Він мріяв дати своїм донькам те, чого не мав сам. Він ішов у найскладніші виїзди, захищав побратимів і вірив, що війна скоро закінчиться. 22 листопада у Дмитрівці провели в останній путь Героя України Максима Шабардіна.
Максим Шабардін народився 28 травня 1991 року в Павлограді. Коли хлопчику виповнилося три роки, родина переїздить до Шахтарського, де проходить частина дитинства. До з 8-го класу Максим вже пішов навчався у Дмитрівську школу. Аби отримати професійну освіту Максим вступив до Петропавлівського професійно-технічного училища. Освоїв кілька спеціальностей: тракторист-машиніст, слюсар-ремонтник другого розряду, водій категорії С. Після навчання Максима призвали на строкову службу. Проходив її в Новомосковську. Строкову пройшов і 2011 року влаштувався працювати на шахту «Степова».
На шахті Максим швидко став авторитетом серед колег — відповідальним, витривалим і безвідмовним. Його поважали всі.
— На шахті Максим завжди був у хлопців у пошані. І на комбайні працював, і з начальником постійно був і сам інколи роботу начальника виконував, — згадує дружина Аліна.
«Ми завжди були разом»
Історія кохання Максима й Аліни почалася у 2013 році — випадково, як це часто буває в молодих людей, через повідомлення в соцмережах. Вони навіть не підозрювали, що живуть зовсім поруч.
— Максим написав мені. Ми переписувалися і навіть не знали, що живемо в одному селі, зовсім недалеко. А як уже зустрілися, розговорилися — це так несподівано було, що ми поряд були весь час, — згадує дружина Аліна.
Два роки зустрічалися, а потім вирішили, що варто вже створити власну сім'ю. 8 серпня 2015 року Максим та Аліна стали на рушник. А вже наприкінці року народилася їхня перша донька — Валерія.
— 21 грудня 2015 року у нас народилася перша доця. Коханий з першого дня знайомства казав, що мріє про донечку. І ось його мрія перша здійснилася, — говорить Аліна.
Молода родина придбала будинок і розбудовували його власними руками.
— Усе своїми руками будували. Ми разом навіть стіни по цеглинці викладали: рядок він кладе, рядок — я. По життю завжди разом, щоб не було. Максим був поруч у найважливіші моменти.
Другу донечку, Поліну, подружжя зустріло вже на порозі великої війни.
— Молодша Поліна народилася 18 лютого 2022-го року. Максим мене забрав із пологового 22-го лютого, а 24-го почалася війна. Чоловік одразу хотів іти служити, але розумів Поліна ще маленька, мені тяжко було б. І ще деякий час залишався вдома.
Передчуття війни і перші збори
Ще у 2020 році Максим добровільно поїхав на військові збори.
— Це був вересень, Максим захотів поїхати на місяць на добровільну перепідготовку. Може, він щось і передчував вже тоді… — згадує дружина.
Війна торкнулася родини задовго до 2022-го року. Батько Аліни — пан Олександр — доброволець АТО з 2015 року. Максим добре знав, що таке війна.
— Мій батько — доброволець, служив до 2018 за контрактом, потім поїхав за кордон працювати далекобійником. А коли почалася повномасштабна війна — кинув роботу й у березні 2022-го повернувся в Україну. І тоді Максим сказав: «Я піду з дідом». Дочекався, коли донечці рік виповнився.
Рішення йти на війну
У грудні 2022 року Максим отримав повістку в ТЦК, але тоді хлопця не взяли. Він не полишив думки служити, 15 лютого 2023 року підписав контракт.
Максим пішов на війну добровільно, попри «бронь», яку мав на шахті.
— У нього була бронь на шахті — але він не захотів нею скористатися. Казав: «Однаково ми всі там будемо, все одно ми всі туди підемо. Мені треба зараз».
Для нього це була справа честі — бути поряд із друзями, рідними, тими, з ким ділив роботу і життя.
Максим служив у військовій частині №3036 Національної гвардії України. Згодом підрозділ приєднали до «Хартії» — 13-ї бригади, 2-й батальйон оперативного призначення НГУ. Підрозділ відомий своєю обороною на Харківщині, зокрема в районі Липців.
— Максим пішов служити разом із моїм батьком, у частині вони були разом.
У травні 2024 року їх підрозділ відправили на бойові дії на Харківщину. Спочатку були в Липцях, а через місяць — під Куп’янськ.
У Максима була посада водія, але вже наприкінці року він отримав підвищення.
— Із грудня 2024 року йому дали звання молодшого сержанта, змінилася й посада — головний сержант роти.
«Він першим ішов туди, куди не мав би»
Справжні випробування для Максима прийшли вже на війні. Хоча він не був зобов’язаний виїжджати на найризикованіші завдання, ніколи не ховався за посадою.
— Максим завжди йшов добровільно з побратимами — продивитися місце, точку. Перш ніж відправляти туди своїх хлопців. Він їздив на різні бойові завдання.
Коли був водієм, Максим возив майно та боєприпаси на «Івеко». А з підвищенням до головного сержанта роти його зона відповідальності значно розширилася.
— Головний сержант роти — у нього в підпорядкуванні було 80 людей. Його робота — документи, але він на місці ніколи не сидів. Йому треба було всюди поїхати, хлопцям допомогти. І він не відпускав своїх хлопців, поки сам не пройде в те пекло, – розповідає Аліна.
Особливою для Максима була дружба з кумом Русланом. Вони знали одне одного з дитинства. Після того як Максим отримав нову посаду, Руслан перейшов до підрозділу Максима.
«У нього все було по справедливості»
У підрозділі у Максима був позивний, який вирізнявся з-поміж інших — «Люцифер». Такий позивний не був випадковим. Його дали побратими — після однієї суперечливої ситуації, в якій Максим твердо відстоював справедливість.
— Він завжди був за справедливість, завжди вимагав порядку. Він не дивився, хто перед ним — хоч кум, брат чи посада. Казав: «Дома ми всі друзі, а на роботі все має бути строго і по порядку».
Зв'язок і родиною
Попри фронт, попри постійні виїзди, родина завжди залишалась у центрі його життя. Живий зв’язок — щоденний.
— Кожен ранок повідомлення: «Добрий ранок», і перед сном — «Добраніч». «Цілуй моїх дівчаток» — завжди казав. Ми на день могли разів по три-чотири зателефонувати один одному.
Максим часто заїжджав додому, коли виникала потреба виїхати з фронту. І кожен його приїзд додому був святом.
— Я ніколи не казала дівчатам, що татко приїде — це завжди був сюрприз. Він заходив у хату, а вони стрибали йому на шию, і він їх вдвох кружляв на руках.
Молодша донька мала свою традицію.
— Вона завжди запитувала: «Ти мені привіз Kinder?» Він завжди приїжджав зі смаколиками та подарунками.
Максим був ніжним у побуті й щедрим і дуже любив свою родину.
— Коханий дуже часто дарував мені багато квітів, без жодного приводу. Усі мої бажання — він усе мені давав, підтримував у всьому. Завжди казав, що гроші — не головне, аби нам було добре.
Остання розмова
Останній діалог був коротким, буденним — таким, як бувають розмови двох людей, які давно звикли ділити разом клопоти й щоденні турботи.
— Це було 18 листопада, о 16:30 ми з ним поговорили, я сказала, що впоралась із цими справами, що все добре. Максим, відволікся, бо приїхав приїхав його старший. Сказав: «Я тобі передзвоню». А вже через годину того ж вечора Максима не стало, — згадує дружина.
Максим виконував бойове завдання. Разом із побратимами вони їхали у бік Старовірівки — відвезти необхідне хлопцям на позиції.
— Вони поїхали туди й дуже швидко впоралися. А коли поверталися назад, не доїхали півтора кілометра до траси, де вже більш спокійно. І на узбіччі їх підстерігав ворожий дрон…
Ворожий дрон ударив у машину. Разом з Максимом загинув побратим — Андрій Самойлик, позивний «Смайлик» із Тернівки.
— Не стало Максима, не стало Андрія, з яким вони постійно виїжджали на завдання. Ще двоє побратимів були поранені уламками та мали контузію, — говорить Аліна.
18 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу села Старовірівка Харківської області Максим Шабардін загинув.
Сповістили Аліну наступного дня. До неї приїхали тато, кум — так, щоб вона не була одна в момент страшної звістки.
— Кума працює лікарем у Петропавлівській лікарні, лишилася цього дня вдома заради мене. Приїхав наш кум Руслан і мій батько, сказали мені це вже вдома…
Батька відпустили до доньки, він сам сповістив про загибель Максима.
«Він ненавидів русню і казав: ми всі там будемо»
У Аліни чимало спогадів про те, як Максим рятував побратимів буквально на межі життя і смерті. Водночас війна гнітила його — особливо останні місяці, коли бої стали дуже важкими.
— Він так ненавидів «русню»… Йому було дуже важко морально, бо дуже багато хлопців загинуло. Хоч він і не жалівся, не видавав емоції — але мені розповідав свої тривоги. Я завжди просила: «Ти краще розкажи мені всю правду, як воно є, аби я нічого зайвого не надумала».
Аліна завжди підтримувала чоловіка, побратимів — готувала, передавала необхідне, допомагала всім, хто був поруч. А Максим цінував миті коли ми разом.
— Я домашнє готую, випікаю, щоб коли Максим повертатиметься на фронт повіз смачненьке з дому для себе і хлопців. А він мені казав: «Та ми купимо, знайдемо, самі зваримо. Краще йди до мене, будь поруч».
У Максима були і шахтарські, і військові відзнаки. Аліна згадує, що деякі нагороди зберігаються вдома, інші — залишилися на підприємстві, де він працював багато років. Одна з великих нагород на підприємстві — медаль «Заслужений шахтар». На війні — медаль «Ветеран війни».
Окрім роботи, у Максима було хобі, яке він проніс через усе життя — полювання.
— Максим був мисливцем. Він пройшов навчання й став мисливцем. А коли пішов на фронт навіть забрав свою рушницю з дому. Саме зі своєю рушницею відстрілював ворожі дрони та «пелюстки» — розтяжки, що лежать вздовж узбіччя, аби хлопці не наїхали на них.
Його рішення служити було усвідомленим, твердим і безповоротним — таким же, як і він сам.
22 листопада Дмитрівка провела в останню путь свого Героя — Максима Шабардіна.
Село зустріло його на щиті. Попрощатися з ним прийшло багато людей: побратими, друзі, шахтарі, рідні та односельці.
— Приїхали шахтарі, дуже багато побратимів, усі, хто зміг. Навіть побратима зі шпиталю на колісному візку привезли. Уся вулиця була заповнена. У нашому селі до нас дуже добре ставляться. Я вдячна усім, хто приїхав провести Максима в останній шлях.
У Максима була проста і велика мрія — дати своїм донькам те, чого не мав сам. Його дитинство було важким, тому він ціною власної праці й служби будував для своїх дівчат майбутнє.
Аліна говорить про чоловіка з ніжністю, якої не приховати навіть крізь біль. Він був для неї підтримкою, плечем, опорою — їхня любов була справжнім партнерством.
— Яким Максим був як чоловік… Ми завжди називали одне одного: «кохання моє». Цим все сказано...
Їхні 12 років разом були нерозривними — не розлучалися ні на день, поки не прийшла війна. Це була їхня мова любові — бути поруч, підтримувати, берегти одне одного, навіть коли навколо лунали вибухи, а смерть ходила поруч із чоловіком на кожному виїзді.
Максим мріяв про просте: мир, родину поруч, майбутнє для доньок. І до останнього подиху він робив усе, аби його сім'я мала все, жила під мирним небом.
Вічна шана та світла пам’ять Герою України Шабардіну Максиму!
