Кожного четверга на подвір'ї пані Лідії розкладають багаття та готують великий казан борщу за сімейним рецептом. Готують не для себе, а для наших найкращих воїнів, які захищають Україну від окупанта. Кухню тилу створила з початку повномасштабної війни пані Лідія Слюсар. До команди поступово підключилися небайдужі жінки з Миколаївки. Хтось чекає з війни рідних, хтось вже дочекався з полону, хтось переймається аби земляки відчували, що за їхніми спинами надійний тил, що їх підтримують та чекають вдома. З такими помислами, з мріями про перемогу жінки з Миколаївки щочетверга починають готувати, а в п'ятницю виряджають волонтерські екіпажі до захисників. У ємності наливають гарячий борщ, складають приготовані пиріжки, млинці та багато інших смаколиків.
Журналістка газети “Петропавлівка.City” вирушає рано вранці в Миколаївку, туди, де вже кипить робота на кухні.
Починалося все зі звичайного кухонного столу, каструлі борщу та десятка банок тушкованки. Коли Миколаївка прокинулась 24 лютого під звуки вибухів, її мешканки не стали чекати вказівок. Вони дістали продукти, подзвонили одна одній і почали готувати. Пиріжки, вареники, борщ, таранька, компоти, млинці, навіть рибу — все, що мали вдома. Спочатку — на колінах, на підлозі, у хатах. А потім зібралися разом і створили те, що сьогодні місцеві називають «кухнею тилу».
Як усе починалося
У перші тижні повномасштабного вторгнення волонтерки готували вдома: хто на кухні, хто на веранді, хто просто у дворі. Вареники ліпили по 400–500 штук, салати й аджику закручували зі своїх запасів, тушкованку варили з м’яса, яке збирали по знайомих. Все розливали у пластикові пляшки, пакували у відра, переносили руками.
Ліля Тіщенко: «Душа радіє, коли бачиш, скільки зібрали для наших»
Коли біль за дитиною на війні стискає грудну клітку, жити стає нестерпно. У такі миті людині потрібна рука, яка витягне з темряви. Для Лілі Тіщенко такою підтримкою стала волонтерська кухня — місце, де поруч із іншими жінками села вона поступово вчилася жити з болем. Але сама б вона туди не пішла — її привели.
- На той час ініціатива йшла від пані Лідії, — згадує пані Ліля. — Це моя кума, господарка цього подвір’я. Вона знала мою ситуацію: мій син — захисник Маріуполя потрапив у полон. Я тоді ходила, як казали, «зовсім чорна». Мені було дуже важко, я ні про що інше не думала.
Кума не дала Лілі замикатися в собі. Витягувала з дому, забирала з собою, залучала до волонтерських зустрічей.
- Дівчата мене просто опікали — витягували з дому, брали з собою, щоб я не залишалася наодинці з болем. Я присутня була при їхніх розмовах, коли вони вирішували, як організувати приготування, що саме готувати, хто буде допомагати. Роботи ж багато — самі бачите. І на це потрібні жіночі руки.
І от ми тоді організували перший день: готували всю ніч до ранку. І під керівництвом пані Лідія Слюсар все закрутилося.
- Ліда в нас добра, щедра, мила, щиро любить Україну і наших захисників. Я їй дуже вдячна, що вона має таку правильну позицію, що нас усіх зібрала, — говорить Лілія Тищенко.
З того першого дня все й почалося. Почалося — і тримається донині.
- І так воно все пішло. Потім почали приходити раніше. До нас доєднувалися інші люди. Спершу хтось удома чистив картоплю чи цибулю, а тут ми вже все доробляли й готували.
Пані Лідія: борщ як сімейна справа та фронтова місія
Допомагати фронту Лідія Слюсар почала ще у 2014-му.
- Я — фізична особа-підприємиця, — каже пані Лідія. — Займаюся переробкою м’яса, соняшнику, торгівлю. Колись із чоловіком тримали фермерське господарство. Але після його смерті у 2015-му залишилася сама. Господарство скоротила, але справу не покинула.
Давала те, що мала: сало, тушкованку, овочі, паштети, консервоване, квашене. Знала, кому треба: Ларисі Михайлівні, Люді, волонтерам із Першотравенська. Не рахувала, скільки віддала — ділилась, бо серце веліло.
- А в 2022-му, коли все пішло на новий рівень, дівчата знову звернулися. Я на той час мала десь дві сотні свиней, тому м’ясо — не проблема. Варила тушкованку у відерцях і передавала. А потім згадала маму.
Мама пані Лідії варила борщі для храмів, громадських зібрань, толок — на сотні людей. Робила це швидко, завзято, з душею. І навчила доньку головному:
- "Душа має бути в борщі", — казала вона. — І я досі пам’ятаю, як пахли ті борщі. І як вона ночами квасила буряк, різала овочі, робила зажарки. Це було її покликання. А тепер — моє.
Так у пані Лідії народилася ідея борщу для фронту. Не просто першої страви, а борщу зі змістом, з любов’ю, з історією. Того самого, маминого.
- Варимо за її рецептом, — усміхається вона. — Щотижня. Зігріваючий, на квашеному буряку. Без оцту, без паст. Все — натуральне. Помідори й сік приносять люди. Буряк квасимо самі.
І коли у п’ятницю зранку в казані на 150 літрів закипає перша партія, Лідія знає — це потрібно. Навіть якщо Олександр Бороданьов, що возить на фронт, бере менше — бо спека, — все одно варять повний казан. Бо є ще село, де також чекають.
- Женя у нас тут розвозить по точках, — додає вона. — А хлопці потім кажуть: “Передайте спасибі за той борщ!”. Бо він не просто смакує. Він — свій. Теплий. З дому.
Окрім борщу, з подвір’я пані Лідії на фронт ідуть котлети, млинці, риба, плов, каша — усе, що є. Готують те, що під руками.
- От сьогодні хлопці рибу дали — буде риба. Минулого разу були млинчики з потріпкою. Цього разу теж будуть. Якщо є творог — то з творогом. Усе залежить від того, що маємо.
— Це все з вашої продукції? — питаю.
- Та не тільки з моєї. Як кажуть: як громада, так і баба. Сам нічого не зробиш. Люди допомагають — несуть хто що може. Як у Біблії: хто лепту, хто більше. Я вірю, що в нас більше небайдужих, більше тих, кому доля України не байдужа. І я їм усім дякую.
Команда пані Лідії — перевірена часом: куми, подруги, сусіди.
- Кумонька пиріжки з горохом і часником пече, передає. Вона мого сина хрестила, ми давно знайомі. Саша у нас усе забирає, звозимо докупи — і виходить команда. От той раз 130 млинців зробили. Буває — 200 котлет. А іноді лише картопля: бо двоє-троє зберуться, і поки її перебереш — день минає.
Є ще кума Катя — теж пече, займається смачним. Узимку роблять і вінегрети, і квасять капусту, огірки. Є й кума Тоня — передає єрки (якщо пощастить дістати). Так із усього, що збирається, народжується фронтове меню.
- Борщ — стабільно. А далі — що вдасться. Буває плов, буває каша. Дуже смачна лісова каша, гарний рецепт. Але в спеку боїмось, щоб не зіпсувалась. От тому рибу й млинці вирішили підморозити. У мене в камері — нуль. Там і охолоджуємо.
Попри волонтерство, пані Лідія веде господарство.
- Помідори вирощуємо. Поросят ще тримаю, але вже виводжу — страшно, війна. І я вже не молода. Донька каже: «Давай зменшуй — ми не потягнемо». Дуже великий об’єм. Але донька зі мною. Теж підприємець. У нас і сад є, і город, і свині — усе є. Тільки нас самих не вистачає.
Показує на розсаду — це донька виростила. У саду — до 80 дерев персиків. Щоправда, цьогоріч, як і торік, усе вимерзло. Не встигають доглядати — часу не вистачає.
- Оце "Рожева королева", японська селекція. Скільки тут кущів? Та десь 300. Насадили… Ну от, хай росте.
І росте — як помідори, як пиріжки з горохом, як борщі на квашеному буряку. Росте віра, що все це має сенс. І справді: як громада, так і баба. А з бабами, такими як пані Лідія — Україна тримається.
«Ми не питаємо, скільки треба — ми питаємо, коли привезти»
З часом з'явилася команда: жінки з Миколаївки, бабусі, підприємиці, приїжджі. Хтось пече пиріжки, хтось привозить продукти, хтось ріже м’ясо, хтось пакує.
- Спершу кожен сам щось робив, — пригадує Наталія Михайлюк. — Я вдома готувала борщі, вареники, тушковану картоплю. Від серця. Але коли побачили, що потреба росте — об'єдналися. І відтоді вже разом.
Попри втому, біль і клопоти кожної жінки — ініціатива не зупинялася.
- Звісно, було важко. Але з часом усе вдосконалювалося. Коли я була у від’їзді по справах сина, інші виручали, приїжджали допомогти. Бо справді важко — і фізично, і морально. Всі вже трохи втомлені, — згадує Ліля Тіщенко.
Але жалітися тут не прийнято. У четвер — готуються до справжнього трудового п’ятничного дня.
- Ми не жаліємось. Кожного четверга ми готуємось до роботи. Дуже щиро кума підходить до справи — вона в нас за технолога. Видає нам завдання, що будемо готувати. У неї фантазія багата! — продовжує Ліля.
На кухні жінки вже готували десятки різних страв:
- У нас уже були і шанішки, і вареники, і млинчики, і риба, і котлети, і печінка, і паштети…
— А що таке шанішки? — перепитую.
- Шанішки — це тісто, творожне, зверху викладається фарш, приправлений цибулею. Ми беремо класичний варіант, бо готуємо на багато людей. Скручується в рулетик, ріжеться — і виходить щось схоже на млинчик або оладок. Обсмажується або випікається в духовці.
Жінки пробували навіть пекти солодощі — але сил не вистачало. Допомогли односельці.
- Ми спочатку самі навіть намагалися випікати солодощі. Але це дуже важко. Потім люди почали нам допомагати — печуть вдома і привозять.
І найприємніше — бачити результат своєї праці.
- Дуже приємно, коли приїжджає Олександр Бороданьов, ми завантажуємо волонтерський автомобіль, і бачимо, скільки всього назбирали. Душа радіє.
«Бо вони там замість нас»
Кожного четверга — готування. Кожної п’ятниці — передача смаколиків на фронт. Запитую: звідки сили? Чому не зупинилися, навіть коли виснаження давалося взнаки?
- Наші хлопці, — без вагань відповідають жінки. — Тільки вони. Спочатку, коли ми готували, дуже хвилювались — чи сподобається їм, чи не дарма стараємось. Бо це ж не просто «віддати й забути» — хотілося почути відгук. І як тільки чуєш «дякуємо» — виростають крила, і хочеться ще більше, ще смачніше.
Зворотний зв’язок із фронту — це не просто емоції. Це — паливо, яке підтримує команду.
- Передають нам подяки. От, наприклад, у нас є односельчанин, гість, який передає хлопцям наші гостинці. Ми йому окремо формуємо посилку, щоб зручно було — там і торт, і пляшку вина, і паштет, і все, що приготували. А хлопці потім передають подяки. Це дуже зворушує.
Пані Ліля говорить щиро:
— Вони ж там стоять замість нас. Вони покинули свої сім’ї, свій дім, своє мирне життя — і пішли на нуль нас захищати. І саме це нас тримає. Любов до України. Біль за Україну.
Вона замовкає на мить. А потім додає:
- Я з часом зрозуміла, чому нас так не люблять, чому нас намагалися знищити — мову, вишиванку, культуру. Бо нас бояться. Щоб ми не були кращі. А ми — кращі.
Із власної ініціативи жінка звернулася до людей. І це спрацювало.
- Я звертаюся і до молодих, і до людей загалом. Спочатку ми самі справлялися, хто що мав — те й приносив. Але з часом усе має властивість закінчуватись. Я зверталась до рідні, до знайомих. Потім Олександр Іванович сфотографував мене біля котла — я дуже не люблю виставляти свої фото. Але тоді щось мене підштовхнуло — виставила допис у соцмережах. Написала просто: «Ось у цьому котлі ми готуємо борщ для наших хлопців».
Відгук був неймовірний.
- І пішло-поїхало. Почали дзвонити знайомі, однокласники. Писали: «Що треба? Коли? Як?». Хтось привозив сам, а до когось ми їздили. Хто качку, хто курку, хто бурячок чи моркву. І це було дуже зворушливо. Бо люди ділились від щирого серця.
Але зараз ситуація трохи змінилася.
- На жаль, люди трішки зневірились. Я розумію — усі втомилися. Але ж наші хлопці не відпочивають! Вони бачать набагато страшніше, ніж ми. І саме тому важливо підтримувати.
«Це пахне домом»
Волонтерський рух, що зародився з болю, перетворився на потужну справу. Але, як кажуть жінки, він міг би стати ще ширшим — якби мав підтримку з боку місцевої влади.
- Наші місцеві організатори могли б допомогти більше, — щиро зізнається пані Ліля. — Тоді б таких груп, як наша, було б більше. Хоча й зараз у селі немало точок: я знаю щонайменше шість, де варять, печуть, смажать. Є і плов, і біляші, і чебуреки.
Вона не втомлюється повторювати: головне — не чекати, а діяти.
- Просто подумайте: не треба чекати когось. Треба просто підтримувати. Це — підтримка нашим хлопцям. Бо вони відчувають: це домашнє. Воно пахне домом.
І навіть у кухонних дрібницях — тепло й гумор:
- Я, коли солю борщ, завжди кажу Івановичу: "Передай хлопцям — якщо пересолено, то це значить, що ми їх дуже любимо".
Поруч — інші жінки. Кожна має свою історію входження в команду, свою ділянку праці. Але об’єднує їх — постійність. І вірність.
- Вже четвертий рік ми тут працюємо, — розповідає пані Людмила. — З самого початку війни. Вони починали тут із командою. Лілія Анатоліївна, дівчатка… я вже й не згадаю всіх поіменно. Працюють невтомно, кожного тижня, без єдиної відпустки чи пропуску. Щочетверга готують, а в п’ятницю приїжджає Олександр Іванович із хлопцями — вантажать усе, що приготували.
У меню — звичні, поживні, рідні страви.
— Щотижня обов’язково готуємо борщ, кашу з м’ясом — а точніше, м’ясо з кашею або картоплею. Ще — рибу, млинці, котлети, печінку… Що маємо — з того й готуємо.
Запитую: а де берете продукти?
- Основне навантаження лягає на Лідію Михайлівну, — пояснює пані Людмила. — Вона головний постачальник. Але і хлопці допомагають, якщо мають лишки. Люди приносять овочі, томатний сік… Але, звісно, щоб зварити борщ на великий казан, потрібно багато м’яса. А Лідія Михайлівна має своє господарство, вона і тягне на собі цю частину.
Кожна з жінок — не просто волонтерка. Вона має свою ділянку, свою «зону відповідальності».
— Так, — відповідають хором. — Хто що робить. Хтось картоплю, моркву, буряк чистить. Потім усе миється. У нас є електрична тертка — дуже виручає.
— Ми буряк ще й квасимо — по-старинці борщ готуємо, — додає Ліля Тіщенко.
До розмови приєднується ще одна учасниця — Наталя Григорівна. Жінки її підзивають з усмішками:
— Наталя Григорівна! Ідіть сюди!
— Наталія Михайлюк наша головна завгосп. Закуповує картоплю, цибулю, буряк. Слідкує, щоб усе було. То в когось випросить, то до голови громади піде — десь дров, десь вугілля.
Бо ж без дров — ніяк. Їх іде чимало.
— Котел топиться, дров багато треба. І плита — на ній все смажиться: риба, млинці, засмажка, тушкується каша…
— Плита в нас, слава Богу, є, але замала, — зітхає Наталя Григорівна. — Я взагалі з вареників і компотів починала. Ми навіть жартували: «Це наші вареники!» Військові заходили, дякували — і ми знову варили.
Вареники готували різні: з картоплею, з творогом, із печінкою. І кількість — вражає.
— За день — три п’ятилітрові баклажки. Це десь під 400 штук.
— Компоту варимо 30 літрів, — додає пані Людмила. — Аджику хлопці люблять — по шість літрів варимо, гостреньку таку. Просять: "Дайте нам пурчики!"
Жартують, сміються, працюють — і створили тут справжню базу підтримки.
— А тепер у нас тут повноцінна база, — кажуть жінки. — Все без відриву від виробництва. От і зараз — блинці колотимо, скоро жарити будемо…
Спека не відступає, та й сили вже не ті, як на початку. Але жодна з них не зупиняється.
— Душа болить, так жарко… але що робити? Працюємо. Бо знаємо — це важливо.
— Борщ варимо за старим нашим рецептом — із квашеним буряком, — розповідає пані Лідія. — Хіба що трохи вдосконалили: на пораду людей додали томат. Заливаємо його особливим способом, щоб смак був насичений. Цього разу вже все підготували, а от нова порція — вже кваситься на наступний четвер. Так і робимо кожного разу. Це наш маленький секрет смачного борщу Миколаївського.
— Ага. А ще ми тьорочку просили у військових. Поскаржились їм, що стара зламалась. То нам з Німеччини вислали — супер річ. Тепер у нас тут така справжня німецька тьорочка! Можна навіть сказати, що вона готує борщики для наших, — усміхається вона. Там різні насадки. Якщо на плов — теж зручно. Кришемо моркву, буряк, навіть цибулю — типу як по-корейському. Все свіженьке. Хто як встигає, звісно, але дуже виручає. Така вона у нас маленька, ручна, але — як виробництво. Допомагає дуже! Тре швидко, тонко, одне в одне — і смакує чудово. А м’ясо… Он воно кипить, — киває у бік великої каструлі пані Ліля. — Як звариться, покришим, процідимо бульйон — і завтра, о четвертій годині ранку, почнемо варити борщ.
— А хто за котлом слідкує? Хто дрова підкидає?
— Та ми всі втрьох.
Історії приєднання кожної волонтерки — особливі. Часто вони починали з домашньої допомоги.
Козаченко Валентина: “Мріємо про перемогу — і продовжуємо допомагати”
Пані Валентина — підприємиця, має невеличкий промисловий кіоск. Працює й допомагає. Бо так треба.
— Як тільки почалася війна, почала допомагати, чим могла. Спершу — вдома. Ще до того, як стали командою з дівчатами, сама пекла кекси, котлети, робила салати. Віддавала все Ларисі Михайлівні — нашій волонтерці. А вона вже передавала хлопцям на фронт.
З магазину пані Валентина також відпускала необхідне: серветки, білизну, одяг для госпіталів. А потім — більше. Закуповували з Людмилою Журбою картоплю, чистили по кілька відер, передавали Лідії Михайлівні. І ще встигали готувати — піцу, смаколики.
— Так ми десь рік працювали вдвох. А тоді вже й самі приєдналися до команди. Тепер кожного четверга — збір о 12-й, і готуємо до вечора. На ранок усе має бути зібране: борщ, зажарка, тушковане м’ясо, млинці. Якщо ще щось додаткове — робимо з вечора.
Принцип простий: готують стільки, скільки є продуктів. Якщо риба — буде риба. Якщо печінка — то млинці з печінкою. Минулого разу — до 300 млинців. Цього — п’ять відерець риби. Борщу — як завжди, до 150 літрів.
— Раніше завжди була тушкована картопля з м’ясом. А як картопля вимерзла — перейшли на каші: плов, булгур, пшоняна. А сьогодні — знову тушкована картопля. Хлопці допомогли купити, буде повноцінна страва. Борщ, друга страва… І компот.
Правда, цього разу — без компоту: Наталя Григорівна не встигла. А зазвичай — до 30 літрів. Робили і заморозку, і сушку — гуртом.
Подяки від бійців — це окрема радість.
— У Ліди Михайлівни в магазині стоїть подяка. Минулої п’ятниці ще одна — від азовців. А хлопці, як приїздять — дякують. Іноді навіть тортики привозять. Як подяка за наші варенички чи супчики, які вони окремо просять. Це дуже приємно. І дуже цінно.
А найбільша мрія — щоб усе це якнайшвидше закінчилося.
— Мріємо про перемогу. Щоб нарешті настала тиша. Але поки вона не настала — ми будемо старатися. Скільки вистачить сил — будемо допомагати.
Наталія Михайлюк: “Вареники — від щирого серця. Для миру, для наших хлопців”
Наталія Григорівна — з Миколаївки. Пенсіонерка, але й досі підприємець. А ще — волонтерка з перших днів повномасштабного вторгнення.
— До нашої групи долучилася одразу. Спершу готувала вдома. Вареники, компоти, аджику, салати. Вареники — це було по 3 п’ятилітрові баклажки. Десь 400 штук за раз. І все — зі свого.
Коли стало зрозуміло, що на місці вже нікому допомагати, Наталія приєдналася до основної групи. Тепер працюють усі разом — як одна родина.
— Борщики, каші, тушкована картопля. А ще — щось додаткове. Обов’язково. То млинці, то котлети, то риба, то салат. Хто що принесе, з того й готуємо.
Зимою — усе готували зранку й одразу відправляли гаряче. Тепер готують щочетверга — від обіду до пізнього вечора. Бо зранку в п’ятницю все вже має бути запаковане й готове їхати на фронт.
Що тримає й дає сили?
— Хочеться миру. Це найбільше. Бо без нього — все інше нічого не варте. Оце й мотивує кожного разу встати, прийти, зробити, — говорять жінки.
А ще — свої хлопці. Один із них — Сергій Рижков.
— Для нього — окремо. Завжди. Вареники для Сергія — вже традиція. Він просить, ми не відмовляємо. Бо це не просто їжа. Це турбота, любов, підтримка. Це — частинка дому, яку ми передаємо на передову.
Пані Людмила: “Наші руки — для фронту. Хто як не ми, матері?”
Пані Людмила — з тих, хто не стоїть осторонь. У четвер вона — на кухні. Смажить, пече, пакує. Млинці з печінкою, рибка, картопля — усе для наших хлопців.
— Почали ми в лютому 2023-го. Але ще до того допомагали — кожна вдома. Я чистила картоплю, смажила, варила. Пам’ятаю, як піцу готували без світла. І все передавали на “базу”. А потім уже — приєдналися до команди. Повноцінно. Щотижня. Без пропусків.
Кожен четвер — як ще один маленький бій. Не з кулеметом — а з лопаткою і ложкою. Бо тил — теж фронт.
— Сьогодні ми з Лідією Михайлівною млинці робимо. Одне велике відро тіста — і вперед. Частину смажимо тут, частину — на іншій кухні. Потім складаємо в відерця — і передаємо. Завтра вже будуть на передовій.
А завтра ще й особливий день — приєднається Катя Плескачова.
— Вона — пиріжкова фея. Її пиріжки з горохом — легенда. Хлопці на фронті, тільки побачать, — одразу: “Це Катині!”. Іноді аж до сліз. Бо смак дитинства, тепло дому, жіночі руки — все в одному пиріжку.
Для пані Людмили мотивація одна — перемога.
— Там наші діти. Наші сини. І якщо не ми — то хто? Матері не мають права зупинитися. Ми маємо підтримувати.
І вона звертається до всіх, хто ще думає, чи потрібна його участь.
— Дуже прошу: долучайтеся. Зараз як ніколи. Якщо не можете фінансово — приходьте з руками. Якщо не можете прийти — передайте овочі, консерви, муку, олію. Зайвих рук не буває. У цій справі кожна допомога — як ковток повітря.
Волонтер Олександр Бороданьов: дід Микола, таранька і піч із Західної
Кожна п’ятниця для волонтера Олександр Бороданьова — як ритуал. Розклад чіткий: що, кому, коли. І обов’язково — окремо ящичок тараньки для “Азову”.
— У нас є особлива людина — дід Микола з Миколаївки. Він щоп’ятниці передає тараньку. Це вже не просто смаколик — це традиція. Хлопці чекають її з нетерпінням. Кажуть: “Без неї — як без рота”.
Цього разу дід Микола постарався — передав більший ящик, ніж зазвичай. Бо знає: чекають.
— Таранька — тільки для “Азову”. Особливий товар — для особливих хлопців.
А ще є жінка з Західної України. І вона теж частина цієї команди.
— Щоп’ятниці вона пече: біляші, чебуреки, буреки — гарячі, свіжі, духмяні. Смак — неперевершений. Хлопці радіють, як діти. Кажуть: “Оце диво!”. А для нас — це тепло з іншого куточка України.
Бо це не замовлення за держкошти. Це — любов і людська участь.
— Ми завжди кажемо: не депутати і не олігархи годують наших захисників. Це ми — звичайні люди. Пенсіонерки, підприємиці, кухарі, мами, бабусі. Ми — тил.
Буває, й самі бійці проявляють неймовірну увагу.
— Один із хлопців, що постійно з нами на зв’язку, поїхав у відпустку. І попередив: “Мене два тижні не буде, але не втрачайте зв’язок. Я повернуся”. Це надихає.
І поки хтось повертається — інші стоять. А тил тримає.
— Ми готуємо далі. Бо доки фронт стоїть — ми не маємо права зупинятись. Тут кожен рулет, кожна банка тушкованки, кожен пиріжок — це теж зброя. Зброя людяності, пам’яті, підтримки, — говорять жінки.
«Перемогу зустрінемо з борщем і піснею»
Їхній фронт — без пострілів, але зі сковорідками. Тут гаряче не від вибухів, а від десятків літрів борщу, що булькає на плиті. Щотижня жінки готують, як на роту: з любов’ю, з пам’яттю про кожного, хто вже не повернувся, і з вірою в тих, хто зараз тримає небо.
— Ми не можемо інакше, — каже одна з волонтерок. — Бо доки хлопці на фронті — ми не маємо права сидіти склавши руки. У кожному пиріжку — тривога, вдячність і надія. У кожному варенику — молитва. Перемога буде. І коли вона прийде, ми зустрінемо її з борщем, хлібом і піснею, — говорять волонтерки.
