1 вересня Осадче провело в останню земну дорогу 25-річного Станіслава Тарана — воїна 22-ї бригади «Любарт», який загинув 7 липня на Покровському напрямку.
«Стасік був для мене маяком»
Побратим витирає сльози. Воїни нечасто дозволяють собі плакати. Особливо перед іншими. Але сьогодні важко стриматися — додому повертається його найкращий друг.
Коба згадує Стаса і на мить ніби повертається туди, де вони були разом — на чергування, на медевак, на бойові виїзди. Каже, спочатку просто служили поруч. А потім стали друзями.
— Стасік був для мене маяком. Світлом. Бо він уже служив, а я прийшов у 2024 році. Це була людина, на яку можна було покластися. Він міг виручити, був позитивною людиною. Ми були на чергуванні, були на медеваку, спочатку забирали поранених. Постійно були на своєму вайбі, служили разом і почали дружити.
Він говорить про Стаса так, ніби той досі десь поруч. Надійний, технічно грамотний, здатний за секунду підняти настрій усім навколо. Людина зі стійким характером.
— До всього, що не було в житті, він завжди казав: «Богдаша, все буде добре».
Тепер цих слів більше ніхто не скаже.
— Він залишився в моєму серці навіки, — витирає сльози Коба.
А дорогою до рідного Осадчого вже рухається траурна колона. На автомобілях — прапори бригади.
За вікнами змінюються знайомі Станіславу села. Люди виходять на узбіччя, стають на коліна, схиляють голови.
Сьогодні буде ще багато спогадів про Станіслава Тарана. Про те, яким він був сином, братом, другом і побратимом. Про його характер, службу, останній бойовий виїзд і ту страшну звістку, яку родина чекала не одразу — спочатку Станіслав мав статус зниклого безвісти.
Він повертається додому. Але не так, як мріяли його батьки…
На щиті…
Станіславу Тарану було лише 25 років. 1 вересня рідний край провів в останню земну дорогу
Станіслава Тарана — захисника з Осадчого, який загинув 7 липня на Покровському напрямку. Живим коридором його зустрічали в Олександрополі, Хорошому та рідному Осадчому. Люди виходили вздовж дороги, схиляли голови та ставали на коліна, щоб віддати останню шану тому, хто віддав своє життя за Україну.
Обрав захищати Україну
Станіслав Васильович Таран народився 22 березня 2001 року в Осадчому. Тут він виріс, пішов до школи і зробив перші кроки у доросле життя.
У 2008 році Станіслав став першокласником Осадченської школи. Після закриття навчального закладу продовжив навчання в Олександропільській школі, де закінчив 9 класів. Потім вступив до Першотравенського гірничого ліцею, де опанував професію електрослюсаря.
У 2020 році Станіслав почав працювати за фахом — на шахті «Степовій».
У 2021 році його призвали на строкову військову службу до лав Збройних сил України.
Разом із «Любартом»
Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, 2022 року Станіслав підписав контракт із Національною гвардією України. Служив на Донецькому напрямку.
Наприкінці серпня 2025 року наш земляк разом з усім підрозділом та артилерійським дивізіоном приєднався до складу 20-ї бригади оперативного призначення «Любарт».
Уже у вересні 2025 року підрозділ заступив на бойові завдання та взяв на себе відповідальність за одну з найважчих смуг оборони на Покровському напрямку. Саме там Станіслав продовжував виконувати свою роботу — був водієм спеціального броньованого автомобіля з позивним «Катран».
Останній бойовий виїзд
7 липня 2026 року батьки Станіслава отримали сповіщення про те, що їхній син зник безвісти під час виконання службового обов’язку. Минуло майже два місяці, і родину сповістили: Таран Станіслав Васильович загинув 7 липня 2026 року, виконуючи службовий обов’язок біля населеного пункту Бокове Покровського району Донецької області.
«Стас був справжнім воїном»
1 вересня односельці проводжають Станіслава в останню земну дорогу.
Побратим з позивним «Землемір» — виконуючий обов’язки заступника командира зведеної артилерійської групи з роботи з особовим складом — говорить, що для нього та всього підрозділу загибель Станіслава — це важка і непоправна втрата.
— Наш підрозділ заїхав на виконання бойових завдань та взяв на себе відповідальність за одну з найважчих смуг оборони — Покровський напрямок, район населеного пункту Добропілля. Проти нас, українських захисників, там зосереджена велика кількість сил противника — дві ворожі армії та найбільші підрозділи «Рубікону» по всій лінії фронту.
Попри це, українські військові продовжують тримати оборону.
— На сьогодні ворог просувається дуже повільно, несе дуже великі втрати. Проте разом із тим за кожну втрату ворога ми, на жаль, також несемо втрати, — зазначає військовослужбовець «Землемір».
Серед тих, кого підрозділ втратив, — Станіслав Таран.
— Ми попрощалися з другом Катраном. Стас Таран був справжнім воїном, справжнім бойовим товаришем, людиною, яка завжди тримала своє слово, сумлінно виконувала свій обов’язок, — говорить його побратим.
Останній зв’язок — о 22:34
Побратим розповідає про останнє бойове завдання Станіслава.
Того вечора військовослужбовці виконували бойове завдання з підвозу боєприпасів. Коли вони прибули до села Бокове, о 22:34 вони востаннє повідомили в групу про своє місцезнаходження.
Після цього на зв’язок уже не виходили.
Уночі розпочалася пошукова операція, однак знайти хлопців одразу не вдалося.
— Зранку, коли суміжники знайшли залишки автомобіля, на якому вони рухалися, і залишки тіл хлопців, ми тоді вже зрозуміли, що сталося, на жаль, непоправно, — згадує побратим.
Через неможливість одразу провести впізнання Станіслав мав статус зниклого безвісти.
— Ми не маємо права сповіщати про загибель військовослужбовця, поки немає підтвердженого або опізнаного тіла. Оскільки опізнати їх не було можливості, тіла хлопців були відправлені на експертизу. І за результатами експертизи в нас є два, на жаль, підтвердження загибелі наших побратимів, — пояснює військовослужбовець.
Ніхто тоді не знав, що цей виїзд стане для них останнім.
— На жаль, є речі, які на лінії фронту не залежать від нас, — говорить «Землемір».
«Для нас кожна втрата — це не статистика»
У підрозділі, — говорить «Землемір», — до кожного військовослужбовця ставляться насамперед як до людини.
— Кожен побратим, кожен солдат, кожен сержант, кожен офіцер — це перш за все людське життя, бойовий товариш і людина. Кожна втрата для нашого підрозділу — це не гола статистика, це біль, це трагедія, це непоправно, — наголошує військовослужбовець.
Про Станіслава він говорить із особливим болем.
— Стас у всіх розуміннях цього слова був справжнім. Справжнім побратимом, справжнім бойовим товаришем, справжнім вірним другом.
Його загибель дуже боляче вдарила по бойовому духу підрозділу. Побратимам було важко пережити втрату товариша.
— Втрата кожного військовослужбовця для нас болюча і непоправна. Втрата Стаса була ще болючішою, — говорить "Землемір".
Та попри біль, військові продовжують виконувати свою роботу — тримати оборону та стримувати ворога.
— Ми надалі тримаємо стрій, ми надалі тримаємо оборону. Ми не здамо ворогу жодного метра нашої землі просто так, безкоштовно. Зробимо все, аби стримати ворога, знищити його, вигнати назад на свої болота.
Прощання з Героєм
1 вересня, зазвичай у цей день, діти з квітами йдуть до школи. Але війна вже давно змінила звички. Цього дня з квітами односельці, але несуть їх Станіславу.
Живим коридором його зустрічали в Олександрополі, Хорошому та рідному Осадчому.
А потім рідне йому подвір’я наповнилося знайомими людьми. Тільки він їх не може зустріти…
Літургію за упокій душі Станіслава звершили пан-отці — В’ячеслав (капелан), Олег та Валентин. У молитві священники говорили про воїнів, які віддали життя за інших, із вірою в те, що вони йдуть до Царства Небесного, адже виконали одну з найбільших заповідей — любов до ближнього, віддавши за нього найдорожче — власне життя.
Священники запросили всіх присутніх помолитися разом за Станіслава — провести його молитвою в останню земну дорогу, до Царства Небесного, до небесного війська, де, віримо, він відтепер оберігатиме своїх побратимів і рідних.
Квіти… Їх сьогодні так багато… Траурна колона рушила до останнього місця спочину.
Під час траурного мітингу до присутніх звернувся голова громади Василь Сінгур.
— Сьогодні я втретє стою в такому маленькому селі, як Осадче, на цьому кладовищі це вже третій воїн, який захищав нашу землю, наше село, нашу громаду, наших дітей. У родині Таранів три брати — Василь, Сергій і Микола, а син на трьох братів один, бо решта дітей — доньки. Стас мав продовжувати рід. Втратили всі — і батько, і дядьки… 25 років. Стас тільки розпочинав життя, але вже зробив дуже багато. Служив в армії, закінчив школу, пішов за контрактом, навіть став хрещеним батьком маленької Юлі, яка сьогодні передала йому маленьку іграшку. Стас тільки позавчора сказав: «Батя, ми погрузили снаряди, зараз їдемо, вигрузимо, передихнемо, ще раз поїдемо». Більше не поїхав… Стас і оці хлопці, які дають нам можливість жити, — наголосив голова громади.
До присутніх також звернувся староста села Василь Безміліцин.
— Ми проводжаємо Тарана Станіслава Васильовича. Рідна українська земля прийняла його в свої обійми, аби навіки зберегти пам’ять про гідного сина. Не стало нашого захисника, прекрасної людини, сина, брата та товариша. Він навіть не встиг створити сім’ю, власну родину. Найвищою нагородою тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих — пам’ять. Вічна пам’ять нашому земляку. — Слава Герою! — виголосив староста.
«Він залишився вірним побратимам, присязі та Україні до кінця»
Від командування бригади до родини Станіслава звернувся представник 22-ї бригади оперативного призначення «Любарт».
— Прийміть від командування 22-ї бригади оперативного призначення «Любарт» слова найглибшого співчуття, поваги та вдячності. Вдячності за такого сина, якого ви виховали, якого любили, з яким були поруч. За такого воїна, який був вірним товаришем і в бойові хвилини, і в хвилини відпочинку. Станіслав був ще дитиною, коли на нашу землю прийшов ворог. Те, що ми називаємо війною малої інтенсивності, АТО або гібридною війною, вже тоді забирало життя. Росіяни хотіли знищити нас меншими, легшими засобами, ніж тими, що вони застосовують зараз. Але своєї цілі, своєї мети вони не полишали. Коли Станіслав здобув мирний фах, він не став ховатися за різними відстрочками. Станіслава призвали — він пішов у військо. А коли вже почалася повномасштабна війна, він уклав контракт. І з честю служив, з честю і мужністю воював усі ці роки, стримуючи навалу ворога. Він був надійним товаришем і вірним другом. Він залишився вірним своїм побратимам, присязі і Україні до кінця. Але не слід забувати, що попереду вічне життя. Ми кажемо: «Герої не вмирають». Це означає, що слідом за полеглими Героями стають інші. Стають, заступаючи їхнє місце в строю, нищачи ворога, звільняючи нашу землю. А крім того, є ще вічне життя. І в цьому житті друг «Катран» заслужив бути в нашому небесному воїнстві, захищати, оберігати нас з небес. Пам’ятаємо! Помстимося!
Побратими запропонували присутнім приєднатися до молитви українського воїна та молитви українського націоналіста, яку близько 90 років тому написали в умовах польської окупації. Він зазначив, що попри десятиліття, які минули, та зміну окупантів, слова молитви залишаються актуальними й сьогодні.
— Із цією молитвою в «азовській сім’ї» зустрічають своїх побратимів, із нею бійці йдуть у бій і, на превеликий жаль, із нею прощаються із загиблими воїнами, — зазначив промовець.
Три салютні постріли на кладовищі ніби сповістили, що Станіслав поповнив ряди Небесного війська. Земля прийняла воїна, який віддав за Україну найдорожче — своє життя.
Жителі села Осадче провели свого земляка в останню дорогу. Громада прощалася зі Станіславом Тараном, який віддав своє життя, захищаючи Україну.
Йому було лише 25 років. Він не встиг створити власну сім’ю, не встиг здійснити багато планів і мрій.
Але встиг стати воїном, побратимом, хрещеним батьком, сином, яким пишалися батьки, та людиною, яку пам’ятатимуть усі, хто його знав.
Вічна пам’ять і шана захиснику України!
Останній шлях Героя Станіслава Тарана:
