паспорт. Він надіслав, а потім каже: «Мам, тільки адресу не дивись. У мене все нормально». А я думаю: «У сенсі — адресу не дивитися?» Ну я ж уже побачила. Зрозуміла: він на Донеччині.
«Мам, треба їхати». Після 24 лютого Володимир знову вирушив на війну
Коли у Володимира завершувався трирічний контракт, він уже думав про повернення додому. На початку повномасштабного вторгнення перед Володимиром знову став вибір.
- У сина було три роки контракту. Він приїхав у частину, його запитали: «Підпишеш далі?» Він сказав: «Ні, додому». І ми вже чекали його вдома.
Та додому він повернувся ненадовго. Невдовзі після його приїзду Володимиру зателефонували.
- Я тільки сина зустріла. Перший день вдома. Вночі телефонний дзвінок: «Швидко всім повернутися в бригаду». Тоді вже в нього не питали. Тоді був наказа. А він - призваний.
Володимир знову вирушив до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Знову став до служби. Він проходив військову службу за контрактом, був водієм 3-го автомобільного відділення 1-го автомобільного взводу автомобільної роти логістики.
Із перших днів повномасштабного вторгнення Володимир перебував на гарячих напрямках, виконуючи свій військовий обов’язок та захищаючи Україну. Серед побратимів він був одним із наймолодших. Саме за це отримав позивний «Малий».
Згодом Володимир опинився на Донецькому напрямку.
- Я знаю, що під Бахмутом вони були. І в інших гарячих точках…
«Син телефонував щодня»
Попри службу на передовій, Володимир намагався не втрачати зв’язок із мамою. Телефонував їй щодня.
Мама намагалася підтримувати сина не лише словами. На початку повномасштабної війни військовим не вистачало найнеобхіднішого, тому земляки збирали для них продукти та передавали на фронт.
- Він якось раз спитав: «Мам, а у нашому селищі передають що-небудь на фронт?» Кажу: звісно, чого ж ти мовчав. Допомагали люди з Петропавлівки. Друзі, колеги організовували збори: й продукти передавали, й усе необхідне. . Все привозили, потім хлопці приїжджали й забирали.
Окремо жінка згадує волонтера Олександра Бороданьова, який особисто доставляв допомогу Володимиру.
- Олександру Бороданьову, спасибі велике. Один він тільки в ту точку до мого сина їздив. Напряму, особисто до нього їхав.
Мама отримувала від сина фотографії, зроблені вже після того, як передана допомога доходила до нього.
- Він мені надсилав фото, писав, що з ним усе добре, що йому особисто довезли.
«Мам, я живий»
Згодом у житті Володимира почалися проблеми зі здоров’ям. Мама згадує, що поранення він не мав. Але почав хворіти, особливо турбувало серце. Одного разу потрапив до шпиталю.
Після шпиталю за станом здоров'я Володимира перевели на інший напрямок служби, де він мав виконувати вже не бойові завдання.
- Сина направили в один з територіальних центрів комплектування. А він сказав: «Ма, я не буду роздавати повістки. Я не буду цього робити. Це не моє, це не моя робота».
Після переведення його служба не стала спокійнішою. Згодом він знову опинився там, де було небезпечно.
- Питаю: «Сину, крім тебе більше нікому їхати туди». А він: «Мам, треба їхати». Отак і жила, від дзвінка до дзвінка від нього, - згадує Галина.
Остання розмова
Відрядження Володимира до Житомира, мало б заспокоїти родину. Він не фронті. Маючи великий бойовий досвід Володимир їхав навчати інших військовослужбовців.
- Спочатку відрядження планувалося на десять днів. Потім його лишили там. Він навчав новобранців, ділився своїм бойовим досвідом.
21 серпня Володимир зателефонував мамі ввечері. Розмова була звичайною — такою, яких за роки його служби було безліч.
- Вова жартував. Він взагалі постійно любив жартувати. Він каже: «Приїдете до мене? Я вже скучив за донечкою, за тобою». Ми й планували поїхати, хоч це далеко.
Того вечора вони попрощалися близько 23:00. Домовилися вранці зв'язатися.
Але наступного ранку телефонного дзвінка вже не було.
- Як мені вже згодом сказали, о 23:30 сина вже знайшли бездиханним.
21 серпня 2026 року Володимира не стало. Він загинув поблизу селища Дениші Житомирської області.
Володимир загинув від вогнепального поранення. Обставини його загибелі з’ясовує слідство.
«Хоч трошки залишив мені…»
У Володимира залишилася донечка Аліса - їй лише три роки.
- Алісочка була його розрадою. А для мене тепер — найдорожчий спогад про сина. Він її дуже любив. І вона — викапана Вова. Як під копірку Бог її створив на татка схожу. У цій маленькій дівчинці бачу частинку свого сина. Залишилася в мене кровиночка від нього. Хоч трошки залишив мені у пам’ять про себе, - говорить Галина.
«Він нікому ні в чому не відмовляв»
Коли мама говорить про Володимира, найчастіше згадує його веселу вдачу та готовність допомогти ближнім.
- Весела дитина була. Дуже весела. Жартувати він вмів, Добрим був, готовим прийти на допомогу.
Володимир Задорожній розпочав військову службу ще у 19 років. За роки війни він здобув бойовий досвід, пройшов Донецький напрямок, навчав інших військовослужбовців. А для мами він передусім назавжди залишиться сином, який щодня телефонував і казав найважливіше: «Мам, я живий».
Остання дорога рідними вулицями
2 вересня Володимира зустрічали в рідній Петропавлівці - проводжали в його останній шлях. Рідні, друзі, земляки та побратими. Траурна процесія проїхала вулицями рідного селища. Люди зустрічали свого Героя, ставали навколішки, утворюючи живий коридор шани.
На подвір’ї Володимира зустрічали рідні. Саме звідси він колись вирушив без дозволу батьків на війну. А тепез з рідного дому вирушив у свою останню земну дорогу.
Чин поховання та літургію провів отець Олег Тимофієв. Разом із рідними та громадою він молився за упокій душі полеглого захисника.
Під час прощання звучали слова молитви, скорботи та вдячності. Рідні, земляки й побратими востаннє провели Володимира Задорожнього — захисника, який із юних років мріяв стати військовим і до останнього виконував свій обов’язок перед Україною.
Під час прощання до родини та присутніх звернувся заступник голови громади Іван Леонов.
- Побратими любили Володимира за щирість, доброту, відвагу, готовність завжди прийти на допомогу. Для Володимира вони були як старші брати. Мама Галина згадує, що ще змалку син майстрував іграшкові пістолети, автомати, а їй говорив: "Мамо, я тебе завжди буду захищати". Ці слова, сказані ще дитиною, стали його життєвим шляхом. Навіть у складні моменти він намагався залишатися позитивним і говорив мамі: "День прожив — і добре". Він не встиг здійснити багато своїх мрій і планів. Але він встиг зробити найважливіше — стати на захист своєї держави та віддати за Україну найдорожче — своє життя.
Під час церемонії прощання представник військкомату зазначив:
- Ми прощаємося із захисником України, військовослужбовцем, водієм автомобільної роти батальйону логістики Задорожнім Володимиром. Він помер 21 серпня поточного року поблизу селища Дениші Житомирської області. Хоч серце його перестало битися, але він назавжди залишиться в наших серцях.
Про Володимира згадував і його бойовий побратим:
- Ми з Володимиром прослужили недовго. Його до нас перевели у підрозділ. Ну, за той час, який він із нами служив, він був хорошим хлопцем. Він завжди був, ну, як там, чуйним. Таких людей мало. Він завжди, що не попросиш, усі накази виконував. Треба було кудись їхати — він не питав, страшно чи не страшно, завжди виїжджав. Ми його поважали. Спи спокійно, брате.
Під час церемонії прощання рідним передали Державний прапор України — як символ вдячності держави та шани до воїна, який віддав за Україну найдорожче — своє життя.
Над Петропавлівським кладовищем пролунали салютні постріли на честь Володимира Задорожнього — захисника, який до останнього виконував свій військовий обов’язок.
Прощання з Героєм:
