У ніч із 3 на 4 грудня тиша Миколаївки Синельниківського району розірвалася серією вибухів. Один за одним шахеди пролітали просто над дахами будинків, вибухали між подвір’ями, сипали склом і цеглою по людях, які в цей момент спали. До світанку село перетворилося на лінію руйнувань: без вікон, без дверей, без дахів — але з людьми, які, попри страх і шок, вижили. Журналісти Петропавлівка.City працювали на місці події та записали свідчення тих, хто дивом залишився живим.
Вирви посеред городів і між будинками, дахи, розтрощені вибуховою хвилею, вибиті вікна, двері, вирвані зі стін, обірвані електродроти, побиті уламками автівки. Будинки на цих вулицях виглядають так, ніби ніч перетворилася на війну, а вибухи лягали один за одним, не залишаючи шансу ні дереву, ні цеглині, ні людському сну.
Люди оглядають пошкодження, торкаються руками тріщин у стінах, намагаються зрозуміти, як пережили цю ніч. У кожному русі — шок, втома і диво того, що вони стоять живі серед руїн.
- 3 грудня вночі, після 11-ї години, у селі Миколаївка сталася надзвичайна ситуація — приліт БПЛА на дві вулиці. Пошкоджено більше 30 будинків, але це ще не остаточна цифра. Навколо нас немає жодних військових об’єктів — просто село, просто люди. І саме по них прилетіло, — говорить Людмила Гарнатко, керівниця комунального відділу Миколаївської сільської ради.
Вулиці Миколаївки наповнюються звуками замітання, лопат, дрелі, болгарок, молотків… Люди перетягують плівку, забивають дошки — намагаються закрити діри, що за одну ніч перетворили їхні домівки на напіврозбиті коробки.
І все ж головне — вони живі. І це повторює кожен, хто виходить нам назустріч.
Другий раз з нуля: Олена вдруге тікає від війни — і знову під обстрілами
Олена стоїть біля зруйнованого подвір’я, показує на чорні сліди вибуху та уламки двигуна шахеда, що й досі лежать біля стіни їхнього з чоловіком найманого будинку. Її руки тремтять, хоча від тієї ночі минуло вже кілька годин.
Олена з Донеччини
Олена з чоловіком вимушено переїхали з Донеччини — села Новомиколаївка Удачненської громади Покровського району. У грудні минулого року, 27 числа, вони востаннє заночували у власній домівці. Після того — виїхали. Їхній дім, мамин дім і будинок сина залишилися там… і тепер від них лишилися «камінці». Шість років син прожив у побудованому власноруч будинку. Сьогодні — його немає.
У Миколаївці родина винаймає житло.
- Дякуємо господарям, — каже Олена. — Дуже хороші люди, хороша сім’я. Ми вдячні, що нас прихистили.
Олена показує зруйновану оселю і згадує ніч, яка знову забрала дім.
- Перший вибух був о пів на дванадцяту. Ми проснулися з чоловіком і вискочили в коридор, — згадує Олена. — І вже не встигли нікуди добігти. Не було ні трьох, ні п’яти секунд — і ще два прильоти. Третій — прямо біля нашої хати.
Двигун від шахеда приземлився майже біля стіни. З переляку вони з чоловіком кинулися гасити займання — хоча зараз розуміють, що це було небезпечно.
- Спочатку пилюка, потім дим, а тоді вже вибух… Ми навіть не встигли злякатися. А потім як накрило — тіло трясе, сльози самі… Ми вже таке переживали, - говорить жінка.
Олена показує на розщеплене дерево у дворі й на його обірвані гілки:
- Ця акація нас врятувала. Вона взяла удар на себе. Один шматок влетів просто під кухню. Якби не дерево — не знаю, що було б. Ми спали за стінкою, де каміння вибило… Диван — отут… Собака затремтів увесь, злякався… Підняло нас вибухом і знову на місце поставило.
Олена каже, що за ці роки навчилася на слух розпізнавати різні типи вибухів.
- Рік тому шахеди так не літали. Ракету почуєш — свист, удар. А тепер — шахед за шахедом, цілу ніч. З опівночі до пів сьомої ранку шість разів спускалися в підвал. Летять низько, хлопці бачили їх просто в небі. Коли на зниження заходять — звук інший, страшний.
Чоловік Олени має інвалідність, переніс дві операції на серці. Тож питання переїзду стоїть боляче: куди їхати, як їхати, якщо їхня машина знищена?
- У машині — ні вікон, ні дверей. Побило все. Не знаємо, чим виїжджати. Та й куди далі їхати.
Олена каже, що будинок, який вони знімають, тепер пошкоджений. Чи зможуть залишитися тут — питання.
- Вугілля купили, машину взяли, готувалися зимувати тут. І не знаю, як далі.
Олена говорить, ніби проривається щось найдорожче:
- Сім років моєму онуку. Дзвонить серед ночі нам, каже: “Діду, скажи мені, що ти живий. Скажи, щоб я почув”. Сім років дитині… А вже таке переживає.
Олена зітхає і щиро бажає, нікому такого не переживати більше:
- Я не хочу, аби люди це бачили. Аби знали, як воно насправді. Це дуже страшно. І ми знову без нічого. Другий раз із нуля. Ми думали, що Дніпропетровщина — трошки далі від війни. А вона прийшла. Дістала. У хаті — ні вікон, ні дверей. В машині — теж нічого. Всі кажуть: тримайтеся… А як триматися?
І після паузи додає:
- Та будемо. Куди ж діватися…
Олена намагається всміхнутися. Хоча її очі говорять про інше: втому, страх, нескінченний рух у пошуках дому, який знову доведеться залишати.
Ота акація нас і врятувала
Господар будинку, де проживає Олена приїхав на світанку. Чоловік вдивляється в понівечені гілки акації, у деревину, що тепер стирчить зі стіни. Каже, просто як факт: це дерево врятувало життя людям, які ночували в його домі.
- Цю мазанку мама купила ще в 1974 році. Тут пустирі були, акації росли. Всі дерева давно вирубали, одну лишили. Бачите — і добре, що лишили. І холодок давала, і дім прикривала, а тепер і від удару шахеда людей рятувала.
Акація справді стала щитом. Саме вона прийняла на себе уламки й вибухову хвилю.
- Якби її не було — могло б і в хату влучити. А так — удар пішов у дерево. Ота акація… - доповнює Олена.
Усі разом розбирають завали, лагодять будинок.
Скло сипалося на нас, стіни тряслися… Я не знаю, як ми живі лишилися
Будинок Людмили стоїть за кілька кроків від того місця, де впав третій «Шахед». У дворі досі валяються уламки дерева, що прийняло на себе удар, розбите скло й шматки цегли. Людмила виходить назустріч — стомлена, розгублена. Її голос тремтить так само, як і руки:
- Спали… Чули перший вибух. Почули другий — недалеко. А третій — в дерево, поруч з хатою… Скло на нас сипалося, стіни трусилися. Поперелякувалися, що балакати не можу…
Людмила, жителька Миколаївки
85-річна мама, як вона — це перше, про що думала Людмила. У хаті була лежача мама — глуха, слабка, дезорієнтована. Людмилі й досі важко говорити про ті хвилини.
- Мама встає — а довкола скло. Вона ж не пойме нічого… Їй 85 повних років. Це ж жах.
Господиня обережно ступає по склу. У будинку тягне холодом: тріщини такі широкі, що між цеглини можна засунути пальці.
- Не підлягає ремонту нічого… Немає ж взагалі ніде нічого, — каже вона. - Підняло дах, все підняло. Я спала, мамка теж… Бачите, як на постіль все посипалось, на кухні що робиться… Все повилітало.
Вона показує стіну від груби — її вибило назовні.
- Дивіться… навіть грубу підняло. Полопалася вся — і з тої, і з тої сторони. Он, на вулицю видно…
Жінка лише піднімає плечі:
- Не знаю, як ми тут вижили…
На подвір’ї лежать шматки шиферу, труби зігнуті, у стінах чорніють тріщини. Жінка показує на великі отвори, де колись були рами і двері. Каже, після шоку почало тіпати всіх одразу. А потім — тиха, ледь чутна фраза:
- Слава Богу, що ми живі. Я не знаю, як ми живі остались… Тепер будемо думати далі, як жити…
Після вибуху Людмила зателефонувала сестрі — та забрала стареньку. У самій хаті жити стало неможливо.
- Нема як жити. Що в кухні… Що в будинку… Нічого цілого.
Жінка кілька разів перехрещується й стискає кофтинку на плечах.
- Слава Богу сусідам — дають де пожити. Діти, люди допомагають — і зять прийшов, і сусіди, - додає жінка.
Світлана з Тернівки прихистила сусідів після удару
Світлана з Тернівки
Світлана прийшла провідати сусідку Людмилу. Бачить на даху — дірки, на стінах — тріщини, двері перекошені. Вона оглядає все це мовчки, ніби намагається прийняти реальність, яка сталася за одну ніч. Під час нічного удару Світлани вдома не було — вони з чоловіком живуть у Тернівці, приїжджають в Миколаївку лише час від часу, добудовують хату.
- Подзвонила Люда — сусідка. Каже: “Света, ніч, темно, нічого не бачу… У нас приліт, у вас двері відкриті”. Ми з чоловіком — і одразу сюди. Давай же тут лагодити. Ми руки трусяться, а ми прибираємо… Подивилася на наш дім, подивилася на дім Людмили, кажемо: живіть у нас.
Коли Світлана побачила руйнування в будинку Людмили, рішення прийшло саме.
- Кажемо з чоловіком: тьотю Людо, живіть у нас. Дали ключі — хай живуть. Вони ж, бідні, всю ніч там промерзли… У нас будинок не так постраждав — ну хай люди живуть…
Світлана розповідає про своє життя між містом і селом.
- Живемо в Тернівці, на четвертому поверсі. Думали, що будемо рятуватися від війни тут, у селі. Якщо що — тут свій погріб. А воно виходить, що тепер не знаємо, де ховатися і куди тікати…
Світлана знову дивиться на зруйновану хату сусідів — і замість розпачу в її голосі з’являється впертість:
- Слава Богу, що живі… А все інше — будем якось переживати.
Матюшенко Карина: «Головне — що ми живі. Тепер будемо виїжджати»
У будинку, біля якого вночі прилетів безпілотник, проживає Карина Матюшенко — мама семирічної донечки, яка тієї ночі ледь встигла схопити доньку й забігти в іншу кімнату.
- Ми вночі з дитиною лягали спати. Це було десь 11:30 ночі. Почули перший звук вибуху. Це було десь поруч. Ми швидко піднялися з ліжка й побігли в дитячу кімнату. Щойно сіли в куточок під стіл — і відразу прийшов другий вибух, — розповідає жінка.
Карина
У будинку побило шибки, уламки посікли стіни.
- Дуже багато пошкоджень. Але, слава Богу, ми живі. Прилетіло нам в огород — метрів за тридцять від будинку, — каже вона.
Попри розбитий дім та шок, Каріна говорить рішуче:
- Саме головне, що ми живі, цілі. Все буде добре. Наразі ми будемо виїжджати.
Рішення про виїзд — важке, але для матері очевидне: безпека дитини понад усе.
- На даний момент їдемо поки до Харкова — там вся моя родина. Далі буде видно, — пояснює Каріна.
Гарний будинок доведеться покинути.
- Ви знаєте, життя моє та дитини - це найважливіше. Може, потрібно було раніше це все робити — виїжджати. Але слава Богу, що ми залишилися живі. Все добре. Зараз — виїжджаємо, — каже вона.
Рідні допомагають Карині вантажити речі. Вона прямує до машини. Безпека тепер — єдина адреса, куди вони прямують.
Життя триває
Гуманітарна місія «Проліска» міста Павлоград приїхала - екстрене реагування на обстріл села Миколаївка.
- Видаємо допомогу у вигляді будівельних матеріалів для екстреного ремонту житла. Будівельні набори, плівку… Люди звертаються, хто постраждав, аби хоча б частково відремонтувати пошкоджене житло, — зазначають представники місії.
Після обходу вулиць, фіксації пошкоджень Людмила Гарнатко підсумовує:
- Пошкодження дуже значні. Зараз працює комісія: проводимо подвірний обхід, фіксуємо руйнування і будемо визначатися з подальшою допомогою людям. Уже прибула гуманітарна місія “Проліска”, яка надає екстрені набори будматеріалів, аби хоча б тимчасово закрити вікна, двері, накрити дахи.
Попри масштаб руйнувань, постраждалих серед людей немає. Але наляканих — сотні.
- Люди дуже перелякані, у стресі. У громаді спостерігається добровільна, самостійна евакуація — не масова, але люди шукають, куди можна буде виїхати, якщо ситуація погіршиться. Громада не прифронтова, тому евакуації сімей із дітьми немає. Але страх робить свою справу, — каже Людмила Гарнатко.
Вулиці Миколаївки повільно наповнюються звуками лопат, дрелі, болгарок та молотків — люди намагаються закрити діри, що за одну ніч перетворили їхні домівки на напіврозбиті коробки. Сусіди носять будівельні матеріали, збирають скло, закривають вибиті шибки, тримають за руку тих, хто не може стримати сліз. Хтось прибирає власну хату, хтось дає ключі від своєї тим, хто залишився без даху над головою.
Попри страх і втрати, попри холодні ночі та гуркіт вибухів, у жителів Миколаївки є те, що тримає їх на ногах — людяність і взаємопідтримка. А завтра — буде новий день. І люди зустрінуть його разом.
Як жителі пережили ніч дивіться у нашому відео:
Наслідки атаки у світлинах
