Йому було лише 21. Олександр Половий сам підписав контракт, не сказавши матері нічого зайвого — лише: «Ма, я повернусь». Навчання, фронт і понад рік тиші — безвісти зниклий. Без відповідей, без пояснень, із болем очікування для мами Світлани. Вона ще не знає всіх обставин загибелі сина, але пам’ятає кожне його слово з коротких розмов із фронту. Він був її опорою і захистом — до останнього.
Олександр Половий народився 16 жовтня 2003 року в селі Бажани, але все його дитинство минуло в селі Олефірівка, де він зростав, ходив до школи, будував свої перші плани на життя. Після дев’ятого класу Олександр продовжив навчання у Петропавлівському профтехучилищі. Обрав практичну спеціальність — тракториста та водія широкого профілю. Після навчання одразу пішов підробляти, хотів допомогти матері.
2024 року життя хлопця різко змінилося. У 20 років він самостійно прийняв рішення йти до війська.
— У травні 2024 року син підписав контракт, — говорить мати Світлана Володимирівна.
Спочатку було навчання в Десні, а вже після — бойове направлення на Курський напрямок, де Олександр перебував увесь час служби.
— Його вже нікуди не переводили. На Курську був постійно, — каже мама.
Олександр був солдатом штурмовиком військової частини А4706 253-го окремого штурмового полку «Арей».
16 жовтня 2024 року виповнився 21 рік, а вже за кілька днів після дня народження сталося найгірше.
— 16 жовтня в сина був день народження… А через три дні він пропав безвісти, — говорить жінка. 22 жовтня мені принесли сповіщення з військкомату. Сказали, що син зниклий… — згадує Світлана Володимирівна.
У сповіщенні писали: «19 жовтня 2024 року Олександр зник безвісти під час контактного стрілецького бою та артилерійського мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Борки Суджанский район Курської область».
Довгі місяці невідомості, очікування і надії…
— Сашу вважали безвісти зниклим рік і п’ять місяців… майже півтора року, — каже мати.
Про останні дні життя сина Світлана Володимирівна знає небагато. Більшість відповідей — досі невідомі.
— Знаю, що синок з хлопчиками були на завданні… Що сталося? Як загинув — нічого не знаю. І він не розповідав про свої завдання, — говорить вона.
Жінка сподівається, що бодай якісь подробиці відкриються пізніше.
— Сподіваюся, приїдуть побратими на поховання… може тоді вже розкажуть, де мій синок поклав життя, — каже мама.
Олександр був наймолодшим у родині.
— У мене троє синів. Старший — Сергій, на Тернопільщині. Вова — біля мене, він має інвалідність другої групи,а Саша — найменший, ще зовсім дитина, — тихо додає мати.
Рішення піти на війну Олександр прийняв сам. Для мами це стало болючою несподіванкою.
— Саша сказав: «Я підписав контракт». Питаю: «Сашо, навіщо?»… Просила: «Ой, Сашо, не йди…» Але хто зараз слухає матерів? — додає жінка.
Проте Світлана Володимирівна рішення сина прийняла. Вони тримали зв’язок до останнього дня.
— З сином постійно говорили телефоном. Потім вона згадує останню розмову — це було 10 жовтня. Каже: «Сашо, я тобі буду телефонувати на день народження, синочку. Дивись, щоб телефон був на зв’язку». Він відповів: «Добре, мамо, буду на зв’язку», — розповідає вона.
Але вже за кілька днів зв’язок обірвався.
— Я телефонувала йому напередодні іменин, не відповів, думаю, це ж війна, він солдат, значить зайнятий. А потім 16-го… вже гудки не йшли. Більше додзвонитися до сина так і не змогла. А потім принесли сповіщення, — каже Світлана Володимирівна.
Пані Світлана згадує сина, каже, попри те, що він став солдатом, що війна накладала свої відбитки, він залишався звичайним хлопцем — зі своїми вподобаннями і мріями. Слухав українську музику, був щирим і простим.
— Як, певно, і вся молодь, любив українську музику. Слухав і наспівував, — говорить Світлана Володимирівна. Якось надіслав мені як співає пісню «Яворина» Степана Гіги. Я слухала, а сердце трепетало, — згадує вона.
Жінка не помічала за сином ні страху, ні передчуття біди.
— Ніколи не жалівся… Казав: «Мамо, що зі мною трапиться?» Навпаки — він планував майбутнє, говорив: «Приїду… через чотири місяці. Куплю хату гарну нам», — розповідає мати.
Процес ідентифікації сина став для Світлани Володимирівни ще одним важким випробуванням — з невідомістю, розгубленістю і болем.
— ДНК ми зробили… Перший раз — із старшим сином у місті Шахтарське. А другий раз я вже сама їздила. І вже тоді повідомили, що ДНК збіглося, — додає вона.
Втрата сина — найважче для матері. Жінка намагається триматися.
— Тримаюся… Ходжу на роботу, аби бути між людьми. Працюю двірником на шахті Західно-Донбаській у Тернівці. Чоловік помер давно, синів виховувала сама, — каже Світлана Володимирівна.
І додає про наймолодшого сина — з особливою ніжністю:
— Саша для мене і опора був… Мій захисник… Тепер — мій Янгол… Я вже знаю, що мого синочка немає… ДНК співпало… Але серце все одно чекає. Чекаю, коли привезуть його додому. Щоб поховати по-людськи, щоб прийти до нього… Бо поки не поховаю — ніби й не відпустила… — тихо каже Світлана Володимирівна. - Я дуже хочу, щоб він повернувся додому… Хоч так. Бо я ж обіцяла чекати… І я чекаю.
Вічна пам'ятьо Герою Олександру!
