Максим, боєць батальйону «Щедрик» 411-го полку «Яструби». У підрозділі він відповідає за технічну групу FPV — команду, яка готує дрони до роботи, тестує, перепрошиває та забезпечує пілотів справним обладнанням. Його шлях до цієї професії починається далеко від фронту: у цивільному житті він був архітектором, працював у макетній майстерні та навіть не здогадувався, що ці навички одного дня стануть основою зовсім іншої, фронтової спеціальності. Його історія про шлях, що стоїть за роботою технічної групи та чому точність і витривалість стали для нього важливішими за будь-які креслення.
Максим, позивний Гном, служить у війську з 2022 року. У 30 років він уже пройшов декілька підрозділів, але свій теперішній знайшов наприкінці зими 2023-го. Саме тут, каже він, його шлях змінився — із пілота FPV він поступово переріс у спеціаліста з технічної частини, людини, яка відповідає за життя екіпажів та ефективність кожного вильоту.
На війну пішов добровольцем
Про початок служби Максим говорить спокійно, без романтизації:
— Я пішов добровольцем у 2022-му. Виходить, третій рік у війську, — пригадує він.
Його перший підрозділ — батальйон «Щедрик», де Максим починав як пілот FPV-дронів.
На той момент підрозділ зростав, з’являлися нові завдання й нові потреби. Усе більше часу забирали технічні дрібниці — підготовка дронів, ремонт, прошивки, перевірки.
— Коли нас ставало більше, ми самі ставили собі вищі вимоги. Стало зрозуміло, що нам треба виокремити людей, які будуть займатися саме технічною частиною, — розповідає військовий.
Командири помітили, що Максим і ще один його колега мають схильність до техніки, і відповідальні. Так з’явилася окрема технічна група — маленький «кубель».
Військовий пояснює: раніше всі технічні роботи виконували самі екіпажі. Це додавало виснаження і зменшувало ефективність.
— У екіпажу є основна робота, а між завданнями вони змушені займатися технічними питаннями. Коли тобі вночі, замість того аби поспати, бо ти не спав декілька днів, треба заряджати батареї, ремонтувати, перепрошивати зброю — у людини фактично не залишається власного часу, — каже він.
Тому створення технічної групи стало не просто рішенням — а питанням виживання й ефективності.
Як архітектор став техніком FPV-дронів на фронті
Ще кілька років тому Максим виготовляв архітектурні макети та думав, що робота з паяльником — це щось недосяжне. Сьогодні він — військовий технік FPV, який відповідає за підготовку бойових дронів, їхню справність і роботу підрозділу. Військовий розповідає, як змінилася його професія, побут і сприйняття себе за роки війни.
У мирному житті Максим пробував різні роботи — і творчі, і абсолютно технічні.
— Я за професією архітектор, але фактично не працював архітектором. Працював ким завгодно — продавцем, оператором кол-центру, — згадує він. Останнє місце роботи — виготовляв архітектурні макети. Великі такі будівлі, історичні. Ця робота дала мені дуже корисний досвід.
Саме в архітектурі Максим уперше відчув, що йому підходять завдання, які потребують терпіння і монотонності.
— Мені не набридає займатися однотипною роботою. Багато хто не любить, коли щодня потрібно виконувати однакові завдання, але моя праця саме такою й була.
Ця витривалість згодом стала однією з головних його переваг на війні.
Тепер його щоденна робота — це ремонти, пайка, прошивки, перевірка електроніки, технічна підготовка апаратів.
— Ця звичка мені тут дуже допомагає, бо це робота не для всіх… Зробити 5 чи 10 — це нормально. Проте коли треба щодня робити сотню, наступного дня ще сотню, і так місяцями — це вже складніше.
Фактично його ритм на фронті подібний до роботи в майстерні — але з набагато вищою ціною помилки.
Попри схожість підходу, сама суть роботи змінилася кардинально.
— Змінилося те, що я роблю. У 2020—2021 роках я не міг би уявити, що займаюся тим, чим займаюся зараз.
Максим згадує, що колись техніка здавалася йому складною й недосяжною.
— Я дивився на людей, які тримають паяльник, і думав, що вони вміють усе. А зараз розумію, що фактично кожен може робити те, що роблю я. Питання лише у бажанні і витримці. Електросхеми, антени, паяльники, дроти, радіозв’язок — це було для мене зовсім незнайоме. Тепер це частина моєї роботи.
Попри навантаження, він отримує задоволення від своєї справи.
— Мені це подобається, це відповідає моєму характеру. Я знаю, що багатьом така робота не до вподоби, але для мене — це справді моє!
Служба техніка — це не лише станки й дроти, а й бойові ротації. Та загалом підрозділ майже постійно на бойових напрямках.
Ми виросли: взвод став ротою, а наше маленьке «кубельце» — командою техніків
За пів року в підрозділі відбулися великі зміни.
— Наш взвод перестав бути взводом і став ротою. А наше маленьке «кубельце» перетворилося в більшу, сильнішу формацію. Більше людей, більше спеціалістів, більше завдань і навантаження. Усе розвивається — і це найкраще, — говорить військовий.
Приходять дрони від виробника — ми перепрошиваємо їх під себе
Нині робота Максима — це повний цикл технічної підготовки FPV-дронів. Від прийому до тестування.
— До нас приходять дрони від виробника, і ми їх перепрошиваємо під свої потреби. Ставимо свої прошивки, свої частоти, потім обов’язково тестуємо, — пояснює він.
Брак у партіях — не рідкість, так само як і несумісність окремих елементів. Тому кожен апарат проходить кілька рівнів перевірки.
— Це, в першу чергу, безпека екіпажу — це найважливіше. Якщо ми щось не перевірили, не відправили в ремонт, не відсіяли несправні апарати — це означає, що конкретний виліт був марним. Це небезпека для того, хто запускав дрон, витрати часу, грошей, ресурсів. Це означає, що ворог залишається неураженим.
Саме тому Максим та його команда тестують кожен дрон кілька разів. Це виснажує, але результат вартий того.
FPV-дрони — одне з найстратегічніших озброєнь ЗСУ
Максим додає, але з великою вагомістю:
— Зараз FPV-дрони — це один із найстратегічніших видів озброєння у ЗСУ.
Як дрон із заводу потрапляє на передову
Потік FPV-дронів на фронт здається невидимим і безперервним, але за ним стоїть складна й відповідальна робота. Технічна група підрозділу проходить з кожним апаратом довгий шлях — від моменту його отримання до передачі пілоту. Про цей процес розповідає військовий технік, позивний Гном.
Перший етап — фіксація надходження апарата, після якого дрон переходить до фахівця, відповідального за його підготовку.
Налаштовують апарат залежно від стандартів і потреб підрозділу.
— Це може бути спеціально виділена людина, підрозділ або один із членів екіпажу, який краще за всіх у цьому розбирається, — каже він.
Саме тут починається найважливіше — зміна прошивок і адаптація «начинки» дрона.
Рівень втручання залежить від виробника та завдань.
— Це може бути як глобальна заміна прошивки, так і зміна її окремих частин. Наприклад, змінюється інформація, яка відображається поверх зображення в момент ураження. Можуть змінюватися відеоканали, канали керування на менш стандартні, ніж ті, що встановлені виробником.
За словами Максима, деякі виробники передбачають такі можливості, інші — ні.
Без ретельної перевірки дрон не може потрапити до пілота.
— Якщо це невеликі партії, то підрозділ може перевіряти дрони просто в полі. Якщо підрозділ великий, то тестування відбувається у спеціально відведеному просторі, — розповідає військовий.
Тут перевіряють усе:
— Треба переконатися, що дрон правильно керується, що всі його складові працюють, що плата ініціації спрацьовує коректно.
Після успішного тесту дрон маркують.
— Єдиного стандарту маркування не існує — кожен підрозділ має свою систему, — додає Гном.
Проте перед відправкою є ще низка важливих процесів.
— Є ще зарядка батарей, підбір БК, перевірка наземних станцій, узгодження наземних станцій у плані відео і керування з дроном.
Хто саме займається боєкомплектом, залежить від організації в конкретному підрозділі:
— БК — цим займаються сапери. Це можуть бути окремі люди — хтось із екіпажу, сапер підрозділу або окрема служба.
Фінальний етап — передача бойових апаратів тим, хто здійснює ураження.
— Так, пілот забирає апарати і говорить, що вони хочуть побачити від нас. Вони кажуть: «Сьогодні треба стільки-то засобів, таких-то засобі». Ми з ними узгоджуємо це відповідно до того, що в нас є, і передаємо їм. Вони далі працюють, — завершує технік.
Ми робимо свою роботу, і її результати видно неозброєним оком
Підрозділ давно працює на Покровському напрямку.
— Ми просто робимо свою роботу, і її видно за результатами роботи наших екіпажів — і це найголовніше.
До підрозділу приходять молоді й мотивовані добровольці
Поки світові лідери дискутують про небажання молоді воювати, реальність тут, на передовій, виглядає інакше. Підрозділ зростає — і більшість тих, хто приходить, роблять це свідомо й добровільно.
Максим каже, що їхній підрозділ постійно збільшується — але не через втрати, а завдяки розвитку.
— У нас дуже багато нових молодих людей. І це дуже добре, що ми розширюємося. Завдяки поповненню у підрозділі ми зростаємо.
Для Максима принципово: зростання — не через війну, а через силу команди.
Немає людей, яких мобілізували примусово
Попри загальне тло дискусій щодо мобілізації, у «Щедрику» формування інше.
— Усі, кого я знаю в нашому підрозділі, — це добровольці або люди, які перейшли з інших підрозділів. У нас немає людей, яких мобілізували примусово.
І хоча юридично підрозділ має право мобілізувати, роблять вони це лише на прохання самих людей.
— У нас тільки ті, хто сам приходить і каже: «Мобілізуйте мене, я хочу до вас». До нас не потрапляють випадкові люди через мобілізацію.
Максим каже, що кожен прихід новачка — це нова історія, інколи зовсім неочікувана.
— Це можуть бути абсолютно різні люди, яких ти не очікуєш побачити у війську. І дівчата також.
Найбільше його вражає різниця поколінь.
— Коли я дізнаюся рік народження новобранця, шалено дивуюся. Одразу починаю пригадувати, що відбувалося в той рік, які події мали місце, а він чи вона тільки народилися. Ось така в нас молодь.
Максим зізнається: завжди намагається зрозуміти, що рухає новими людьми.
— Я всіх запитував, хто до нас приходив, просто діставав людей питанням: «Для чого ти тут? Чому ти вирішив прийти у 2024-му чи в 2025-му?» Я навіть трохи заздрю їхньому ставленню. Відверто кажучи, якби я не пішов на війну у 2022-му, я би не прийшов вже у 2025-му. Бо вже налагодилося життя, робота, все стало на свої місця. Проте ті, хто приходять сьогодні, роблять це всупереч стабільності, рутині й звичці суспільства до війни. Це треба мати сильний характер — коли всі навколо звикли до ситуації, а ти такий: «Ні, мій час прийшов, я піду воювати».
2022 року вибір був простішим, ніж 2025-го
Це його щира думка — і критерій поваги до молодших побратимів.
— Мені здається, у 2022 році зробити цей вибір було простіше, ніж у 2025-му. Те, що молоді люди приходять зараз — справді відважно.
В Україні вже роблять якість
Тема дронів — стихія Максима. І тут він говорить без пафосу, спираючись лише на досвід власної роботи.
— Велика частина комплектуючих — це Китай. Проте багато чого вже робиться і в Україні. Є українська компанія, з якою ми працюємо. Вони роблять найкращий масовий продукт, який є на ринку.
Якість — головна причина співпраці.
— Відбраковуємо зовсім невеликий відсоток. Якщо можемо полагодити — лагодимо самі. Якщо ні — відправляємо назад, вони ремонтують і повертають. Все чітко працює.
За його словами, ця компанія дотримується стандартів замовника — Міноборони або інших структур. Тому дрони надходять у базовому форматі, а вже підрозділ адаптує їх під свої задачі.
— Вони не можуть прислати нам повністю готові дрони саме під наші вимоги, бо в них контракт. Проте вони виконують свою частину на 100%. І це дуже класно.
На запитання про залежність України від західного озброєння Максим відповідає:
— Я не є фахівцем у цьому питанні, але вважаю, що якщо в України буде менше фінансів, то й можливостей для виробництва та закупівель теж стане менше.
Як технік FPV-дронів будує сім’ю під час війни
Попри бойові ротації, постійну роботу в майстерні Максим намагається будувати своє особисте життя. Історія його стосунків — це про війну, відстань, швидкі рішення та зрілість, до якої інколи підштовхує саме фронт.
— Побачень було небагато — але кожне проходило під відлік часу до наступного виїзду. Я приїхав, ми сходили на перше побачення, трохи погуляли, я знову поїхав. Потім приїхав, освідчився, знову поїхав. Потім приїхав, одружилися — і я знову поїхав.
Сімейне життя за згодою командира
Максим сміється, коли пояснює, як виглядає їхнє життя тепер:
— Сімейне життя відбувається лише за згодою командира. Усе відкладається на відпустку: плануєш одруження, зустрічі з друзями, поїздки на відпочинок, доробляєш ремонт — і так постійно.
Кожна зустріч — як маленьке життя. Кожна розлука — як закономірність.
За мирних умов, каже, Максим міг би не зважитись на такий рішучий крок.
— За інших обставин я навряд чи зважився б на освідчення. Часу мало, стосунки на відстані — це складно, бо ти не розумієш: колись ми будемо жити разом і як це буде?
Подружні стосунки від початку — це постійне «між», де рідкісні дні разом перетворюються на побутові відкриття.
— Я приїжджаю додому, як гість. Говорю: «О, прикольно, ти шафу поставила». Вона: «О, дивись, який у нас вазон». А я: «Класно, добре, що він тобі подобається. Я на нього подивлюсь тиждень — і поїду».
Попри війну та невизначеність, вони мріють про сім’ю разом.
— Ми плануємо дітей, але… Це більше викликає пересторогу. Дружина каже: «Ти далеко, війна, що буде далі?»
Максим не заперечує: відповіді немає.
— Дружина говорить: «От уяви, що ти дитину будеш бачити раз у три місяці. Вона виросте без тебе». Я відповідаю: «Ну, так». А як інакше? Війна може тривати довго».
Попри все, вони дозволяють собі мріяти.
— Поки що ми абстрактно обираємо імена. Мріємо.
Плани — працювати. Мрії — поїхати додому
Максим говорить просто і без зайвого героїзму.
— Плани в мене — працювати. Сподіваюся, що завтрашній день буде хоча б таким самим, як сьогодні. А ще краще — таким, як учора.
А мрія — дуже особиста. І дуже мирна.
— Мрію з другом з’їздити до нього додому в Донецьк. І з мамою в Крим. З дружиною та дітьми — по всій Україні подорожувати.
Крок за кроком, дрон за дроном
А поки що Максим разом із командою продовжує робити те, що вміє найкраще — забезпечувати пілотів справними дронами та виконувати свою частину великої спільної справи. Для нього це не про героїзм, а про відповідальність перед побратимами, які щодня ризикують життям.
— Ми просто працюємо. І якщо завдяки цьому хтось повернеться живим — значить, усе не дарма, — каже він.
Його шлях — це історія про те, як людина може змінити професію, звички і навіть долю, але залишитися собою. Про витривалість, точність і тиху роботу, яку не завжди видно, але без якої неможлива жодна перемога.
І поки мрії чекають свого часу, Максим продовжує будувати майбутнє — крок за кроком, дрон за дроном, день за днем. Бо вірить: колись він обов’язково повернеться додому не у відпустку, а назавжди. І тоді всі ці мрії стануть звичайним життям.
