До річниці роботи волонтерського пункту “Чумацький шлях” у Дмитрівці ми відвідали волонтерів та розповіли вам про роботу закладу. Разом з колективом згадали рік, що минув з початку великої війни. Господиня харчевні для захисників Наталя Біловол поділася спогадами, як починали годувати солдат, як зварили першу каструлю борщу, як пекли пиріжки і як поступово збільшувався колектив волонтерського пункту, а разом із тим і географія міст і країн, які підтримували й підтримують “Чумацький шлях” на шляху до перемоги.
Ділилися спогадами про рік, що минув і жінки колективу “Чумацький шлях”. Разом з ними ми посміхалися від приємних спогадів, і плакали від щемних моментів. Ми зібрали ці моменти в невеликий відеоролик.
Переглянути його можна тут:
І все ж одного візиту виявилося недостатньо аби розповісти про всіх жінок та чоловіків, які працюють у свій вільний час в “Чумацькому шляху”. Тому на запрошення Наталі Біловол ми завітали до волонтерського пункту знову. Цього разу Наталя зібрала майже увесь колектив, а особливо тих, хто працюють у вечірні та нічні зміни. Тож ми продовжуємо розповідати вам про незламних людей Дмитрівки й усіх навколишніх сіл нашого краю, які стали до плити й цілий рік годують наших захисників.
Тож до вашої уваги другий фільм про “Чумацький шлях” та розповіді наших героїчних волонтерів та волонтерок.
Наталя Біловол: За рік великої війни “Чумацький шлях” працював, підтримувався та оборонявся
Наталя Біловол детально розповіла нам про рік, що рік великої війни. Але хочемо додати до її розповіді те, що залишилося за кадром. Те важливе, що надало сили й волі організувати на такому високому рівні волонтерську роботу.
- Не знаю, як у мене все це вийшло, з “нуля” створити такий волонтерський пункт, зібрати стільки людей разом, які підтримали мене на початку й не залишають зараз, - згадує Наталя Біловол.
Зараз, як ніколи хочеться про це сказати. Про те, як морально важко було родині Біловол перші дні роботи, тоді ще маленького придорожнього пункту харчування.
- Перші дні було морально важко. День за днем все більше людей зупинялися аби поїсти гарячого. Ми шукали продукти. Я бігала шукала крупи, аби зварити каші. Тоді така ситуація була, - згадує Наталя Біловол.
На той час у магазинах товару було обмаль, продукти розкуповували, а ціни росли й добре “кусалися”. Щоденно пекли пиріжки, а де дріжджів набратися — дефіцит, дістати можна, але ціни вражали. Але Наталі й це вдавалося: знаходила й навіть по закупівельній ціні продукти діставали. Треба було пшоно, увесь крайок обійде. Але знайде чи виміняє на макарони. А зі свого магазину всі крупи на волонтерку віднесла. Але вона не була одна, люди бачили, як скільки солдатів їхало на фронт і як важливо було їх нагодувати. Тому підтримували Наталю всім селом, а згодом і з інших громад люди доєднувалися.
Не завжди все було гладенько...
- Були й перевірки в нас, якось представники служби безпеки України до нас приїздили. Знаходилися “добродії”, які скаржилися на нас та вигадували якісь проросійські звинувачення. Це важко було усвідомити. Ми тут, на місці, робимо гарну справу, годуємо захисників, вони нам руки цілують, вклоняються, ми свою рідну Дмитрівку прославляємо, а тут такі візити. Якось сказала представникам-правоохоронцям: “Щойно три автобуси військових поїли в нас борщу й поїхали на фронт, то зараз попрошу їх зупинитися, а ви поїдете й спитайте в них, хто ми такі й яку справу робимо”. Через рік війни, я бачу якого рівня ми досягли, як мене підтримують люди в селі, сусідні села, громади, волонтери з всієї України і закордоння. То зараз навіть подякую тим людям, які так старалися, щоб наш пункт перестав працювали. У мене тоді така жага була показати, яка наша Дмитрівка дружня, згуртована, які в нас люди працьовиті в усіх куточках краю. Ми не здалися, ми пережили всі ті перевірки, ті неприємні моменти й стали ще більше працювати на перемогу. Тепер про Дмитрівку й наших незламних людей знають не лише в області, а по всій Україні. Про наших людей, які тут в кожній хаті невтомно працюють, - згадує Наталя Біловол.
Зараз “Чумацький шлях” має підтримку від Польщі, Німеччини, Італії і звісно ж багатьох куточків України. Волонтери допомагають продуктами, миючими засобами, будівельними матеріалами, одягом, посудом, кухонними речами...
- Зараз згадую, який шлях пройшли, а людей скільки приєдналося. І самій не віриться, що все це так налагодилося й запрацювало, як один великий механізм, - говорить Наталя Біловол.
Близько тиждень тому до “Чумацького шляху” заїхав військовий кореспондент. Така цікава розмова вийшла:
- Скільки за день людей проходить через ваш волонтерський пункт: 200-250? - питає кореспондент.
- Нулик додайте до того числа, що ви сказали, - всміхається Наталя.
- Дві тисячі в день? А скільки ви працюєте місяць-два, - дивується чоловік.
- З 26 лютого 2022 року, - відповіла Наталя.
- Так це 700 тисяч людей ви вже нагодували, - підсумовує кореспондент.
Після його слів і сама Наталя задумалася, адже не рахували скільки всього людей за рік війни заїжджало на “Чумацький шлях”.
- Дівчата в якийсь момент стали рахувати, скільки солдат проходило за день. І нарахували 1500-2500 людей в день. Але й не думали, що перетнули вже межу в півмільйона людей. 700 тисяч людей нагодувати - це не два-три відерця картоплі й не 50 відерець вареників чи ящичків з пиріжками. Це вже майже цехове виробництво страв для наших захисників, - говорить Наталя Біловол.
