3 вересня минає дев’ять днів відтоді, як страшна трагедія забрала життя Віталія Семенова. Шахтар повертався додому після зміни, коли ворожий безпілотник атакував автомобіль. Віталій загинув. Разом із ним для його родини закінчилося звичне життя — те, у якому був чоловік, тато, опора і захист.
26 серпня 2026 року стало для родини Семенових межею, після якої є тільки «до» і «після».
Віталію було 52 роки. Він працював гірником на допоміжних роботах. Повертався додому після зміни — до дружини, дітей, батька, до свого дому і життя, яке здавалося звичайним.
Але додому він уже не повернувся.
Минає дев’ятий день без нього.
Дружина Олена написала слова, у яких — біль усієї родини.
«Минає 9 днів, як страшна, несправедлива трагедія вирвала з нашого життя найдорожчу, найважливішу людину — нашого тата й чоловіка Віталія.
26 серпня 2026 року світ для нашої родини назавжди розколовся на «до» та «після». Час зупинився, і ця рана вже ніколи не затягнеться.
Кажуть, що незамінних людей немає, але це неправда. Наш тато був саме таким — незамінним, неповторним, єдиним. Він був не просто головою родини, він був нашою фортецею, нашим абсолютним захистом і найголовнішим сенсом усього нашого життя. Все, що ми маємо, все найкраще в нас — це його заслуга.
Як чоловік, він був зразком відданості, ніжності та надійності. Людина, за якою жінка почувалася як за кам'яною стіною, оточена безмежною любов'ю та турботою.
Як батько, він віддавав усю свою душу без залишку. Його батьківська любов була безумовною, теплою, вона огортала нас у кожну мить життя.
Він умів підтримати, знайти потрібні слова, обійняти так, що відступали будь-які біди. Його мудрість, його добрі очі та міцні руки — це те, що ми пронесемо у пам'яті крізь усе своє життя.
Він був просто приголомшливою, світлою, глибокою людиною. З тих, хто ніколи не зрадить, хто першим простягне руку допомоги кожному, хто вмів радіти життю і зігрівати своїм внутрішнім світлом усіх навколо.
Поруч із ним завжди було тепло, спокійно та затишно.
Зараз нам невимовно, до крику, важко.
У домі залишилася дзвінка, лякаюча порожнеча, яку нічим неможливо заповнити.
Усвідомлення того, що ми більше ніколи не почуємо його кроків, не побачимо його посмішки, не зможемо просто обійняти його і сказати, як сильно ми його любимо, приносить розриваючий серце біль.
Кожен день без нього — це нестерпне випробування, і ми поки що не знаємо, як навчитися дихати заново.
Ця втрата — найстрашніше, що могло з нами статися. Наш світ опустів без нього. Але ми віримо, що його чиста душа зараз знайшла спокій на небесах.
Татусю, наш рідний, наш коханий, ти назавжди залишишся сенсом нашого життя. Ми любитимемо тебе вічно, до нашого останнього подиху, і молитимемося за тебе щодня.
Царство тобі Небесне і вічний, світлий спокій».
Сьогодні рідні просять згадати Віталія всіх, хто його знав. Згадайте його добрим словом, помоліться за його душу, розкажіть про нього своїм близьким.
Бо війна забирає найкращих.
А наша пам’ять — те, що залишається з нами назавжди.
