“Це були найщасливіші роки нашого життя, і я дуже пишаюся тим, що я зробила Сергія щасливим, хоча й дуже мало часу нам було призначено. Він, створивши сім'ю з нами, дізнався що таке насправді сім'я, як це коли тебе кохають, і завжди поспішав додому, бо на нього там чекали…”
Ці рядки написала нам Регіна - дружина захисника України Сергія Гарбузенка. Йому відтепер навіки 23. Воїн - у війську небесному! 14 червня місто Шахтарське зустрічало Сергія вдома на щиті.
Сергій Гарбузенко народився у Петропавлівці. Навчався в початковій школі в селищі. Потім родина переїхала, і закінчив Новоселівську школу. Профосвіту Сергій здобував у Покровському професійному коледжі, де вивчив шахтарську спеціальність.
Його дитинство було непростим. Його родина це він і ще двоє молодших братів і сестра. Батько? У його долі не фігурував. Мама — дала тільки життя.
- Сергія виховувала його бабуся. Він був старший у родині і мав ще двох молодших братів та сестру. Мама не займалася ним — як, зрештою, і трьома іншими дітьми. Усі менші були на Сергієві. У нього не було ні сну, ні спокою, ні справжнього дитинства… Все було на його плечах. Він сам себе виростив, - розповідає дружина Регіна.
Складне дитинство змусило Сергія швидко стати дорослим. І він найпереш про що думав, аби його доросле життя не було схожим на його дитинство. Тому хлопчик став справжнім чоловіком.
- Він вчився на шахтаря, бо хотім мати стабільну професію. Коли поїхав навчатись у Покровськ, виживав як міг. Він родичів знаю як місяцями ходив голодний, але нікому не зізнався. Ні в кого не просив допомоги. Вчився і підробляв, старався заробити сам. Хлопчина… сильний духом, справжній чоловік уже тоді.
Після навчання переїхав до міста Шахтарськ і влаштувався на шахту "Степова", - згадує дружина Сергія.
У місті Шахтарськ Регіна та Сергій познайомилися. Зовсім випадкова зустріч у спільних знайомих змінила їхнє життя обидвох. .
- Я була в гостях. І він прийшов за ключами від хати. Сергій не збирався лишатися, просто зайти й піти... Але залишився до кінця вечора, — усміхається вона.
Це було кохання з першого погляду.
- Він тільки-но зайшов у кімнату — і все. Наші погляди зустрілися. Ми зрозуміли, що це воно. Він був молодший від мене на шість років. Але це нічого не значило.
Уже з перших днів знайомства Сергій говорив відверто: «Я хочу, аби ти була моєю дружиною».
- Я вагалася… Десь пів року не наважувалася сказати “Так” на його пропозицію руки і серця. Але він полонив моє серце ще й тим, що з першої зустрічі знайшов спільну мову з моїм синочком Нікітою. Мене це вразило — не кожен чоловік здатен прийняти дитину як рідну. А він одразу назвав його: "Синочок". І більше ніколи інакше не називав. Тож за півроку ми разом переїхали до міста Дніпро та почали жити разом. У нас була справжня сім’я — три людини, як одне ціле, - згадує Регіна.
Життя разом лише починалося, як Сергій прийняв важливе рішення — йти на війну. Його вибір мав особливий сенс.
- У мене на війні зник брат — Кирило Арітов. Безвісти зниклим вважали його рік і три місяці. Із Сергієм вони були знайомі. І він мені тоді сказав: "Я піду служить. Знайду Кирила". І це було бажання дуже сильне...
Але Сергія не охоче спочатку навіть не брали до війська.
- Він сам збирав повістки. Йому казали: "Сиди вдома, ти нам не підходиш". Бо замолодий. Але він не здався — вирішив підписати контракт. Зателефонував уже з повідомленням: "Я підписав контракт". Це було 1 березня 2023-го. Це не було випадкове рішення: він хотів захищати країну...
Сергій пройшов підготовку в Десні. Потім — навчання у Британії, де удосконалював навички, аби бути корисним на фронті.
- Півтора місяці він був на навчанні у Десні — і ми жили з ним там. У військову частину перевели в нашу область, а потім — на Харківський напрямок. І я з дитиною поїхала за ним. Ми скрізь були разом. Два з половиною роки — нерозлучні.
Справжню пропозицію Сергій зробив Регіні у Десні, коли проходив військову підготовку.
- Це було 10 квітня. Хоч ми про це говорили постійно. Він завжди повторював: "Я хочу, щоб ти була моєю дружиною". Після навчання ми переїхали до Дніпра. Подали заяву на шлюб. А потім стали на рушник: ми уклали шлюб: я у святковій вишиванці, а він — у військовій формі. Скромно, своїми силами. Але дуже щиро, - згадує Регіна.
А потім — війна. Харківський напрямок.
- Сергій ніколи нічого від мене не приховував. Я знала про всі його бойові виїзди, про всі втрати. Ми раділи й сумували разом. Він втрачав побратимів. Але він й дуже часто рятував їх з поля бою. Виносив поранених на собі, і загиблих виносив аби родини могли поховати своїх рідних.
Повертався з позицій і казав: "Зай, не чіпай мене. Я весь у крові, я весь у людських рештках…"
- Коханий надивився такого, що й не кожен витримає. Але завжди рвався рятувати своїх хлопців. Він мав гарну інтуїцію, відчував небезпеку: "Зараз не йдемо, зачекаємо". Через дві хвилини — приліт. Артобстріл. "Все, тепер можна йти".
Він був фортовий. Не для себе — для хлопців. Він завжди захищав їх своєю інтуїцією…».
У піхоті Сергій був командиром.
- Він мав звання старшого солдата, — розповідає Регіна. — Був командиром свого екіпажу. Завжди брав на себе відповідальність. Це для нього було природно: і на війні, і в житті — дбати про всіх.
Коли ситуація на фронті стала зовсім важкою, Сергія перевели до іншого підрозділу — до команди БПЛА. Там він працював оператором безпілотних систем.
- Ми думали, що тепер буде трохи спокійніше… Що тут уже менш небезпечно для життя. Але він і далі був на Харківському напрямку. Тільки Харківщина — весь час.
У них із Регіною були спільні мрії. Найбільша з них — спільна дитина.
- З перших днів, як ми познайомилися, він говорив: "Я хочу, аби ти була моєю дружиною. Я хочу дітей від тебе". Ми дуже чекали на цю дитинку. На Новий рік загадували бажання — навіть повісили смочок на ялинку. Просили в Господа дитину.
І Господь почув.
- Перед цим Новим роком ми дізналися, що я вагітна. Наразі шість місяців терміну. Ультразвукове дослідження показало — буде синочок… Шостого червня ми святкували гендерпаті в Шахтарську. Було так тепло й радісно. Ми мріяли про це свято три роки і це сталося. Сергій дізнався, що стане татом…
Сьомого червня Сергій поїхав на службу.
- Сергій так радів звістці про сина. Хотів для нашого малюка гарного життя. Без страху. Без війни. Якось сказав, що хоче донечку, але Бог вирішив інакше. Сказав йому: буде син. Продовження роду. Він зрадів. Так щиро зрадів. Зразу всім побратимам написав: "У мене буде син!" Всі його привітали, пораділи за нього».
Зі звісткою про сина Сергій їхав на позицію змінювати інших хлопців — дати їм змогу відпочити, побачити рідних. А вже в ніч на восьме червня Сергій загинув.
- Вони виїхали вночі. О першій тридцять шість він мені написав останнє повідомлення: "Я тебе дуже сильно кохаю. Буду на позиції — відпишу". А вже о третій двадцять його серце зупинилося…
До позицій Сергій не доїхав: у повітрі висів ворожий дрон з вибуховою міною. Мінно-вибухова травма… Сергій загинув на місці.
Врятував побратима ціною власного життя.
- Побратим отримав контузію, легкий уламок. А мій чоловік — мій Сергій — усе взяв на себе. Прикрив його собою… Загинув… Знову всіх врятував. Він завжди всіх рятував…
Через три години побратим отямився і повідомив Регіні про загибель чоловіка.
- Контузія, шок… Але прийшов до мене, аби сказати: мій чоловік — справжній герой — навіть у той останній момент думав не про себе…
На світлині Сергій посміхається. Таким життєрадісним він був завжди, каже Регіна. Його посмішка і позитив привертають увагу людей. Навіть позивний у нього з'явився завдяки його харизмі.
- Позивний у Сергія був незвичайний — Бубочка.- Це ще з Британії пішло, коли він поїхав туди з побратимами на підготовку. Вони зробили спільне фото, і побратим відправив його мамі. А мама подивилася й каже: "Боже, що це за бубочка з тобою поруч?" — сміється Регіна крізь сльози.
І з того часу Сергія всі так і кликали — Бубочка.
- Прізвисько прилипло до нього. Він і був такий… Добрий, щирий… Але всередині — справжній чоловік. Такий, яких зараз мало. Він став дорослим дуже рано. Він ніс свою сім’ю на руках. Він зробив усе, аби ми в житті ні в чому не мали потреби…
Дружина згадує яким він був за життя.
- Він любив риболовлю. Дуже. З сином виїжджав на рибалку, а я сиділа на березі, дивилась як вони ловлять рибу… Навіть на рідкісних вихідних Сергій приїжджав додому — і зразу у двір: з сином грали у футбол. Жили ми в приватному секторі, винаймали будинок… Садили город, завели собаку, котів… Планували господарство. Хотіли завести курей, ще щось, з господарства для себе. Мріяли, що колись це буде власний дім… Ми завжди були разом. Я проводжала його туди і чекала, коли повернеться. Я жила з ним у зоні бойових дій. Я живу ним і зараз, - говорить дружина.
На війну Сергій ішов не без страху.
- Він вірив у перемогу. Але кожна поїздка на позицію — це страх. Він мені завжди казав: "Я не показую, але мені страшно… Дуже страшно. Та мушу йти. Бо хто, як не я?"
І найважчим, як він зізнавався дружині, був навіть не сам бій. Найважчим був шлях — туди й назад.
- Найстрашніше — цей шлях між домом і позицією… Бо йдеш — і не знаєш, чи повернешся. Дрони, міни, артилерія — усе може бути будь-якої хвилини… І байдуже: піхота ти чи БПЛА — дорога одна й та сама…
Сергій рідко ділився найпотаємнішим, але один момент запам’ятався обом на все життя.
- Коли я дізналася про вагітність, не стрималася — записала відео і надіслала йому на позицію. Він подивився відео і відписав мені: "Я плачу…" Він заплакав просто на позиції… Він так сильно хотів стати батьком ще раз…
Йому назавжди 23! Тепер він у війську небесному. Звідти опікується своїми рідними. Регіна просить Бога: хай приходить хоч у снах.
- Нагород у нього було небагато… Лише медаль — учасника бойових дій. — стиха каже Регіна. — Йому ж тільки 23 було. 24 мало б виповнитися 31 жовтня… Та тепер назавжди 23…
Дружина дивиться на фото — світлих очей, усмішки, сильної, молодої постаті — й знову згадує:
- Він був дуже гарним чоловіком. Він став справжнім татком для мого сина Нікіти. Він так готувався стати татом знову… А війна все змінила. Кардинально. Замість того, аби носити свого синочка на руках — сьогодні несли його…
Регіна замовкає. Її очі стають скляними, погляд — десь далеко, у минулому:
- Дуже багато людей сьогодні вийшло його провести. З прапорами. Все місто проводжало його у засвіти. Усі прийшли. Співчували. Це величезна втрата. Я ж дихала своїм чоловіком. Просто дихала ним. А тепер мені перекрили повітря… І як далі жити — я не знаю…
Тільки заспокійливі тримають її на ногах — зізнається. Бо коли відходить діюча хвиля — приходить жорстка, нещадна правда:
- Я ж дихала своїм чоловіком… А тепер — як без повітря… Приходить усвідомлення, що більше ніколи Сергій не прийде додому. Не обійме. Не поцілує. Не погладить животика. Не поговорить з нашим малюком, який ще в животику. А він татка відчував… Я тепер роститиму своїх синів так, щоб вони були схожі на свого тата, — каже Регіна. — Бо у них тепер є справжній взірець чоловіка. Справжнього. Хороброго. Світлого. Доброї душі.
Війна забирає найкращих. Місто Шахтарськ у жалобі: знову місто лише “Плине кача”. А біля каплички у місті збираються рідні, друзі, побратими. У руках живі квіти і прапори. А в очах смуток.
Поруч з труною стоїть прапор бригади — зі словами «Сталеві серця б’ються до кінця». Серце Сергія також билося до останнього подиху. Тепер він серед янголів, його війна закінчилася… У нас з’явився ще один ангел-охоронець.
Спільна молитва за захисника, а далі - живий коридор, який простягнувся вздовж усього шляху траурного кортежу. Від каплички, де зустрічало свого Героя місто, до останнього місця спочинку.
До місця, де спочивають такі ж чоловіки, такі ж Герої, які віддали своє життя аби нащадки жили без війни.
- Ми вшановуємо пам'ять військовослужбовця, старшого солдата механізованого батальйону. 8 червня 2025 року Сергій загинув під час виконання службових обов'язків поблизу села Петропавлівка Куп'янського району на Харківщині. Прощаємося з мужнім та рішучим воїном. Вічна та світла пам'ять Герою. Вічна слава усім, хто віддав своє життя за незалежність Української держави, - виголосив представник військового комісаріату.
На згадку про батька сину Нікіті передали державний прапор України аби пам'ятав, став опорою для рідних та гідним продовженням роду.
Три салютні постріли сповістили про те, що високо в небо злетів ще один світлий Янгол.
Світла та вічна слава воїну Сергію!
Прощання з Героєм Сергієм Гарбузенко:
